МОВА ДУШІ НЕ ПОТРЕБУЄ СЛІВ

Існує у світі мова, якій тривалий час не приділяли уваги лінгвісти (і не тільки вони), але якою користуються мільйони людей. Мова жестів. На планеті близько 1% нечуючих людей і ще близько 2% людей із частковою втратою слуху, для яких мова жестів – єдина можливість донести навколишнім свої почуття. Та, насправді, кожен із нас, незалежно від віку чи статі, не замислюючись, використовує жести під час спілкування. І якщо загальноприйнятий великий палець догори чи знак «окей» розуміють майже всі, то унікальну жестову мову нечуючих можуть перекласти одиниці.

У Кам’янці-Подільському такі фахівці працюють в УТОГ та у закладах освіти, зокрема в багатопрофільному навчально-реабілітаційному центрі, до складу вихованців якого входять діти з порушеннями слуху, а ще на факультеті корекційної та соціальної педагогіки і психології Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієн­ка. Вагомий внесок у популяризацію та викладання жестової мови у цих закладах здійснила сурдопедагог, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри корекційної пе­дагогіки та інклюзивної освіти Оксана ДМІТРІЄВА.

– Оксано Іванівно, чому довелося «розмовляти» без слів?

– Ніколи не думала, що буду працювати сурдопедагогом. Закінчила історичний факультет нашого тоді ще педінституту і почала працювати вчителем історії і правознавства у звичайній загальноосвітній шко­лі. 1989 року обставини склалися так, що потрапила на роботу до школи-інтернату для слабочуючих дітей, що на Польських фільварках. Побачила там допитливі погляди і дуже специфічні рухи рук. З першого дня роботи зацікавилася спе­ціальною методикою навчання уч­-нів з порушеннями слуху, дізнавалася у завуча, як саме потрібно вчити цих дітей. Мені пояснили, що одним із специфічних моментів є використання спеціальної звукопідсилювальної апаратури для розвитку слухового сприймання та формування вимови. Прийшовши на самопідготовку, я увімкнула мікрофон, діти одягли навушники, з’явився фон і свист. Воно й не дивно, дро­това апаратура колективного користування часто ламалась, що створювало значні перешкоди для ефективного її застосування. Я абсолютно нічого не знала про сурдопедагогіку, специфіку роботи з цією категорією дітей, тому, вважаючи себе неготовою до такого, напи­сала заяву на звільнення. Проте мене дуже зацікавила специфіка навчання дітей з порушеннями слуху, зокрема, використання засобів комунікації нечуючих. Єдиний підручник, який існував на той момент – «Мова жестів глухих» Рудольфа Краєвського, виданий ще 1964 року. Інтернету не було, відеоуроків теж, але я не здавалась і шукала. Мої друзі, які жили в Америці та Канаді, пересилали мені відеокасети з уроками жестової мови. Щовечора я вкладала малу дитину спати, а потім ночами сиділа і вчила нову для себе мову.

– Як вдавалося обминати заборони на жестову мову?

– Дискусія щодо жестової мови триває уже майже 400 років. Ще у 50-х роках була опублікована робота Йосипа Сталіна «Марксизм і питання мовознавства», після якої використання жестової мови у навчально-виховному процесі спе­ціальних закладів для дітей з порушеннями слуху було заборонене.

І тільки в середині 90-х в Україні активізувалося питання використання жестової мови, почали проводитися конференції, ініціаторами яких було «Українське товариство глухих», науковці та практики. Доволі потужний поштовх для розвитку

жестової мови здійснила громадська організація «Українсько-Канадський Альянс сприяння глухим і слабочуючим», яка існує до цього часу, і я є її активним учасником. Адже, скільки б не заборонялась жестова мова, діти її все одно використовували: якщо не на уроках, то на перервах, бо їм так було зручно, це ж їхня рідна мова. 1998 року проведено масове опитування педа­гогів, завдяки якому було виявлено, що всі вони у навчально-виховному процесі використовують жестову мову тією чи іншою мірою. На сьогодні українська жестова мова вивчається у закладах для дітей з порушеннями слуху як навчальний предмет.

– Коли професійно почали використовувати здобуті навички?

– 1993 року повернулася до роботи у школу для слабочуючих дітей, здобула другу вищу освіту на дефектологічному факультеті за спеціальністю «Олігфренопедаго­гіка. Логопедія», через 5 років – третю освіту за спеціальністю «Сурдопедагогіка». Потім – вступ до аспірантури, захист кандидатської ди­сертації. У рамках роботи розробила жестівник юридичної термінології, щоб наукове дослідження мало й практичне значення. Працюючи у школі, я зрозуміла, що для розвитку дітей з порушеннями слуху, як і для інших, особливе значення має вплив сім’ї і використання її чле­нами жестової мови. Адже діти, приходячи у навчальний заклад в 6-7 ро­ків, повинні вже мати певну базу життєвих понять. Якщо з ними не займаються в родині, і діти не отримують спеціального вихован­-ня у дошкільному віці – вони приходять неготовими ані особистісно, ані соціально. У багатьох випадках використання батьками жестової мови у ранньому та дошкільному

віці сприяє формуванню цих необхідних для дітей знань.

– А де особливі діти та їхні бать­ки мають змогу вивчити жестову мову?

– Для професійного оволодіння жестовою мовою існують курси сурдоперекладачів, які організовані та проводяться на базі УТОГу. Діти з порушеннями слуху вивчають

українську жестову мову під час навчання у закладах для дітей з порушеннями слуху. Щороку влітку організатори «Українсько-Канадського Альянсу сприяння глухим та слабочуючим» Ігор Кобель та Олександр Савченко ініціюють проведення літніх Академічних інститутів, учасни­ками яких є науковці, педагоги, викладачі, батьки із своїми дітьми зі всієї України. Ми проводимо такі заходи, до програми яких входять тренінги з жестової мови, на базі різних спеціальних шкіл для дітей з порушеннями слуху в Україні. Наприклад торік це була Теребовля (Тернопільська область), позаторік – Хуст (Закарпаття), а дав­ніше – Чернівці, Львів, Одеса, Кам’янець-Подільський тощо. Цьогоріч плануємо такий Альянс провести у Львівській області на базі Під­ка­мінського навчально-ре­а­бі­літацій­­ного центру. Табір проводиться про­тягом тижня під гаслом «Жи­-

ти у сус­пільстві – означає спілкуватися». Головне, що намагаємось до­нести – жестова мова потрібна, адже суспільство має прийняти нечуючих як абсолютно повноцінну спільноту, бо вони прекрасні, позитивні та цікаві ообистості.

– Де ще Вам знадобилися знан­ня жестової мови?

– Звичайно, в першу чергу під час роботи в БНРЦ, у якому я викладала жестову мову, вела гурток «Жес­това пісня». А загалом, це траплялося за різних обставин: на автовокзалі, у магазині, у лікарні. Бачили б ви емоції нечуючих людей, які враз усвідомлювали, що їх розуміють і можуть спілкуватися їхньою рідною мовою!

Пам’ятаю християнську конференцію, що проводилась в міському Будинку культури. Мене попросили взяти участь у заході разом з глухими дітьми, і ми з ученицею БНРЦ Ольгою Стасюк підготували жестову пісню «Мама моя». Тоді багато хто аплодував стоячи і плакав. А ще до мене неодноразово приходили мої вже дорослі учні та просили перекласти весілля, бо, крім чуючих, у них є ще й нечуючі гості.

Був випадок, коли мені зателефонували з міліції й попросили терміново приїхати, мовляв, троє глухих побили дитину. Поспілкувавшись із трьома дорослими глухими жінками, я з’ясувала, що насправді вони сиділи, пили каву і загубили телефон. Помітивши в хлопчика, який сидів на сусідній лавці, у кишені два мобільники, написали йому записку: «У тебе, бува, не мій телефон? Покажи!». А той розвернувся, вдарив спочатку одну жінку, потім іншу і почав тікати. Не знати, чим би закінчилася справа, якби не вдалося з’ясувати усіх обставин. Батько тоді заяву забрав, а я вкотре переконалася, що в нашому місті не вистачає фахівців, які б могли супроводжувати глухих осіб, коли це потрібно.

Жестова мова – це дуже потужний засіб розвитку, навчання, виховання, особистісного зростання нечуючих, тому я щаслива, що присвятила цій справі 25 років свого життя і тепер передаю знання молодому поколінню студентів.

Ольга БАНАХ.