Четвер, 28 Березня 2024 р.
15 Червня 2018

ЕКСТРЕНІ «ВЕЧОРНИЦІ» ФЕЛЬДШЕРА

Ніч. Машина несамовито сигналить, чути крики.

– Тоню, вставай, поїхали – батька вколиш, у нього приступ!

– Антоніно Іванівно, в дитини температура не збивається, зробіть щось!..

Антоніна БедикТаких «вечорниць» у фельдшерки Антоніни БЕДИК із Голоскова предостатньо. Щоразу вона бере свою валізу і йде рятувати односельчан. Не від­гукнутися на крик про допомогу не має права, адже за кожним викликом – людське життя…

Двадцятилітньою дівчиною одразу після закінчення кам’янецького медучилища вона переступила поріг Голосківсь­кого ФАПу. Досі пам’ятає, як хвилювалася в перший робочий день, боялася, аби вистачило знань і вмінь лікувати хворих. Хрещення роботою відбулося того ж дня – пішла на виклик до сердечника. Поміряла тиск, вколола укол і зрозуміла, що нічого страшного у цій роботі немає, головне – мати бажання допомагати людям.

Відтоді минуло понад тридцять років. Молодицю Тоню із Привороття голос­ків­чани вже називають «своєю фельдшеркою». Довіряють їй, поважають, а вона віддячує за любов якісною роботою. За ці роки освоїлася в селі, побудувала хату, хоча шість перших років жила у пристосованому приміщенні медпункту. Знає не лише кожного мешканця, але й усі їхні хвороби, а коли йде на виклик – наче ясновидиця, передбачає, в кого який ступінь хвороби.

– Усе життя я пропрацювала на одному місці – завідувачкою Голосківського ФАПу. Торік у нас створили амбулаторію, працюють терапевт, педіатр, медсестра, дві акушерки, фельдшер і санітарка. Лікарі приїжджають декілька разів на тиждень, а весь час на місці, на бойовому посту ми – медики середньої ланки, – розповідає Антоніна Іванівна. – Ми не боїмося ні змін, ні реформ, адже пристосувалися жити в тонусі.

Нині про реформу медики не надто хочуть говорити вголос, адже й самі толком не знають, що від неї чекати. Все ж сподіваються, що зміни принесуть покращення як спеціалістам, так і пацієнтам. А поки покладаються самі на себе.

– Наша акушер Тетяна ЮРЧИШ займається дітками, пропрацювала в нашому ФАПі понад 37 років. Ми з нею, як сестри, – все життя разом, можемо покластися одна на одну, допомогти у будь-якому питанні, – продовжує завідувач ФАПу. – А друга акушер Ірина СОЗИКІНА веде гінекологічний напрямок. Цікава молода дівчина, яка так і прагне розвиватися. На мені ж усі дорослі з різнома­нітними хворобами. Маємо дві тисячі двісті пацієнтів із Голоскова та Улянівки. Дільниця розкидана, велика, тому на виклики часто маршруткою доводиться їхати.

За понад три десятки років у медицині села пані Антоніна вже звикла, що пацієнти телефонують у будь-який час доби, йдуть по поради додому. Когось вколоти треба, когось послухати, комусь тиск поміряти. Робочий день триває цілодобово, адже хвороби односельчан не зважають на її графік роботи.

Каже, що останнім часом почастішали інсульти, тиск у людей надто часто підвищується. Її головне завдання – вчасно надати першу допомогу і викликати екстрену. Влітку доводиться рятувати пацієнтів від анафілактичних шоків, які зазвичай трапляються через укуси бджіл. Є випадки, що сама знімає симптоми, а буває, що й «швидку» мусить викликати. За роки роботи надавала першу меддопомогу при різноманітних травмах, опіках. Наче дитина, радіє, коли може допомогти, і плаче, коли врятувати не в її силах.

– Часто згадую чоловіка з Голоскова, який на виклику скаржився, що в нього просто пече у грудях. Одразу зрозуміла – інфаркт, – каже фельдшер. – Надала необхідну допомогу, викликала екстрену – і пацієнта вдалося врятувати, хоча час ішов на хвилини. Доводиться супроводжувати односельчан з інсультами. Правда, нині, що не кажіть, а легше нам працювати. Екстрена приїжджає за першим дзвінком, а раніше по всьому селу мусили шукати автомобілі, просити довезти хворого до лікарні.

Приємно, що і люди почали відповідальніше ставитися до свого здоров’я. Слухають, коли кажу пройти курс лікування чи піти дообстежитися в лікарні. Без запитань ідуть на рентген.

Голосківські медики намагаються за­йти до кожної хати і покликати селян на обстеження. Пояснюють, навіщо це потрібно, і дуже радіють, коли бачать, що люди таки йдуть.

Антоніна Іванівна з неабиякою любов’ю розповідає про пацієнтів, про їхні успіхи в лікуванні. Видно, що вона живе своєю справою. І це не дивно, адже з дитинства хотіла бути медиком і ніким іншим себе навіть не уявляла. Її син Сергій не пішов маминими стопами, тому бабуся покладає надію на двох онуків – Влада і Вероніку.

– Аби здорові були, а ким працювати – серце підкаже. Медицина – це покликання, стиль життя. Жодні гроші не замінять тієї ейфорії, коли тобі вдається врятувати пацієнта, – каже Антоніна Бедик.