«Я ХРИСТЯ, І ТАК ВЖЕ БУДЕ»

Виступ Христини СОЛОВІЙ став десертом у меню пер­шого дня фестивалю «Respublicа Family Fest», що відбувся 22-24 червня на Руській брамі Тендітна красуня із перших хвилин захопила публіку романтичним стилем і дзвінкими нотами. 

Співачка у Кам’янці вперше, проте вже встигла в нього закохатися. Крім давно вже знаних пісень, вона виконала й нові композиції, які згодом лунатимуть всією Україною. І все-таки найгучніше люд підспівував візитівку Христини – пісню «Тримай», яка стала її впевненим кроком на українську сцену. Вперше про себе дівчина із Дрогобича заявила у шоу «Голос країни», виконавши маловідому лемківську народну пісню «Горе долом», яка розчулила Святослава ВАКАРЧУКА. Він згодом став тренером Христини, а потім і її продюсером. Про вплив зіркового наставника, свої мрії та любов до народної пісні співачка повідала «Подолянину».

– Христино, із чого почалося твоє захоплення музикою?

– Навіть не можу згадати. Мені здається, що народилася із піснею. Мої батьки – музиканти, тому не мог­ло бути інакше. Я не розумію того, хто каже, що не вміє співати, бо музика – невід’ємна частина мене.

Багато хто вважає, що все почалося із «Голосу країни», та це був лише переломний період у моєму житті, коли усвідомила, що не можу займатися нічим іншим, окрім му­зики. На той час я навчалася, готувалася стати філологом, літератором, літературним критиком, так би мовити, тягнуло в літературний бік. Не хотілося узаконювати своїх відносин із музикою професійно, а тим паче готуватися до музичної кар’є­ри. Якось так сталося, що музика сама мене знайшла.

– Ти ризикнула заспівати на популярному шоу невідому загалу лемківську пісню, замість якогось хіта. Чи не боялася, що крісла суддів не повернуться і не відкриється доріжка на велику сцену?

– Абсолютно ні. «Голос країни» як такий був мені непотрібний. Мала іншу мету: щоби люди більше дізналися про лемківську пісню. Моя родина має лемківське коріння, часто ми співали пісні Лемківщини. Спочатку здавалося, що вони звучать якоюсь незрозумілою мовою, схожою на польську, проте захопили мене, запали в серце. Називаю це покликом предків, який зав­жди нагадує, хто я і звідки. Перший мій альбом майже на 90 відсотків складається із лемківських пісень, а ось у новому відійшла від фольклору. Там буде авторська творчість, хоча, можливо, ще використаю декіль­ка народних пісень, бо надто подобаються.

– В одному з інтерв’ю ти називала Святослава Вакарчука своїм «хрещеним батьком у світі музики». Він справді має для тебе таке важливе значення?

– Він відкрив у мені ту, ким я нині є, і вселив віру, що можу сама писати пісні. Я не перемогла на «Голосі», проте отримала значно більше – довіру Святослава. Співпраця з ним допомогла втілити в життя те, що маю сьогодні, – запис альбомів, відзняті кліпи. Це мій продюсер, і цим усе сказано.

– Вакарчук суворий і вимогливий?

– Звичайно ж, ні. Особливо тепер, коли повністю передав мені всі віжки в руки. Ще декілька років тому я частенько із ним радилася, як краще, тепер це буває рідко.

– Які цінні настанови від нього засвоїла?

– Найкраще запам’яталася його порада не любуватися своєю творчістю, особливо під час концерту,

і не старатися всім сподобатися. Хоча це більше моє гасло, ніж його порада. Святослав насправді мало радить, він просто допомагає і скеровує у правильне русло.

– На яких піснях росла Христина Соловій?

– У навушниках лунало багато треків – від різної «дешевої попси» до відомих композицій хорових колективів і легендарних класиків, Моцарта наприклад.

– У твоїй творчості є місце принципам?

– Авжеж, принципово не співаю російською мовою. Раніше не намагалася виконувати пісні й англійською, адже поганенько її знала, та із досвідом усе змінюється, тому з’явилися у моєму репертуарі й анг­ломовні композиції. Полюбляю робити кавери: досить вдалим ви­йшов на композицію Девіда Боуї. Співаю також французькою. Хотілося би вдосконалюватися й у ній.

– Як народжуються пісні?

– Як кошенята (сміється). Завжди невчасно і, як правило, декілька відразу. Iз них потім залишається одна, в яку справді вірю. Моя перша пісня «Тримай» спочатку здалася мені банальною і дуже особистою, ніби не я її написала. Вона швидко стала популярною, а я не могла навіть і подумати, що це твір, який завоює всенародну любов. Не можу написати композиції, коли у мене досить щільний графік. Необхідний вільний простір. Треба кудись «упас­ти», посумувати, інакше творча хвиля не накриває.

– Яка твоя заповітна мрія?

– Було б непогано мати власну студію звукозапису (сміється). Насправді мрію не втрачати натхнення, яке найчастіше черпаю від людей. Наразі працюю з новою командою, розвиваюся. I щаслива від цього.

– Чому попрощалася із попередньою?

– У творчому аспекті наша спів­праця зайшла в глухий кут. Якщо музика від цього деградує, немає сенсу продовжувати цю історію, як би сумно від цього не було.

– Як тебе називають близькі?

– Хіба тут є ще варіанти?! Звичайно, Христя (сміється). Але я дуже не люблю свого імені. Чи нази­валася б інакше?! Навіть не знаю.

Я Христя, і так вже буде.

– Чи відчула на собі прояви зірковості?

– Зовсім ні. Зрозуміло, що коли впізнають на вулиці, просять автограф, це приємно і спокусливо. Чесно кажучи, не вважаю себе зіркою і ніколи так не поводилася. Це те, чого мені найбільше не хотілося б. Як казав Оскар Уайльд: «Перший крок до деградації особистості – усвідомлення власної краси». І я йому вірю.

– Що би порадила молодим артистам, котрі тільки розпочинають свій творчий шлях?

– Те, що раджу собі кожного дня, – не намагатися всім сподобатися. Бути постійно у пошуку, робити щось власне, оригінальне. І знайти свого слухача, навіть коли це досить маленька кількість людей. Якщо вони вірять у тебе, то творчість недаремна.

Вікторія БОЯРШИНОВА. 

P.S. У наступних номерах «Подолянина» читайте інтерв’ю

з іншими учасниками «Respublicа Family Fest» – музикантами із гур­тів «KAZKA» та «Один в каное».