БУДУЄ МИР НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ

– Три роки тому я пов’язав життя з армією. Скажу відверто: хотів зробити це ще 2014 року, але через сімейні обставини змушений був відкласти такий крок на потім. Знаєте, не шкодую, що тепер живу за командою. У мене підростають двоє синів, майбутніх захисників. І для них я прагну світлого майбутнього. Тому насамперед потрібно вигнати ворога з української землі. Не піджимати ж хвоста і тікати на заробітки до Польщі. Потрібно на рідній землі наводити лад – це моя позиція, – так розпочалося знайомство із командиром інженерної машини розгородження сержантом Олександром СЛОБОДЯНОМ із с.Довжок.

36-річний чоловік, який має фах інженера-механіка, з весни 2016 року присвятив себе Збройним силам України. Після строкової служби у військово-повітряних силах на Вінниччині працював на різних посадах. Зізнається, коли розпочалося протистояння на Донбасі, всидіти вдома спокійно не міг і рвався у бій. Але на той час уже мав маленького сина і чекав на появу ще одного. Тож не ризикнув залишати вагітну дружину, а вирішив зачекати.

ТРИ РОТАЦІЇ ТА ОДИН ОБСТРІЛ

Після укладання контракту зі Збройними силами України доля привела чоловіка до 48 інженерної Кам’янець-Подільської бригади в роту розгородження 321 батальйону. В курс справ увів і став батьком-наставником для Олександра тодішній командир роти розгородження, а нині заступник командира батальйону майор Михайло КУПРІЯШИН.

– Михайло Геннадійович їздив із нами на ротації, разом досліджували місцевість, учив, як правильно діяти в тій чи іншій ситуації. Він як батько піклується про підлеглих, – із пошаною про командира розповідає Олександр Станісла­вович.

За час служби сержант тричі встиг побувати у зоні проведення АТО (нині Операція об’єднаних сил). Якщо додати всі місяці перебування там, то їх вийде 12.

– Моє найголовніше завдання як командира інженерної машини розгородження – облаштовувати дороги, – розповідає військовослужбовець. – Машина обладнана спеціальним ковшем, може робити проходи та навіть розміновувати поля. Переважно ми працювали не на лінії зіткнення, втім інколи доводилося і туди виїжджати.

Якщо дві ротації на схід пройшли відносно спокійно, то третя без пригод не обійшлася. Як розповідає військовий, у неприємну ситуацію його екіпаж потрапив у районі Авдіївки. Саме там трудилися наші інженери над облаштуванням доріг, що виходять на передові позиції. Без цього неможливо забезпечити заїзд і виїзд для хлопців на передову, підвезти продукти, боєприпаси чи оперативно забрати поранених.

Працювати доводилося, як кажуть, на відстані витягнутої руки від позицій бойовиків. У бінокль наші захисники бачили, що робиться на ворожих пози­ціях. Тож були вкрай пильними. Кам’янчан прикомандирували до 95-ї окремої Житомирської десантно-штурмової бригади.

– На карті нам показали маршрут, який мали пройти, – ділиться спогадами Олександр. – Була весна, болото. І наше завдання – зробити дорогу. Коли їхали, потрапили на відрізок, який постійно прострілювався снайперами. Наша ж машина голосна, її чути ген-ген як далеко. А ми всередині кабіни не чуємо і не бачимо, що робиться навколо, бо маємо обмежену видимість. Так потрапили під обстріл. Згодом десантники з’ясували, що стріляли по нас зі станкового кулемета ДШК калібру 12,7. Били прицільно і в бак. Нас врятувало те, що ми вже завершували роботу, і пальне знаходилося у внутрішньому баку, що прикривається зовнішнім, по якому і стріляли. Дякувати Богу, зовнішні баки були порожні. А то страшно уявити, чим усе могло закінчитися.

Водій не розгубився і вивів машину. Ми зберегли і техніку, і життя, та ще й виконали завдання. Того дня я передчував, що не потрібно доливати пальне.

РОЗСТРІЛЯНА КРАСА ДОНБАСУ

– Десантники попереджали про небезпеку і те, що там працюють снайпери, – продовжує Олександр. – Крім того, потрібно постійно дивитися під ноги, бо все заміноване. Коли робили проходи, то потрапляли на розтяжки. Для нашої потужної техніки вони загрози не становили, втім для піхоти це небезпечно. Знаєте, що шокує там, – понівечені війною міста, дороги, житлові будинки. Ми дислокувалися на об’єкті, який свого часу був туристичним комплексом, приймав гостей, захоплював красою і затишком. Там навіть тваринок утримували. Але сьогодні від тієї краси нічого не залишилося – обстріляна коробка будівлі, навколо – руїни, до­роги – в ямах від снарядів. Уночі все здригається від потужних обстрі­лів терористів. А вдень в Авдіївці тутешні мешканці з візочками гу­ляють на стадіоні, дітки ганяють м’яча. Люди вже до того дійшли, що в них притупилося відчуття страху. Боляче. Страшно. Жахливо.

ЗГУРТОВАНІ – ЗНАЧИТЬ СИЛЬНІ

Співрозмовник зізнається, що службою в армії задоволений. Має пристойну зарплатню, весь соціальний пакет, пільги та хороше забезпечення. Каже, що сьогодні військовослужбовці забезпечені усім необхідним – від рукавичок до запчастин до техніки. Продовжують допомагати і волонтери. А бойовий дух на війні неабияк підтримують військові капелани.

– У нашому підрозділі хороший колектив: і підтримають, і порадять, і допоможуть. За три ротації так згур­тувалися, що стали однією родиною. Сподобалася сила колективу. З такою ми точно переможемо! – впевнений військовослужбовець.

Із другої ротації, з Новоай­дара Луганської області, Олександр привіз живий трофей – маленьке цуценятко, яке привела «бойова» собачка Ліза, яка, на жаль, отруїлася і померла. Цуцик Айдар виріс у здорового, вірного та грайливого собаку. Він полюбляє бавитися з дітьми і не стримує емоцій, коли господар повертається після роботи або відрядження.

– Я люблю собак. Колись тримав німецьких вівчарок Діка та Герду, які дожили до старості. Після того, як їх не стало, довго не брав собак, доки не побачив Айдара. Він самовід­дано несе службу. На мою думку, людина може обманути, зрадити, а ось собака – ніколи, – переконаний Олександр.