ЗАРАДИ СИНА І МИРУ В УКРАЇНІ

Сьогодні минає вже 27 років, відколи Україна вважається незалежною. Однак весь цей час, на жаль, ми змушені відвойовувати право бути вільними. Майдани, голодування, наметові містечка, коктейлі Молотова і палені шини, – лише дещиця з того, що за попередні роки довелося пройти нам, виборюючи незалежність і право на гідне життя.

Споконвіку наші пращури, мужні та відважні козаки, ніколи не опускали рук перед нахабними ворогами, які зазіхали на українські простори. І сьогодні боротьбу за рідні землі на сході країни проти російських загарбників продовжують їхні нащадки. На жаль, часто і ціною власного життя.

Четвертий рік за Україну воюють і кам’янецькі військовослужбовці. Зокрема, 27-річний офіцер, командир інженерно-саперної роти 321 окремого батальйону 48 інженерної Кам’янець-Подільської бригади капітан Олександр КРУПИЛЬНИЦЬКИЙ.

ДО МРІЇ – ЩЕ З ДИТИНСТВА

Із дитячих літ Сашко мріяв стати військовим попри те, що в сім’ї таких не було. До мрії йшов цілеспрямовано і впевнено. Ріс активним та допитливим, не забував про гартування не лише тіла, а й духу, що так важливо для військового ремесла. Полюбляв читати книги про козаків і відомих полководців. Після закінчення 9 класу Жердянської школи Олександр розпочав втілювати в життя дитячу мрію – вступив до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Вищу освіту розпочав здобувати на факультеті військової підготовки К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Тут провчився три роки, доки факультет не перевели до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Тож четвертий рік військовому ремеслу навчався в місті Лева, а руку практично набивав на Яворівському полігоні. По завершенню академії 2013 року, за розподіленням, новоспечений офіцер потрапив до 92 окремої механізованої бригади, що дислокується на Харківщині. Україна на той час переживала непевні часи. Молодого військового разом із трьома десятками строковиків, мобілізованих і контрактників відправили в населений пункт на Харківщині, що межує з Росією.

– Там ми простояли 8 місяців, – розповідає Олександр Олександрович. – Охороняли кордон, крім того, отримали завдання замінувати міст, пильнувати його від ворогів, а в разі наступу – за першою ж командою підірвати. Міст довжиною понад 50 метрів замінували за один день. На щастя, до підриву справа не дійшла.

ТРИ ВІДРЯДЖЕННЯ В АТО

Після спекотно-лагідної Харківщини офіцер разом із хлопцями потрапили до спекотно-пекельного Іловайська. Перше відрядження в зону АТО запам’яталося на все життя. Тут доля за один лише тиждень підкинула для хлопців неабиякі випробування.

– Щойно ми ввійшли до міста, як нас почали обстрілювати, – ділиться спогадами капітан. – Колону з українськими військово­службовцями ДНРівці розбили. 22 військовослужбовці з 92 ОМБ поклали там життя, зазнали поранень, потрапили в полон або ж опинилися в списках безвісти зниклих. Багато тіл закопували просто в лісопосадках. Згодом в Інтернеті ми знайшли відео, але й досі повернути тіла близьким, аби поховати, не можемо.

На щастя, нашій групі, в складі якої бу­ло п’ятеро хлопців, вдалося вислизнути не­ушкодженими з рук бойовиків та ще й винести двох поранених. Три дні, без їжі та води, ми виходили з оточення, ховалися в полях, лісопосадках, аби не потрапити на очі тутешнім мешканцям. А у цей час ДНРівці на машинах прочісували поля та ліси, шукаючи україн­ських військовослужбовців. На щастя, Бог нас милував, і ми вийшли з оточення, дійшли до Волновахи, де на першому ж посту стояли українські воїни. Таких, як ми, які потрапили під роздачу в Іловайську, там зібралося чимало. Всіх нагодували, а нас згодом автобусом відвезли в Чугуїв, у пункт постійної дислокації нашої бригади.

Після відновлення боєздатності офіцер знову потрапив у зону проведення АТО. Цього разу бойові завдання із саперної справи виконував на Луганщині, в районі міста Щастя.

– Щастя бойовики не шкодували – обстрілювали з важкої техніки, «Гради» часто літали над містом, – продовжує Олександр. – Витягували ми нерозірвані снаряди, що застрягали в квартирах, балконах, будинках. Розміновували дороги, підходи, поля. Далі була ротація в Мар’їнку, Красногорівку, що на Донеччині. Але знаєте, що мене там найбільше вразило, – злагоджений військовий колектив. Єдина справа – вигнати ворога з рідної землі – всіх згуртувала та об’єднала. На війні немає такого поняття, як кожен за себе, навпаки – тут кожен готовий підставити плече бойовому товаришу.

Довелося нашому Герою спілкуватися і з тутешнім населенням. Зізнається, що там люди байдужі й думки мають різні. Не боялися місцеві жіночки приходити до наших хлопців і просити хліба. Якось одна з місцевих мешканок не витримала і каже своїй сусідці: «Що ж ти приходиш сюди за шматком хліба, як у тебе вся сім’я воює за ДНР?».

ВОЮЄ З МІНАМИ ВЖЕ НЕ НА ВІЙНІ

2016 року Олександр перевівся служити в 48 бригаду до Кам’янця-Подільського. І вже в складі нової частини знову відбув на схід. Три місяці виконував завдання на Світлодарській дузі.

– Там теж було гаряче, – каже капітан. – Неподалік із нами жили хлопці з Самбора. Одного разу під час обстрілів міна влучила в їхній будинок, двоє захисників загинули. Гатили по нас зазвичай уночі, з 12-ї і до 4-ї ранку. Стріляли переважно з «Градів» і мінометів.

Після відряджень на схід хлопець встиг уже двічі побувати в Балаклії, де сапери розміновують територію арсеналу. Олександр зізнається, що нерозірваних снарядів, які сапери знайшли в місті, чи­мало, а радіус їх розлітання – на декілька кілометрів:

– Роботи тут вистачить ще надовго. Розмінування вже триває другий рік, за цей період поверхнево очистили 70% території. Ми розміновуємо те, що лежить на поверхні, але деякі небезпечні предмети залишаються ще в землі. Їх утилізовуватимуть згодом.

Недавно в житті молодого капітана ста­лася приємна подія – він став батьком. Над ім’ям дитини довго не думав – за сімейною чоловічою традицією назвав Олександром. І тепер заради сина, а також мільйонів маленьких українців наш захисник пообіцяв зробити все можливе, аби нарешті в країні настали мир і злагода.