П'ятница, 29 Березня 2024 р.
5 Жовтня 2018

НА КОНКУРС ВЧИТЕЛЯ ВІДПРАВИЛА… УЧЕНИЦЯ

7 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ

Діти завжди радісно поспішають на уроки Наталії Павлівни, аби не пропустити щось цікавеньке. Її захопли­-ва методика навчання допомагає школярам краще зрозуміти й запам’ятати мате­ріал. Що тільки не витворяють діти на уроках: граються, малюють яскраві ілюстрації, оригінальні комікси, створюють сюжетні ланцюжки, кольорограми, інфографіку, ліп­лять із пластиліну та багато ін­шого. Чесність, справедливість, об’єктивність, доброзичливість, терплячість – такими якостями характери­зують наставника її вдячні учні. Напередодні професійного свята ми дізнавалися в топового талановитого педагога, яким має бути вчитель, аби його любили та поважали, та як досягти успіху на освітянській ниві.

Вчитель української  мови та зарубіжної літератури в ЗОШ №17 Наталія РУДНІЦЬКА– Наталіє Павлівно, чому вирішили піти вчительською стежиною?

– Родом я із села Подільського, росла і навчалася у тамтешній школі. Особливого вибору не було, тому продовжила навчання в педінституті, де здобула фах філолога. Спочатку і гадки не мала, чи хочу бути педагогом. Усвідомлення вибору професії прийшло лише тоді, коли почала вчителювати.

Хоча в дитинстві мріяла про професію, де можна було скільки завгодно читати та ще й отримувати за це зарплатню. Бо ж не уявляла свого життя без книги в руках. Занурювалася в читання, жила літературними героями, переживала за їхні долі.

– Розкажіть про Ваші перші кроки в статусі вчителя?

– Чомусь думала, що буде дуже легко, а насправді виявилося навпаки. Адже є програма, яку потрібно виконувати, норми, які не можна порушувати, є діти, байдужі до навчання, і їх потрібно було якось змотивувати.

Найбільшим викликом для мене як для молодого вчителя стало «соціальне сирітство». 1999 року, коли починала працювати в ЗОШ №5, а з 2001-го в ЗОШ №17, класи були перепов­нені дітьми, батьки яких шукали кращого заробітку за межами Батьківщини. Але ж навчальний процес ніхто не відміняв. Тому зрозуміла, що не варто розраховувати на будь-чию допомогу, сама шукала спільну мову з учнями, налагоджувала відносини з ними, аби досягти результатів.

Зізнаюся, був період відчаю, і здавалося, що зовсім не знаю, як навчати далі. Але потім взяла себе в руки та зрозуміла, що головне – не втрачати віри в краще, що є в дитині. Важливо не відступати від своєї природи, бути собою, розвивати й сміливо використовувати власні задатки.

Хворіючи на «синдром від­мінника», аж надто переймаюся кінцевим результатом, бо все маю зробити якнайкраще. Поступово влилася в життя конкурсів, олімпіад. Зачіпало й те, що у конкурсі «Вчитель року» в області двічі посідала друге місце і не могла зрозуміти, чого не вистачає для перемоги. Мабуть, так мало бути.

– Як із дітьми знаходите спільну мову?

– Це взагалі не проблема. Учнів потрібно розуміти й чути. Неправда, що їх треба любити та віддавати своє серце. Це такі складні життєві постулати, якими не можна розкидатися направо та наліво. Кожна дитина є цін­ністю для батьків, а учителеві не варто забирати на себе їхню функцію. Мама – це мама, а вчитель є вчитель. Із дітьми треба бути на одній хвилі, піднятися до їхнього рівня, щоб зрозуміти, відчути стан, усвідомити, що іноді чіпати їх не варто, важливо обійти гострі кути або ж, навпаки, спровокувати на те, аби дитина висловилася. Є учні, які ідеально знають предмет, але не вміють подати себе, свої знання та чітко сформулювати думку, щоб інші її почули. В таких ситуаціях особа вчителя надважлива, бо хто, як не він, дасть правильну пораду.

Довіра відіграє важливу роль, адже діти інтуїтивно відчувають ставлення до себе, не терплять фальші та неправди. Вчити сучасних дітей надвідповідально, адже ми вчимо людей нового покоління з іншими освітніми потребами. Та все ж, коли бачиш результати своєї діяльності – переможців предметних олімпіад, Малої академії наук, мистецьких конкурсів, – хочеться ще більше віддаватися школі й учням.

– Чим особливий Ваш метод навчання?

– Важливо не просто подати матеріал, передбачений програмою, а максимально зацікавити дітей, аби вони навчалися з наснагою. В моєму арсеналі є такий потужний інструмент, як література. Можна не говорити з дітьми про конкретні життєві негаразди, достатньо взяти для прикладу певного літературного героя і завдяки йому побачити ті проблеми, які турбують дітей.

Гадаю, не є секретом те, що радянські методи навчання не досить дієві. Кому потрібні ті кілометрові конспекти, якщо головне – це засвоїти знання, зрозуміти їхню суть. А яким способом вдалося досягнути, вже не важливо, головне – результат. Ось, для прикладу,

на уроці української мови пояснюю учням спрощення приголосних. Називаю цей процес «полетіла пташка в вирій», тобто, немов пташка, вилітають певні букви: область – обласний (вилетіла «т»), щастя – щасливий, проїзд – проїзний тощо. А ті слова, в яких спрощення не відбувається, ми з дітками засвоїли за допомогою мнемотехніки (візуалізації, яка допомагає запам’ятовувати шляхом утворення штучних асоціацій. – Прим. авт.).

– Наталіє Павлівно, які способи подачі інформації є найбільш дієвими?

– Академізована система складна, не досить практична та, зрештою, несучасна. Краще засвоїти той чи інший матеріал допомагають творчі завдання. Якось після прочитаного тексту давала учням завдання написати кількома реченнями продовження. І тут посипалися безліч запитань: «Як його скласти?», «На якому сайті знайти потрібну інформацію?», «А якщо завершення історії має бути зовсім не таким?». Я ж наголосила, що треба самому поміркувати. Не боятися помилитися, бо насправді правильної відповіді немає, як і немає межі здоровому глузду. Хтось рахує від одиниці, а хтось – від нуля, і все, позиції не зійдуться. Але ж у цьому і весь сік, як кажуть. Ми повинні виховувати стійкого громадянина, який здатний приймати виклики. У житті не все так гладко й, на жаль, інструкції не існує. Проте школа має на меті не лише оцінювати балами здобуті знання, а й вчить ухвалювати важливі рішення.

Наталія Рудніцька з учнями– Який відбиток на Вашому житті залишив конкурс «Global Teacher Prize Ukraine – 2018» та як почалася участь у ньому?

– Власне, ця загальнонаціональна пре­мія називається ще «Оскар» для вчителів. Головна її мета – підняти роль і престиж учителя. А все тому, що 82% працівників освіти відчувають неповагу до своєї професії. Були часи, коли вчителю кланялися, а сьогодні до нього мають безліч претензій. Не варто забувати, що у школі все ж головні вчителі. І розуміти: як би ми не розставляли парти, як би не стелили килимки, особистість вчителя над­важлива.

Щодо конкурсу, то, по-перше, це справжнє випробування. На різних етапах перевіряла власні сили, досвід, майстерність. По-друге, мала змогу познайомитися і поспілкуватися з надзвичайно цікавими та обдарованими людьми.

Початок моєї участі в конкурсі зробила одна з учениць, попросивши мою електронну адресу. Через два дні приходить повідом­лення, що я номінована на премію «Global Teacher Prize Ukraine – 2018», тому потрібно заповнити анкету, насичену каверзними запитаннями, з вимогою описати, як я навчаю дітей. Спершу вагалася, думала, навіщо це потрібно. Проте згодом змінила думку, бо, якщо мені дали такий кредит довіри, не маю права не виправдати сподівання. Все написала, змоделювала, відправила й забула. Та через деякий час дізналася, що ввійшла до списку 50-ти найкращих учителів України. Виявляється, у цьому конкурсі взяли участь понад 2000 педагогів. Усе дивувалася, що я, звичайна вчителька, роблю в тому рейтингу серед кандидатів наук, поліглотів та інших? Потім оголосили ТОП-10, і я побачила своє ім’я в десятці найкращих. Вважаю, що саме наполегливість та працелюбність подарували мені місце в рейтингу найкращих учителів України.

Очний тур проводився у Львові. Спершу потрібно було показати себе з найкращого боку на самопрезентації. Пам’ятаю, за вікном іде дощ, заступник міністра спостерігає за нами, хвилююся страшенно, а це означає – виклик. А хто сказав, що буде легко? Якщо вже почала справу, то потрібно йти до кінця. Потім нашу вчительську команду об’єднали в пари за різними психотипами для виконання завдань, дещо дивних і, на перший погляд, нескладних. Ми готували салат, танцювали, проводили показові уроки, а все для того, аби перевірити нашу командну співпрацю. Хвилювання перепліталися з цікавістю. По завершенню випробувань колеги-учасники роз’їхалися по домівках, не знаючи, які були критерії оцінювання, що журі хотіло побачити. Залишається чекати результатів.

– Сучасні діти проводять безліч часу з гаджетами у руках, закидаючи книги в далекий кут. Що порадите батькам, аби це побороти та прищепити любов до читання?

– Їм, напевно, ще не потрапляла до рук цікава книга (сміється). Гаджети не камінь спотикання, як переконані більшість батьків. Можна вчитися за допомогою сучасних технологій і з користю їх використовувати. Є багато слів, явищ, які вихованці не розуміють, тому сміливо раджу використовувати пошуковик, наприклад, «Гугл». Це добре розвиває кмітливість і, власне, обізнаність у темі. Тому гаджети – це ще один додатковий ресурс, який полегшує навчання. Конспектувати в зошит, як за часів радянщини, вже не «комільфо». До речі, сьогодні досить популярним і актуальним є поняття гейміфікації (використання ігрових практик і механізмів у неігровому контексті, зокрема для навчання. – Прим. авт.). Ось, для прикладу, комп’ютерна гра «Майнкрафт» чудово розвиває логіч­не мислення. А ще хотіла би порадити батькам прочитати книгу «Дев’ятнадцять хвилин» американської письменниці Джоді Піколт, у якій розповідається, що може статися, якщо не помічати дитячих проблем і не приділяти їм уваги.

– Формула успіху від Наталії Рудніцької?

– Хто не дивиться вперед – опиняється позаду. Потрібно всупереч усьому завжди йти напролом, не озираючись.

Наталія Павлівна продовжує боротьбу за головний приз – 250 тис.грн., поїздку в Дубай на «Global Education and Skills Forum – 2019» та 1 рік безкош­товного на­вчання від організаторів ГС «Освіторія». Нагадаємо, що голосування за неї три­-ває до 6 жовтня, тож ті, хто ще не встиг підтримати кам’янчанку, можуть зробити це на сайті ТСН. Ім’я переможця фундатори премії «Global Teacher Prize Ukraine» оголосять 7 жовтня.