П'ятница, 29 Березня 2024 р.
5 Жовтня 2018

Наталія ЛІСОВА: «ДОБРО І ЛЮБОВ – ЦЕ ВЧИТЕЛІ СВІТУ»

Людина – приклад, людина – епоха. Саме так можна охарактеризувати нашу героїню – вчителя української мови і літератури Калачковецької школи Наталію ЛІСОВУ. В її доробку створення народного музею автентичних речей, книга про рідну школу, написана у співавторстві із сином, і 53 ро­ки безперервного досвіду роботи на педагогічній ниві.

Наталія ЛісоваНаталія Лісова прославилася не лише гарним знанням предметів, але й впевненою громадською позицією, повагою до учнів, які постійно добрим словом згадують свою наставницю, неабиякою любов’ю до школи, в якій працювала, до рідного села Калачківці, в якому живе. Хоча Наталія Василівна вже на пенсії, та й навіть школу, якій присвятила життя, вже закрили, все ж педагог від Бога не втрачає енту­зіазму. Жінка досі цікавиться успіхами і життєвими долями всіх своїх учнів, вболіває за реформу освіти і хвилюється за культуру села.

«ТАТУ, НЕ ПРОДАВАЙТЕ КОРОВИ, Я САМА ВСТУПЛЮ НА ФІЛФАК»

А починалося все з того, що юну Наталку по закінченні Рогізнянської восьмирічки батьки бачили лише медиком. На жаль чи на щастя, у вступному диктанті до кам’янецького медучилища дівчинка не поставила однієї коми, за що за іспит отримала четвірку і не пройшла за конкурсом.

­ Батько тоді сказав, що продасть корову і занесе хабар, аби лише я вступила до училища, ­ розповідає Наталія Василівна, ­ я ж заперечила йому, бо була впевнена у знаннях та й розуміла, що корова ­ наша годувальниця. І заявила, що сама вступлю, але не в мед, а на філфак, лише не продавайте корови. І таки сама вступила до кам’янецького вишу, щоправда, спочатку із золотою медаллю закінчила Китайгородську середню школу. Ще у школі мені запропонували роботу старшої піонервожатої, а вищу освіту здобувала заочно.

Із 1969 року Наталія Лісова почала працювати вчителем української мови та літератури у Калачковецькій школі. Робочі будні поглинули її аж до 2015 року. Її чоловік Микола Андрійович понад тридцять років був директором цієї школи. І у творчому тандемі подружжя як могло розвивало і популяризувало сільську освіту та народну культуру. Після закінчення університету до сімейної вчительської династії долучився і старший син Анатолій. А молодший Валентин став медиком. Подружжя Лісових виховало двох синів, нині пані Наталія радіє 4 онукам. А ще згадує, згадує, згадує…

Нині спогади ­ це її найбільше багатство, адже пам’ятає кожну дрібничку зі шкільного життя: як заклад одним із перших у районі перейшов на кабінетну систему, як робили капітальний ремонт приміщення, проводили відкриті уроки тощо.

На запитання «Чого насамперед треба навчитися в житті?» наша героїня відповідає, навіть не задумуючись: «Добро і любов ­ це вчителі світу, бо лише вони культивують найпозитивніші емоції в серці дитини».

Неабияк учителька тішиться успіхами сучасної калачковецької молоді. Зокрема, із захватом розповідає про місцеву команду КВН «Сільське таксі». Цьогоріч між селами Китайгородської гро­мади організували КВН, який наробив ажіотажу в ОТГ.

­ Наші діти на сцені були на рівні. Хоча не виграли, але я пишаюся ними, вони постаралися, вони нас не підвели, а гідно захистили честь села, ­ каже вчителька.

ІЗ ПЕДАГОГА ­ У ПИСЬМЕННИКИ

Честь, репутація, надбання села й школи для Наталії Лісової багато що означають. Саме тому до 80­ліття Калачковецького навчального закладу жінка разом із сином Анатолієм написали книгу «Нашій школі ­ 80: село Калачківці», в якій зібрано спо­гади випускників різних поколінь закладу, який 2012 року відзначив 80­річчя.

«Хотілося, щоб діти виховува­лися на прикладах учнів поперед­­ніх років. Ніщо так не виховує, як приклад і досвід попередніх поколінь», ­ йдеться у передмові до видання. Мати й син присвятили книгу чоловікові та батькові Миколі Лісовому, який невтомно працював тут директором.

Любов до роботи, до кожної згаданої людини читається на всіх сторінках видання, в гарно написаних спогадах, у вдало підібраних фотографіях. На початку книги ­ гімн школи, який на­писали Наталія Лісова та Олексій Братков.

А ще Наталія Василівна провела неабияку дослідницьку роботу, з’ясувавши історію школи від 1892 року. Багато спілкувалася зі старожилами, які й повідали чимало цікавенького.

­ Зібрати спогади випускників мріяла давно, адже люди мають що розповісти. У їхніх спогадах ­ наше життя, ­ переконана автор.

Не кожен навчальний заклад у місті може похизуватися книгою про себе. А тут таке якісне і професійне видання. Шкода, правда, що школи як такої вже немає…

З БАБУСИНОЇ СКРИНІ, ДІДУСЕВОГО ГОРИЩА

За 53 роки роботи у школі Наталія Василівна здобула чимало статусів, серед них і вчитель­методист, відмінник народної освіти. Але найголовніший для неї ­ «Улюблена вчителька». Її учні з неабияким трепетом розповідають лише хороше про наставницю, переконують, що навчила їх не тільки шкільним предметам, але й дещо більшому: зуміла прищепити любов до рідного краю, його звичаїв і культури.

Саме Наталія Лісова створи­­ла чи не перший на Кам’янеччині народний музей. Дала йому

теплу й гарну назву: «З бабусиної скрині, дідусевого горища». За радянських часів, коли українську культуру не надто цінували, наша героїня почала збирати виткані, вишиті, виліплені, вирізьблені надбання предків. Зносила все до школи, аби учні милувалися експонатами і поважали народне мистецтво, історію та культуру рідного села. За чотири десятки років назбиралося чимало краси. Вчитель­­екскурсовод усе дбайливо підписувала, вказувала, хто передавав рушники, хустини й скатертини. Селяни самі несли все найгарніше та найстаріше, що мали вдома, аби показати дітям і вписати свої імена в музейну справу. Крім того, Наталія Ва­силівна збирає легенди й перекази рідного краю, які ввійшли до багатотомного видання «Золота пектораль». Папка з руко­писами досі зберігається в дослідниці.

­ Музей закладали з експонатів із сусіднього села Патринці. На початку 80­х воно пішло під затоплення, місцеві позалишали там багато речей. Шкода було, аби пропали, тому посуд, глечики, господарські предмети тягнули до школи. Чоловік мій також був ентузіастом, у всьому завжди підтримував. Так, спільними зусиллями і заклали музей, ­ розповідає пані Наталія.

Крапку на всій цій благородній справі життя сім’ї Лісових поставило банальне закриття Калачковецької школи. Немає кому показувати надбання, немає і де зберігати. Чимало експонатів люди, які раніше дарували, тепер позабирали назад у власні скрині.

­ Я вірю, що наша справа ще відродиться, адже в ній історія не лише нашого роду, нашого краю, але й всієї України. Вірю, що для пам’яті й історії таки знайдеться місце в новій великій громаді.