Середа, 25 Травня 2022 р.
12 Жовтня 2018

ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ ЖИВИМИ

Повернулися з війни живими14 жовтня ми вчетверте відзначатимемо День захисника України – свято, яке відновила війна і додала йому особливої значимості. На п’ятому році протистоянь на сході країни ми відродили українську армію, пишаємося сучасними Героями, надихаємося їхньою силою духу. Сьогодні розповімо декілька історій про наших земляків. Попри жахіття війни, проблеми, з якими бійці зіткнулися в мирному житті, вони повернулися з війни живими, навчилися жити у нових умовах і при цьому навіть допомагати не лише один одному, а й іншим. Хоча всі вони різні, але об’єднані спільною справою – благодійним фондом «Наші», який створений власне учасниками АТО (ООС) заради їхньої підтримки й опіки. 

ЗНАЙШОВ СЕБЕ У РЕКОНСТРУКЦІЇ

Олег ШуликНині 35-річний Олег ШУЛИК, одягнутий у вбрання селянина, вправно пече хліб, печиво та булочки в печі зразка XVII століття, зробленій ним власноруч. Люб’язно зустрічає кам’янчан і туристів у Старій фортеці, де облаштував міні-пекарню, яку називає справою всього життя. Шанувальники його запашної випічки дивуються, як чоловік так наловчився і в печі палити, і зерно молоти, і тісто місити. Втім мало хто знає, що ще три роки тому солдат Шулик на війні готував для бійців обіди, а потім пере­кваліфікувався на розвідника. І все це з освітою тракториста.

– Коли розпочався Євромайдан, я саме працював у Києві, – пригадує харизматичний чоловік із щирою усмішкою. – На хвилі революційних подій повернувся до Кам’янця і одразу долучився до місцевої Самооборони. Якось із хлопцями записалися на полігон постріляти, там мене й запитали, чи готовий захищати Батьківщину. Я погодився. Хоч і мав проблеми зі здо­ров’ям, але зібрав необхідні документи і у складі Хмельницького батальйону територіальної оборони вирушив у Луганську область пильнувати кордон. П’ять місяців був там кухарем, доки не перевели в розвідку, де й пробув до кінця служби.

Про війну Олег говорить неохоче, а ось про улюблену справу – залюбки.

Йому за день під силу напекти зо два десятки буханців хліба (один, до речі, важить 1 кг 200 г), майже півсотні бу­лочок вагою по 200 грамів і кілограми пісочного печива. А ще він радо погоджується проводити майстер-класи для діток, пекти печиво для бійців на фронт і допомагати фонду «Наші».

– Після повернення з війни головне – знайти себе і справу до душі, – зізнається чоловік. – Коли мені було тринадцять, помер батько. Відтоді я працюю. Але довше ніж півроку на роботі не затримувався. Сьогодні ж маю і роботу, і хобі, і задоволення.

Родом я з Оринина, навчався у місцевому інтернаті. Коли в селі гуляли весілля, мені доручали розпалювати в печі. А от випікати хліб навчився вже тоді, коли започатку­вав власну справу. Перше, що зробив, – за два вечори змайстрував похідну піч, яку використовували козаки у XVI-XVII століттях, – із глини, соломи та піску. Так готувався до турсезону. Рецепти і секрети випікання святині черпав у предків. Коли наші бабусі пекли у п’єцах хліб – усіх виганяли із хати, бо тісто вимагає ідеальної тиші. Хліб пек­ли на заквасці, без дріжджів, і тісто могло впасти навіть від найменшого шуму. Ідеальної тиші сьогодні досягти важко, тому, аби хлібини не ставали пляцками, я до закваски додаю ще трішечки дріжджів – на 10 кілограмів борошна лише 4 чайні ложки сухих дріжджів. До речі, борошно беру пшеничне першого гатунку та житнє. А якщо маю більше часу, то навіть сам перемелюю зерно на жорнах. Заколочую все і залишаю на добу, потім ретельно вимішую декілька разів, аби тісто краще підходило. Ще одна таємниця смачного хліба – правильно напалена піч.

Пишається хлопець і тим, що його пекарня облаштована ближ­че до сцени, де, відповідно до історичної довідки, колись і розташовувалася кухня у фортеці. Ще одна родзинка пекаря – автентичний одяг, про який мріяв давно, відколи вперше побачив реконструкторів:

– Коли в місті відбувався фестиваль «Терра Героїка», я приїжджав на нього із села, – продовжує Олег Шулик. – Із роззявленим ротом дивився на реконструкторів і мріяв бодай сфотографуватися з ними. Коли почав працювати в гончарній майстерні у фортеці, до нас зайшли учасники фестивалю, привіталися зі мною за руку, а в мене аж дух перехопило. Одразу запитав, скільки потрібно заплатити, аби долучитися до них. Вони ж відповіли, що треба купити лише тканину, а з пошиттям одягу допоможуть. Так і захопився реконструкцією. І вже маю костюми селянина та гайдука, які носили у XVII столітті.

СОЛДАТ, «ГОСПІТАЛЬЄР» І ЛЮБЛЯЧА МАМА

Анна ОкарськаНавіть перебуваючи у декретній відпустці, солдат 309 батальйону 48 інженерної Кам’янець-­Подільської бригади кам’янчанка Анна ОКАРСЬКА живе військовим життям і допомагає благодійному фонду «Наші». Фельдшер за освітою, кам’янчанка з родини військових 2016 року потай від рідних уклала контракт зі Збройними силами України. Як зізналася 28-річна мати двох синів, серце підказало, що її знання необхідні на війні. Цю тендітну чарівну білявку важко уявити на фронті в окопах, але попри це вона навіть встигла побувати на передовій і врятувати не одне життя.

– Ще 2015 року рвалася в армію, але тоді не склалося, – розповідає молода жінка із зовнішністю фотомоделі. – А через рік усім рідним сказала, що я на полігоні у Львові. Контракт уклала вже в зоні АТО і довгий час не казала, аби зберег­ти їхню нервову систему. Коли ж близькі дізналися про мій вчинок, відреагували негативно. Але я розуміла, що потрібна там. Своїх же переконувала, що служу в інженерних військах, і ситуація на сході 2016 року була спокійнішою.

Сьогодні молода мама, яка має двох синів – 10-річного Ельдара та однорічного Рената, при першій нагоді їде в зону проведення Операції об’єднаних сил. Адже не так давно вона долучилася до проекту українського доб­ровольця-медика Яни Зінькевич, котра є засновником медичного батальйону «Госпітальєри».

– Перед тим, як потрапити на фронт медиком, кожен госпітальєр повинен пройти військовий ви­шкіл упродовж тижня, – продовжує Аня. – Це і фізична підготовка, і тактична медицина. Нас навчають, як себе поводити і що робити в екстремальних умовах. Після вишко­лу – іспит. Потім Яна особисто спілкується з кожним претендентом і запитує, хто має бажання поїхати добровольцем-медиком на передову. Не секрет, що зі Збройних сил України медиків на фронті дуже мало, тому їздять і добровольці на короткочасні ротації на 2 тижні. Довше залишатися не дозволяють, аби психіка не постраждала. Чергова моя ротація закінчилася у червні. Тоді я проїздом на один день побувала в госпіталі в Авдіївці. Далі перевели в Піски. Після того, як лікар переконалася, що я зможу сама надавати допомогу, мене перевели у Водяне, де я пробула тиждень. І навіть під час перемир’я зверталися чимало наших хлопців із конту­зіями. Поки що від «Госпітальєрів» працювала лише один раз, але у планах – продовжити. Ротація відбувається щомісяця 1 і 15 числа.

На запитання, як бути жінці на війні, Аня відповідає, що чоловіки їх всіляко оберігають і намагаються створити для них пристойні умови, наскільки це можливо. Жінки-медики в особливій пошані, адже там катастрофічно бракує людей у білих халатах.

Нині Аня разом із волонтером Тетяною Кошелєвою активно допомагають фонду «Наші». Навіть із маленьким сином на руках жінка-солдат не пропускає жодного зібрання та ще й опікується всією документацією і порядком «Наших». Попри заклопотаність, закінчує магістратуру в ПДАТУ, де здобуває фах для душі – ландшафтний дизайн.

ДО ЩАСТЯ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ І ПОЛОН

Андрій Бзинко (праворуч) та Володимир ДідухСьогодні 29-річний кам’янчанин сержант Андрій БЗИНКО почувається щасливим, адже має хорошу роботу, кохану дружину та синочка, якого називає сенсом свого життя. Його витрим­-ці, мужності та вмінню не опус­кати рук у найскладніші моменти життя може позаздрити кожен. Адже навіть моторошно уявити, через що довелося пройти чоловікові: нещадні обстріли «Градів», смерть побратимів, полон, звинувачення в дезертирстві та судова тяганина. Такі випро­бування випали на долю перших мобілізованих кам’янчан, яких голими-босими відправили пантрувати російський кордон на початку війни. Без належної техніки, укріплень, достатньої кількості зброї, їжі та навіть води молодих хлопців вище керівництво кинуло мало не на смерть.

– О шостій вечора я отримав повістку, де йшлося, що о шостій ранку наступного дня маю виїжджати на службу, – згадує Андрій. – Потрапив до 51 окремої механізова­-ної бригади. Спочатку стояли на блокпостах, а потім довелося від­бивати український кордон. Дійшли аж до селища Ізварине. Там точи­лися серйозні бої, нас крили «Градами» і врешті замкнули в кільце. Майже півтора місяця переїжджа­-ли із місця на місце, крайньою точкою був терикон біля села Хмельницького.

Отримали завдання – протриматися три дні, доки надійде підмога з Краснопартизанська. Прочекали 11 днів, але так ніхто і не прийшов. Нашу техніку повністю знищили, ми залишилися без їжі, води та набоїв. Після останнього обстрілу дзвонили в Генштаб, звітували про ситуацію, але, крім «Тримайтеся!», жодних конкретних вказівок так і не почули. Тому ухвалили колективне рішення прориватися до своїх.

Я і мій товариш, кам’янчанин Вова Дідух, взяли командування на себе, бо були в званнях сержантів. Нам довелося не лише вирішувати організаційні моменти, а й присікати паніку. Дорогою до нас пристали ще декілька бійців з інших військових частин, які відбилися від своїх. Проїхали кілометрів з 10, доки нас не зупинили легкові машини, з яких вийшли озброєні люди в камуфляжі. Як згодом виявилося, це були ополченці. Так ми й опинилися на російській території.

Нас там тримали, допитували і навіть скликали російських журналістів, які й перекрутили інформацію не на нашу користь. Після всього повантажили на «Урали» і територією Росії вивезли на КПП, що недалеко від Амбросівки, та передали прикордонникам і працівникам СБУ. Знову були допити, свідчення, щоправда, вже на рідній землі. Згодом нам оголосили про підозру в самовільному залишенні опорного пункту в бойовій обстановці. Судова тяганина в деяких хлопців триває й донині. Ті ж, хто визнав вину та підписав мирову угоду, і я в тому числі, вже відбули покарання. Не люблю згадувати, як із нас хотіли зрадників зробити. Пережити це було дуже важко.

Вже у мирному Кам’янці хлопець довго не міг знайти роботи. Добре, що поруч була дружина Ольга та батьки. Саме вона побачила оголошення про набір до компанії «Lanet». Так Андрій став майстром і нині підключає до всесвітньої павутини юридичних осіб. Роботою та колективом задоволений, адже колеги завжди підтримують й ставляться з повагою. Долучився чоловік і до роботи фонду «Наші», про який розповідає із теплотою:

– Фонд відіграв велику роль як для мене, так і для багатьох хлопців. Ми на одній хвилі, розуміємо один одного, нам приємно разом зустрітися, поговорити та вирішити нагальні проблеми. Від цього стає набагато легше. Сьогодні відчуваю себе щасливою людиною, бо я живий, здоровий, маю гарну сім’ю, а навколо мене – хороші люди.

ЗГУРТУВАВ, АБИ ПІДТРИМАТИ

Іван МирнийЗа плечима 35-річного ка­м’ян­чанина Івана МИРНОГО – участь у Революції Гідності, три перші найстрашніші роки війни у складі ДУК «Правий сектор» і серйозне поранення, яке не до­зволяє повернутися у стрій. Підлікувавшись, чоловік повернувся до рідного міста і сповна відчув на собі ту порожнечу, яку відчуває більшість бійців після пек­ла війни.

– Є поняття «отходняк», коли сидиш на дивані, нічого не робиш і починає тихенько їхати дах, – каже голова фонду Іван Мирний. – Аби не опускалися руки, почав активно дізнаватися про хлопців, які повернулися зі сходу України. Налагодив контакт із громадською організа­цією «Сімей загиблих і поранених в АТО», яку очолює дружина загиблого побратима Колі Флерка Наталія Якубовська, а також з іншими організаціями, що займаються допомогою воїнам АТО (ООС). І цьогоріч у березні з однодумцями офіційно створили Благодійний фонд із символічною назвою «Наші». На сьогодні вже вдалося згуртувати навколо нього близько сотні учасників АТО.

Моральна, психологічна підтримка, допомога з медичним обслуговуванням, вирішення

побутових проблем, допомога із працевлаштуванням і навіть пошук вільних земельних ділянок для АТОвців – це лише дещиця із питань, які щодня доводиться вирішувати хлопцям, котрі об’єд­налися заради допомоги один одному. Завдяки фонду важкопоранені бійці з Кам’янеччини Василь Джаламага і Олег Волошин мали змогу відсвяткувати День Незалежності у столиці на параді.

– Наша допомога – це допомога в натурі, бо не завжди можна вирішити питання, просто давши гроші, – продовжує захисник. – Бійцям необхідне лікування, реабілітація, протезування, психологічне розвантаження та навіть елементарна допомога із ремонтом. Саме цим фонд і займається. За короткий час нам вдалося добитися виділення

20 земельних ділянок у місті, наразі закриваємо питання створення гаражного кооперативу на цукрозаводі, де матимемо близько 60-70 ділянок.

Сподіваємося і на позитивне вирішення не менш важливого питання щодо зубного протезування. Як з’ясувалося, в Кам’янці-Подільсь­кому для учасників АТО (ООС) гроші на це не виділяються, а потрібно їхати до Хмельницького. Але не всім це під силу з різних причин: у когось важкі поранення, контузії, а хтось не має за що поїхати. Ми провели експеримент і відправили 11 учасників бойових дій на обстеження, яке показало, що на протезування лише цих людей необхідно 100 тисяч гривень. Тож у липні ми звернулися до нового голови Хмельницької обл­держадміністарції Вадима Лозового з листом, аби під час розподілу бюджету ці кошти виділялися на Кам’янець-Подільський для нашої стоматполіклініки.

А от проблема протезування кінцівок стоїть більш критично. Наразі налагоджую контакти із хар­ківсь­ким і київським заводами, які виготовляють протези. Як би прикро це не звучало, але держава вирішує цю проблему «на відчепись», а якісно чи неякісно – ніхто не зважає. У нас є поранений боєць, якому протез видали, але носити його він не може, бо в нього нерв на­зовні. Допоможе у цьому разі лише операція, тому й шукаємо, де її зробити.

Реалізував фонд уже чимало, але проектів Іван виношує ще більше. Серед них і створення реабілітаційного центру, розповсюдження інформації у ЗМІ про наших Героїв, аби була можливість підтримувати їх ще більше.

– Приємно, що є люди, які зав­жди готові підставити нам плече, – каже Іван. – Це міський голова

Михайло Сімашкевич, який не ли­ше вислухає, дасть слушні поради, а й підтримає матеріально. Є й інші благодійники, які роблять добру справу, не афішуючи своїх прізвищ. Крім цього, у нас існує самодопомога – раз на місяць ми скидаємося в касу фонду, щоб мати гроші на невідкладне.

Мій принцип – максимальне гуртування АТОвців. Ми постійно на зв’язку і маємо традицію – зустрічатися щонеділі, аби обговорити різні ідеї. Колектив міцний, всі готові разом працювати. Я кажу, що настане час, коли про нас можуть і забути. Тому маємо бути максимально згуртованими, як той віник, який важко переламати.