П'ятница, 29 Березня 2024 р.
19 Жовтня 2018

МИЛУЮТЬСЯ КРАЄВИДАМИ І ЧЕКАЮТЬ НА ІНВЕСТОРА

МИЛУЮТЬСЯ КРАЄВИДАМИ І ЧЕКАЮТЬ НА ІНВЕСТОРАБезробіття, бездоріжжя і безперспективність – це те, в чому доводиться виживати порядним, добрим, щирим та багатим духом людям із віддалених сіл. Вони роблять усе можливе, аби підтримати рідне село, вони – еліта на периферії, яка обожнює маленьку батьківщину. На жаль, батьківщина ця, як валіза без ручки, ніби й необхідна, але тягнути, ой, як важко.

Нині мова піде про еліту з двох сусідніх сіл Китайгородської ОТГ – Субіча та Калачків­-ців. 2015 року ці села дали згоду на приєднання до Китай­городської ОТГ, 2016 обрали для себе старосту – Оксану ГО­ВОРОВСЬ­КУ. Відтоді в друж­ному тандемі спільно вирі­-шують проблеми, вказують на недоліки, ганять владу за не­дороблене. Одні люди радіють об’єднанню, адже за цей час за кошти ОТГ відремонтували клуб, дитячий садок, капіталь­-но – дві дороги у с.Субіч. Інші ж невдоволені реформою. Де­централізація закрила Калач­ковецьку школу, та ще й податки місцевих підприємців ідуть не в маленьку скарбницю сіл, а у великий бюджет великої, але бідної громади.

НА ПОСТУ ДЕСЯТКИ РОКІВ

Як господарювати без грошей, добре знає староста сіл Субіч і Калачківці Оксана Говоровська. Майже двадцять років вона пропрацювала секретарем Калачковецької сільської ради. Тому й роботу добре знає, із місцевими мешканцями ладить та обізнана в усіх їхніх проблемах.

Саме за людяність і знання справи односельчани й обрали Оксану Вікентіївну старостою.

Оксана Говоровська– Хоча за освітою я педагог, але все життя пропрацювала в сільській раді, – розповідає жінка. – У новому амплуа працювати важко, адже всі кошти зосереджені в Китай­городській ОТГ. Селяни до мене приходять із різними скаргами, проблемами, документацією, і чим можу, тим допомагаю. А на щось серйозніше, на кшталт ремонту доріг, капітальних ремонтів соціальних закладів інфраструктури, на жаль, гроші доводиться просити в гро­мади.

На обслуговуванні в мене два села. Якщо сідаю писати довідки, то вже в інше село не доберуся, бо 24 години на добу замало. Підмі­ни не маю. Навіть коли була у відпустці, все одно мусила виходити на роботу, аби видати односельцям термінові довідки. Ось так і вийшло, що і документація, і господарська діяльність лягли на одні плечі.

Тримаюся за допомогою людей, які завжди йдуть назустріч. У нашій команді працюють заві­дувачі Ка­лачковецького і Субіцького клубів Світлана Гладка та Валентина

Касянчук, завідувач бібліотеки у с.Калачківці Інна Величко. Серед однодумців Євгена Коритнік, яка разом із чоловіком Василем Івановичем допомагають селу чим можуть. Он як розмалювали місцеві зупинки і доглядають за ними! А на подвір’ї у цього талановитого подружжя – справжній музей: фон­танчик, вирізьблені різноманітні

фігурки. І все це справа рук Василя Коритніка. Пані Євгена – депутат Китайгородської ОТГ, працює в міській лікарні.

Неабияк селу допомагає і Євген Малищук, наш приватний підприємець. Він ніколи не стоїть осторонь від проблем громади, допомагає в усьому, про що лише попросимо: то солярку дасть, то з ремонтом клубу плече підставить. Його батьки звідси родом, а він повернувся в село та зі своєю командою не дав знищити інфраструктури колишнього колгоспу. Нині господар там тримає худобу, здає молоко, обробляє поля, спеціалізується на зернових. Серце радіє, коли проїжджаєш повз його паї – хоч картини малюй.

Без Китайгородської ОТГ ми не бачили б ремонтів у клубі та дитячому садочку. В громаді, а саме в селі Вихватнівці, планується будів­ництво сучасної амбулаторії, і всі кошти будуть спрямовані на неї. Тому поки ми залишилися збоку, але віримо, що бюджетні гроші дійдуть і до нас.

Патріотична зупинкаТривалий час Калачковецьку сільську раду очолював ниніш­-ній голова Китайгородської ОТГ Юрій БЕЗРОДНИЙ. На посту тут він пробув майже десять років, аж доки не пішов на підвищен­-ня.

Мало кому вдасться пере­плюнути ще одного калачковець­кого сільського голову – Марію Гладку, якій кермо калачковецькою громадою селяни доручали неодноразово. Сільським головою вона пробула 27 років. За чесну й наполегливу працю на благо людей отримувала різноманітні грамоти та нагороди. Найвагоміші – ордени «Знак пошани» та Леніна і Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району.

– Часто Марія Прокопівна телефонує до мене, або я до неї, – розповідає Оксана Говоровська. – Дає чимало корисних порад. Каже, що колись її сварили, якщо не ви­користовувала коштів, а нині зовсім інша ситуація – без грошей змушені розвивати село. Але ж у кабінеті з кульковою ручкою не надто з цим впораєшся.

Марія Гладка не лише дбала про інфраструктуру сіл Калачковецької сільради, але й вболівала за культуру. На базі місцевого радгоспу вона створила народний фольклорно-етногра­фічний ансамбль, який давав концерти ще ті. І хоча минуло чимало років, як учасники колективу розлетілися, їхні хіти й досі звучать у серцях поціновувачів.

Калачківчани пишаються своєю історією, старожилами. Серед них найстарші – Ганна Дворжак, із 1927 року, і Марія Столярчук, із 1929-го. Не одне десятиліття ці жінки пропрацювали в колгоспі.

Не перестають селяни дивуватися майстерності вишивальниці Євгени Остафійчук. Євгена Іванівна все життя займалася вишивкою, сама вишивала килими, рушники. Передала своє благословенне вміння дітям, прищепила їм любов до прекрасного і прадавнього українського мистецтва.

МРІЮТЬ ПРО ТАБІР ТА ІНВЕСТОРА

А от прищеплювати любов до знань у Калачківцях уже ніде. Місцеву школу закрили минулого року. І на це була серйозна безапеляційна причина – брак діток. Місцеві школярі перейшли в гарний навчальний заклад у Рогізні. Автобус їх підвозить і забирає. Але село вимирає. Коли закрилася школа, одна багатодітна сім’я виїхала до міста на постійне місце проживання, потім ще вчителька з чоловіком переїхали туди ж. Кажуть, що хочуть мати роботу, адже ще мо­лоді, перспективні. А село, на жаль, не має молоді, діток, тож не має і перспектив. Усього нині тут проживають 356 осіб.

Печера у СубічіПроблема в тому, що після закриття школи залишилося гарне двоповерхове приміщення, яке ніяк не використовується. Громада напрацювала цілий бізнес-план, як можна його використовувати під літній табір для дітей чи туркомплекс. Адже поруч – красива затока Дністра, пологий піщаний берег, ліс, чисте повітря та запаморочливі краєвиди. Є де купатися, оздоровлюватися і чим милуватися – красою Подільських Товтр.

Аби ідею втілити в життя – треба господаря, інвестора, який би за це взявся. А ні, то приміщен­-ня може спіткати доля школи в сусідньому Субічі, яка розвалилася.

Приклад вдалої співпраці з інвестором у селі вже є. Сільська їдальня свого часу залишилася без господаря. Довго шукали людину, яка використала б її з користю і для себе, і для тутешніх жителів. І, на велике щастя, вона знайшлася. Тамара Гребеняк приїхала з міста. Побачив­-ши майбутнє місце роботи, сухо сказала: «Добре, що хоч дах є та стіни». Засукавши рукави, почала важко працювати, вклала чимало грошей, сил, терпіння, але відродила заклад. Завдяки їй у селі є і магазин, і кафе-бар. Там люди святкують іменини та проводять поминальні обіди.

МИЛУЮТЬСЯ КРАЄВИДАМИ І ЧЕКАЮТЬ НА ІНВЕСТОРАНа господаря чекає і двоповерхова адмінспоруда, в якій трудиться староста Оксана Говоровська. Для неї однієї місця забагато, але сподівається, що по сусідству оселиться музей села, який свого часу надбала місцева вчителька української мови і літератури Наталія Лісова. Для стародавніх експонатів хочуть виділити кімнату, аби наше на­дбання, історична спадщина, яка передавалася від покоління до покоління, не загубилася, а зберігалася в гідних умовах.

Найбільше калачківчани пишаються місцевим садочком. Недавно тут зробили добротний ремонт, відремонтували санвузли, ліквідували проблему з опаленням. У гарних умовах бавляться й розвиваються 15 ви­хованців. Щоправда, багатьох підвозять із сіл колишньої Калачковецької сільради: Демшина, Субіча, Рогізни, Калачківців. Батьки виводять малят до автобуса, а вихователі їх забирають. Важко малих будити рано-вранці. Але ж у садочку вони доглянуті й нагодовані, а в їхніх рідних є час на роботу, городи і господарство.

Наймолодших жителів громади виховують наставниці Людмила Орловська і Валентина Ковальчук. Обидві прийшли до садочка дев’ятнадцятилітніми дів­чатами і так усе життя пропрацювали на одному місці, пліч-о-пліч. Здавалося б, що за стільки років їм уже мала б набриднути робота, але ні. Чули б ви, як дві колеги з теплотою та щи­рістю розповідають про своїх діток, їхні щирі усмішки та перші ус­піхи. Керує дошкільним на­вчальним закладом Тетяна Побережна.

СЕЛО ГАРНЕ ГОСПОДАРЯМИ

МИЛУЮТЬСЯ КРАЄВИДАМИ І ЧЕКАЮТЬ НА ІНВЕСТОРАІз Калачківців переїжджаємо в сусіднє невеличке село Субіч, де мешкають 240 осіб. Воно вражає краєвидами, від яких перехоплює дух. Мало хто знає, що тут є стародавній скельний монастир, як у Бакоті, але менший. До печер спускатися важко, але на свята мешканці Субіча та Калачківців збираються біля каплички, яку побудували не­подалік від монастиря за власні кошти. І красується вона на всю околицю. Правда, дійти до кап­лиці дуже важко через погану дорогу, тому місцеві мешканці та староста неодноразово зверталися в усі можливі інстанції, аби її полагодити. Втім віз і досі там.

Не лише красою й історичною спадщиною славиться це село. Його гордість – люди. Свого часу приватний підприємець Юрій Кузнець не дав розвалити приміщення радгоспу, а на орендованих в односельчан землях вирощує зернові.

– Приємно, що обробляють землю наші ж сільські хлопці, – розповідає Оксана Говоровська, – і ми пишаємося молодими господарями. Скажімо, односельчанин Коля Куличко – досить молодий хлопець, а важко працює на землі з дитинства, вже має трактора, разом із дружиною займається фермерством. Його мама з двома дітками залишилася сама, але родина вижила завдяки землі. Нині син гідно продовжує її справу.

А Василь Крайняк у важкі 90-ті залишився без роботи, але не опус­тив рук. Не покинув рідного села, а почав працювати для нього. Дуже важко трудилася їхня сім’я. Капіталу не було, але мозолями досягли успіху.

На жаль, нині в цю родину прийшла біда. Їхній син через політичні перипетії вже чотири роки пере­буває в місцях позбавлення волі. Але все село переконане, що ці працьовиті сільські люди не могли ви­ховати дитину з неправильними поглядами, він просто опинився не в тому місці і не в той час. Ми всі чекаємо, коли Сергій повернеть­ся додому і буде свято на його ву­лиці.

Ось так, дружно вболіваючи і хвилюючись одне за одного, живуть і виживають прості се­ляни, які невтомною працею заробляють на життя, на навчання дітей і мріють про одне: аби лише жилося краще.