МИЛУЮТЬСЯ КРАЄВИДАМИ І ЧЕКАЮТЬ НА ІНВЕСТОРА
Безробіття, бездоріжжя і безперспективність – це те, в чому доводиться виживати порядним, добрим, щирим та багатим духом людям із віддалених сіл. Вони роблять усе можливе, аби підтримати рідне село, вони – еліта на периферії, яка обожнює маленьку батьківщину. На жаль, батьківщина ця, як валіза без ручки, ніби й необхідна, але тягнути, ой, як важко.
Нині мова піде про еліту з двох сусідніх сіл Китайгородської ОТГ – Субіча та Калачків-ців. 2015 року ці села дали згоду на приєднання до Китайгородської ОТГ, 2016 обрали для себе старосту – Оксану ГОВОРОВСЬКУ. Відтоді в дружному тандемі спільно вирі-шують проблеми, вказують на недоліки, ганять владу за недороблене. Одні люди радіють об’єднанню, адже за цей час за кошти ОТГ відремонтували клуб, дитячий садок, капіталь-но – дві дороги у с.Субіч. Інші ж невдоволені реформою. Децентралізація закрила Калачковецьку школу, та ще й податки місцевих підприємців ідуть не в маленьку скарбницю сіл, а у великий бюджет великої, але бідної громади.
НА ПОСТУ ДЕСЯТКИ РОКІВ
Як господарювати без грошей, добре знає староста сіл Субіч і Калачківці Оксана Говоровська. Майже двадцять років вона пропрацювала секретарем Калачковецької сільської ради. Тому й роботу добре знає, із місцевими мешканцями ладить та обізнана в усіх їхніх проблемах.
Саме за людяність і знання справи односельчани й обрали Оксану Вікентіївну старостою.
– Хоча за освітою я педагог, але все життя пропрацювала в сільській раді, – розповідає жінка. – У новому амплуа працювати важко, адже всі кошти зосереджені в Китайгородській ОТГ. Селяни до мене приходять із різними скаргами, проблемами, документацією, і чим можу, тим допомагаю. А на щось серйозніше, на кшталт ремонту доріг, капітальних ремонтів соціальних закладів інфраструктури, на жаль, гроші доводиться просити в громади.
На обслуговуванні в мене два села. Якщо сідаю писати довідки, то вже в інше село не доберуся, бо 24 години на добу замало. Підміни не маю. Навіть коли була у відпустці, все одно мусила виходити на роботу, аби видати односельцям термінові довідки. Ось так і вийшло, що і документація, і господарська діяльність лягли на одні плечі.
Тримаюся за допомогою людей, які завжди йдуть назустріч. У нашій команді працюють завідувачі Калачковецького і Субіцького клубів Світлана Гладка та Валентина
Касянчук, завідувач бібліотеки у с.Калачківці Інна Величко. Серед однодумців Євгена Коритнік, яка разом із чоловіком Василем Івановичем допомагають селу чим можуть. Он як розмалювали місцеві зупинки і доглядають за ними! А на подвір’ї у цього талановитого подружжя – справжній музей: фонтанчик, вирізьблені різноманітні
фігурки. І все це справа рук Василя Коритніка. Пані Євгена – депутат Китайгородської ОТГ, працює в міській лікарні.
Неабияк селу допомагає і Євген Малищук, наш приватний підприємець. Він ніколи не стоїть осторонь від проблем громади, допомагає в усьому, про що лише попросимо: то солярку дасть, то з ремонтом клубу плече підставить. Його батьки звідси родом, а він повернувся в село та зі своєю командою не дав знищити інфраструктури колишнього колгоспу. Нині господар там тримає худобу, здає молоко, обробляє поля, спеціалізується на зернових. Серце радіє, коли проїжджаєш повз його паї – хоч картини малюй.
Без Китайгородської ОТГ ми не бачили б ремонтів у клубі та дитячому садочку. В громаді, а саме в селі Вихватнівці, планується будівництво сучасної амбулаторії, і всі кошти будуть спрямовані на неї. Тому поки ми залишилися збоку, але віримо, що бюджетні гроші дійдуть і до нас.
Тривалий час Калачковецьку сільську раду очолював ниніш-ній голова Китайгородської ОТГ Юрій БЕЗРОДНИЙ. На посту тут він пробув майже десять років, аж доки не пішов на підвищен-ня.
Мало кому вдасться переплюнути ще одного калачковецького сільського голову – Марію Гладку, якій кермо калачковецькою громадою селяни доручали неодноразово. Сільським головою вона пробула 27 років. За чесну й наполегливу працю на благо людей отримувала різноманітні грамоти та нагороди. Найвагоміші – ордени «Знак пошани» та Леніна і Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району.
– Часто Марія Прокопівна телефонує до мене, або я до неї, – розповідає Оксана Говоровська. – Дає чимало корисних порад. Каже, що колись її сварили, якщо не використовувала коштів, а нині зовсім інша ситуація – без грошей змушені розвивати село. Але ж у кабінеті з кульковою ручкою не надто з цим впораєшся.
Марія Гладка не лише дбала про інфраструктуру сіл Калачковецької сільради, але й вболівала за культуру. На базі місцевого радгоспу вона створила народний фольклорно-етнографічний ансамбль, який давав концерти ще ті. І хоча минуло чимало років, як учасники колективу розлетілися, їхні хіти й досі звучать у серцях поціновувачів.
Калачківчани пишаються своєю історією, старожилами. Серед них найстарші – Ганна Дворжак, із 1927 року, і Марія Столярчук, із 1929-го. Не одне десятиліття ці жінки пропрацювали в колгоспі.
Не перестають селяни дивуватися майстерності вишивальниці Євгени Остафійчук. Євгена Іванівна все життя займалася вишивкою, сама вишивала килими, рушники. Передала своє благословенне вміння дітям, прищепила їм любов до прекрасного і прадавнього українського мистецтва.
МРІЮТЬ ПРО ТАБІР ТА ІНВЕСТОРА
А от прищеплювати любов до знань у Калачківцях уже ніде. Місцеву школу закрили минулого року. І на це була серйозна безапеляційна причина – брак діток. Місцеві школярі перейшли в гарний навчальний заклад у Рогізні. Автобус їх підвозить і забирає. Але село вимирає. Коли закрилася школа, одна багатодітна сім’я виїхала до міста на постійне місце проживання, потім ще вчителька з чоловіком переїхали туди ж. Кажуть, що хочуть мати роботу, адже ще молоді, перспективні. А село, на жаль, не має молоді, діток, тож не має і перспектив. Усього нині тут проживають 356 осіб.
Проблема в тому, що після закриття школи залишилося гарне двоповерхове приміщення, яке ніяк не використовується. Громада напрацювала цілий бізнес-план, як можна його використовувати під літній табір для дітей чи туркомплекс. Адже поруч – красива затока Дністра, пологий піщаний берег, ліс, чисте повітря та запаморочливі краєвиди. Є де купатися, оздоровлюватися і чим милуватися – красою Подільських Товтр.
Аби ідею втілити в життя – треба господаря, інвестора, який би за це взявся. А ні, то приміщен-ня може спіткати доля школи в сусідньому Субічі, яка розвалилася.
Приклад вдалої співпраці з інвестором у селі вже є. Сільська їдальня свого часу залишилася без господаря. Довго шукали людину, яка використала б її з користю і для себе, і для тутешніх жителів. І, на велике щастя, вона знайшлася. Тамара Гребеняк приїхала з міста. Побачив-ши майбутнє місце роботи, сухо сказала: «Добре, що хоч дах є та стіни». Засукавши рукави, почала важко працювати, вклала чимало грошей, сил, терпіння, але відродила заклад. Завдяки їй у селі є і магазин, і кафе-бар. Там люди святкують іменини та проводять поминальні обіди.
На господаря чекає і двоповерхова адмінспоруда, в якій трудиться староста Оксана Говоровська. Для неї однієї місця забагато, але сподівається, що по сусідству оселиться музей села, який свого часу надбала місцева вчителька української мови і літератури Наталія Лісова. Для стародавніх експонатів хочуть виділити кімнату, аби наше надбання, історична спадщина, яка передавалася від покоління до покоління, не загубилася, а зберігалася в гідних умовах.
Найбільше калачківчани пишаються місцевим садочком. Недавно тут зробили добротний ремонт, відремонтували санвузли, ліквідували проблему з опаленням. У гарних умовах бавляться й розвиваються 15 вихованців. Щоправда, багатьох підвозять із сіл колишньої Калачковецької сільради: Демшина, Субіча, Рогізни, Калачківців. Батьки виводять малят до автобуса, а вихователі їх забирають. Важко малих будити рано-вранці. Але ж у садочку вони доглянуті й нагодовані, а в їхніх рідних є час на роботу, городи і господарство.
Наймолодших жителів громади виховують наставниці Людмила Орловська і Валентина Ковальчук. Обидві прийшли до садочка дев’ятнадцятилітніми дівчатами і так усе життя пропрацювали на одному місці, пліч-о-пліч. Здавалося б, що за стільки років їм уже мала б набриднути робота, але ні. Чули б ви, як дві колеги з теплотою та щирістю розповідають про своїх діток, їхні щирі усмішки та перші успіхи. Керує дошкільним навчальним закладом Тетяна Побережна.
СЕЛО ГАРНЕ ГОСПОДАРЯМИ
Із Калачківців переїжджаємо в сусіднє невеличке село Субіч, де мешкають 240 осіб. Воно вражає краєвидами, від яких перехоплює дух. Мало хто знає, що тут є стародавній скельний монастир, як у Бакоті, але менший. До печер спускатися важко, але на свята мешканці Субіча та Калачківців збираються біля каплички, яку побудували неподалік від монастиря за власні кошти. І красується вона на всю околицю. Правда, дійти до каплиці дуже важко через погану дорогу, тому місцеві мешканці та староста неодноразово зверталися в усі можливі інстанції, аби її полагодити. Втім віз і досі там.
Не лише красою й історичною спадщиною славиться це село. Його гордість – люди. Свого часу приватний підприємець Юрій Кузнець не дав розвалити приміщення радгоспу, а на орендованих в односельчан землях вирощує зернові.
– Приємно, що обробляють землю наші ж сільські хлопці, – розповідає Оксана Говоровська, – і ми пишаємося молодими господарями. Скажімо, односельчанин Коля Куличко – досить молодий хлопець, а важко працює на землі з дитинства, вже має трактора, разом із дружиною займається фермерством. Його мама з двома дітками залишилася сама, але родина вижила завдяки землі. Нині син гідно продовжує її справу.
А Василь Крайняк у важкі 90-ті залишився без роботи, але не опустив рук. Не покинув рідного села, а почав працювати для нього. Дуже важко трудилася їхня сім’я. Капіталу не було, але мозолями досягли успіху.
На жаль, нині в цю родину прийшла біда. Їхній син через політичні перипетії вже чотири роки перебуває в місцях позбавлення волі. Але все село переконане, що ці працьовиті сільські люди не могли виховати дитину з неправильними поглядами, він просто опинився не в тому місці і не в той час. Ми всі чекаємо, коли Сергій повернеться додому і буде свято на його вулиці.
Ось так, дружно вболіваючи і хвилюючись одне за одного, живуть і виживають прості селяни, які невтомною працею заробляють на життя, на навчання дітей і мріють про одне: аби лише жилося краще.