Четвер, 28 Березня 2024 р.
26 Жовтня 2018

«Я РАНІШЕ ЧОМУ НЕ ПОДОРОЖУВАВ, БО В МЕНЕ ВЕЛОСИПЕДА НЕ БУЛО…»

Довгі вузькі фіорди, сріблясті вершки могутніх і величних гірських хребтів, попелястий туман і безкраї ліси, що наскрізь просякнуті духом древніх вікінгів… Картинки таких пейзажів вабили і зачаровували нашого земляка 29-річного Юрія Петраня ледь не з самого дитинства. Мріючи про побачення віч-на-віч із Норвегією, Юра в рідному селі Сокіл навіть і не здогадувався, що думки матеріалізуються настільки легко і непередбачувано. Подорож довжиною у 95 днів і шість із половиною тисяч кілометрів на велосипеді подарувала чоловікові щасливу нагоду побачитись із шістьма євро­пейськими країнами. Про те, як «напедалити» таку відстань самотужки, та про найдорожчий чай у його житті Юрій розповів журналістам «Подолянина».

Юрій Петрань– Юрію, звідки у твоїх мріях взялася Норвегія?

– У мене завжди була тяга до подорожей. Закінчивши Сокільську школу, я вступив до нашого К-ПНУ імені Івана Огієнка, на природничий факультет, обравши напрямок «Географія, біологія». Аби побачити щось нове, частенько їздив у всілякі табори, на природу. Займатися туризмом почав на другому курсі, коли вперше поїхав у печеру «Атлантиду» (і сьогодні є активним членом спелеоклубу «Атлантида»). Це так затягнуло, що відтоді я вічно то в горах, то в печерах, то ще десь… Проте, скільки себе пам’ятаю, мріяв побачити Норвегію. Чому її? Тому що це ідеал природи. На картинках вона мені видавалася справжнім раєм. Але я не ставив конкретної мети поїхати туди саме на велосипеді, та й взагалі про веломандрівки не думав, адже не мав велосипеда.

Конкретний план і задум поїхати виник за півроку до подорожі. Почав готуватися, шукати велосипед, розпитував знайомих, як перетнути кордон. Уперше сів на свого двоколісного за місяць до виїзду. Це були ней­мовірні 95 днів мого життя, за які встиг «напедалити» майже 6500 км. Уявіть, якби я рухався до центрального ядра Землі, то пе­ретнув би його, правда, згорів би (сміється), а так обмежився тільки 6 європейськими

країнами: Польща, Швеція, Норвегія, Данія, Голландія і Німеччина.

– Невже перед поїздкою не було страху, що не вийде?

Юрій Петрань– Страхи були різні. Торік не поїхав, бо зупиняв мовний бар’єр, та й коштів не вистачало. Це все тривожило, але в якийсь момент плюнув на все і поїхав. Рідні мене підтримали, хоча теж хвилювалися. Мама дуже тривожилася, що я поїхав сам, і це може бути небезпечно. Проте вважаю, що самому простіше в певних моментах, тому що ти розраховуєш тільки на власні сили, підлаштовуєшся лише під себе. Захотів – зупинився, захотів – змінив маршрут, захотів – поїхав швидше… Звичайно, коли є компаньйон, це безпечніше, а ще можна на когось залишити велосипед, якщо раптом потрібно, наприклад, у магазин. Хоч і їздив я по цивілізованому світу, де можна під будь-яким закладом залишити свій транспорт, і ніби все має бути окей, але от в Амстердамі в мене вкрали портативний зарядний пристрій для мобільного. Добре, що не велосипед (сміється). Тепер у моїх планах ще більше країн, з якими хочу зустрітися: Канада, Нова Зеландія, Австралія… Взагалі хочу побачити весь світ.

– Розкажи про свій транспорт. Це якийсь спеціально облаштований і особливий ве­лосипед?

«Я РАНІШЕ ЧОМУ НЕ ПОДОРОЖУВАВ, БО В МЕНЕ ВЕЛОСИПЕДА НЕ БУЛО…»– Чесно кажучи, в Європі їздять на значно гірших, ніж той, що був у мене. Звісно, є різні типи велосипедів. Я хотів собі «турінг» – велосипед для подорожі. Але потрібного варіанта не знайшов, бо вони були або занадто дорогі для мене, або не підходили за парамет­рами, адже велосипеди підбирають за зрос­том тощо. Знайшов собі МТВ – гірський велосипед, призначений для позашляхової їзди. Знайомий переробив його більше до дорожнього, оббивку іншу поставив, деякі деталі замінив. Узагалі велосипед – річ індивідуальна, тому кожному своє.

Поговоривши з друзями, які вже подорожували в такий спосіб, отримав цінні поради: не гнатися за кілометрами в перший тиждень, тобто не потрібно перевищувати відстані 50 км/день. У перший день я проїхав 60 км і подумав, що це безглузда порада, адже я можу і більше. Тому в наступні декілька днів їхав 70-80 км/день. Тоді в мене виникла проблема: сухожилля на правій нозі почало боліти, нога розпухла. От тоді й зрозумів усю сіль. Почав нервувати і хвилюватися, що не подолаю подорожі з такою травмою, але давав менше навантаження на праву ногу, і з часом біль минув. Я адаптувався до вимог і можливостей свого тіла.

«Я РАНІШЕ ЧОМУ НЕ ПОДОРОЖУВАВ, БО В МЕНЕ ВЕЛОСИПЕДА НЕ БУЛО…»– Які міста запам’яталися найбільше?

– Чесно – всі. Був у Німеччині, зокрема у Гамбурзі, Ганновері, Берліні, але найбільше сподобався Бремен. У Данії заїхав у старовинне містечко Рібе – з нього почалася вся Данія. А ще був на острові Рьомьо, де побачив Національний парк, піщані пляжі… Пам’ятаю, як прямо з острова мене забрала одна українська сім’я, завдяки якій я навіть потрапив на фестиваль фрегатів. Але про все по порядку.

Почалася історія в Осло. Мені потрібна була ночівля, тому написав на кауч-серфінг і «Warmshowers» (он-лайн-платформа, на якій велосипедисти з усього світу можуть прийняти в себе гостей або знайти ночівлю під час власної подорожі. – Прим. авт.). Але, на моє розчарування, більшість людей не могли мене прийняти, тому я почав шукати знайомих, які були в Норвегії і, можливо, мають знайомих чи друзів. Одна дівчина зі Львова допомогла мені: написала в діаспору українців у Норвегії, там знайшлася жінка Ніна Хаген, яка живе в Осло. Саме вона мене прийняла у свій дім на два дні. Потім Ніна «прорекламувала» мене в усіх соцмережах, мовляв, отакий хлопець з України подорожує таким от маршрутом, тому, хто має можливість – прийміть, допоможіть… Ця реклама розповсюдилася на Норвегію, Данію, і таким чином знайшлася от та українська сім’я, яка проїхала 100 кілометрів, аби мене забрати і допомогти.

– А які кумедні історії запам’яталися з подорожі?

– Ніколи не забуду, як придбав чашку кип’ятку за 90 гривень у Данії. Зараз поясню. Коли в Норвегії я зупинявся пообідати, то міг без проблем зайти на автозаправку і попросити гарячої води для чаю, звичайно ж, безкоштовно. Мені просто вказували пальцем на автомат, і я спокійно брав кип’яток. Думав, що так усюди. Але вся абсурдність ситуації в тому, що у Данії я заїхав на точно таку ж заправку, тієї ж фірми, вже знаючи процедуру, набрав кип’яточку, а до мене раптом підходять касири і кажуть, що із мене 22 крони (данські). Я здивований такий: «Hot water?!», а вони: «Yes-yes». Я був просто шокований, адже одна данська крона – це 4 українські гривні. Це був найдорожчий кип’яток у моєму житті.

У Норвегії можна розбивати намет у будь-­якому місці, навіть на приватній території,

«Я РАНІШЕ ЧОМУ НЕ ПОДОРОЖУВАВ, БО В МЕНЕ ВЕЛОСИПЕДА НЕ БУЛО…»але ти повинен про це попередити власника. Таке правило мені знадобилося при першій же ночівлі. Було доволі пізно, я проїхав ліс, бо не хотів там залишатися на ніч, зважаючи на те, що висіла табличка, мовляв, тут є лосі та інші дикі тварини. Аж раптом доїхав до будинків і побачив озеро. Стомлений, вирішив запитати, чи можна у дворі будинку, що поруч з озером, зупинитися і розбити намет. Світло в домі горіло, стояв автомобіль. Я постукав у двері, але ніхто не вийшов. Обійшовши навколо будинку, я так нікого і не побачив.

Заїхав у двір, ближче до озера, розклав намет і вирішив: якщо раптом будуть виганяти, то вибачуся, зберуся та й поїду. Але я повечеряв, заночував, вранці приготував сніданок і заліз у намет, бо почався дощик, а ще постійно нестерпно гризли комарі. Чую – хтось підходить. Я швиденько виліз, почав виба­чатися. Аж раптом дивлюся, а це жінка десь за 50 років, спортивна така, усміхається до мене, мовляв, може, вам кави? Примітивною англійською пояснив, звідки я і що тут роблю, а вона побажала гарної подорожі й пішла додому.

Звичайно, так приймали не всюди. Одного разу трапився випадок, коли знову ж пізно приїхав у одне місто і не знайшов кемпінгу. Побачив церкву, біля неї – газончик, водичка. Вирішив там заночувати. А вранці до мене прийшли люди з комуни і пояснили, що зупинятися тут не можна, тому я перепросив, швидко зібрався і поїхав геть. Великою проблемою для велосипедистів у Європі є те, що не можна їздити по автострадах. А в Норвегії більша проблема – тунелі. Є досить протяжні: по 6-10 км, а один трапився аж на 24 км.

І все б добре, але велосипедом там їхати заборонено, всюди камери. І щойно я заїхав би туди, то одразу оштрафували б, але, на щастя, я не порушував закону. Це для мене був перший досвід автостопу, та ще й із ве­лосипедом. Але знаходилися люди, котрі підбирали.

– Які обов’язкові постулати веломандрівника?

– Неможливо прорахувати все. У мене був біометричний паспорт, телефон зі словником і GPS-навігатором, декілька портативних зарядок, аптечка, яка так і не знадобилася, намет, теплий одяг, трохи продуктів (крупи, цукор, чай, сухофрукти). До речі, на кордоні в мене забрали кілограм сала, що я пережив дуже болісно (сміється). Також підгодовували люди, в яких зупинявся, а все інше купував. Щодо цін, то, звичайно, все дорожче, але якщо обмежити себе в ковбасах, м’ясах, сирах, а задовольнятися йогуртами, салатами і печивом – можна вкластися у невелику суму. Щодо страв – я куштував традиційні норвезькі баранячі ребра. Не вдалося скуш­тувати ще один традиційний делікатес – лютефіск – це риба з дуже специфічними запахом і смаком.

Головне правило мандрівника – ніколи не зупинятися і не опускати рук, адже всюди знайдуться люди, які допоможуть і підтримають, потрібно лише шукати.

Ольга БАНАХ.