«Я РАНІШЕ ЧОМУ НЕ ПОДОРОЖУВАВ, БО В МЕНЕ ВЕЛОСИПЕДА НЕ БУЛО…»
Довгі вузькі фіорди, сріблясті вершки могутніх і величних гірських хребтів, попелястий туман і безкраї ліси, що наскрізь просякнуті духом древніх вікінгів… Картинки таких пейзажів вабили і зачаровували нашого земляка 29-річного Юрія Петраня ледь не з самого дитинства. Мріючи про побачення віч-на-віч із Норвегією, Юра в рідному селі Сокіл навіть і не здогадувався, що думки матеріалізуються настільки легко і непередбачувано. Подорож довжиною у 95 днів і шість із половиною тисяч кілометрів на велосипеді подарувала чоловікові щасливу нагоду побачитись із шістьма європейськими країнами. Про те, як «напедалити» таку відстань самотужки, та про найдорожчий чай у його житті Юрій розповів журналістам «Подолянина».
– Юрію, звідки у твоїх мріях взялася Норвегія?
– У мене завжди була тяга до подорожей. Закінчивши Сокільську школу, я вступив до нашого К-ПНУ імені Івана Огієнка, на природничий факультет, обравши напрямок «Географія, біологія». Аби побачити щось нове, частенько їздив у всілякі табори, на природу. Займатися туризмом почав на другому курсі, коли вперше поїхав у печеру «Атлантиду» (і сьогодні є активним членом спелеоклубу «Атлантида»). Це так затягнуло, що відтоді я вічно то в горах, то в печерах, то ще десь… Проте, скільки себе пам’ятаю, мріяв побачити Норвегію. Чому її? Тому що це ідеал природи. На картинках вона мені видавалася справжнім раєм. Але я не ставив конкретної мети поїхати туди саме на велосипеді, та й взагалі про веломандрівки не думав, адже не мав велосипеда.
Конкретний план і задум поїхати виник за півроку до подорожі. Почав готуватися, шукати велосипед, розпитував знайомих, як перетнути кордон. Уперше сів на свого двоколісного за місяць до виїзду. Це були неймовірні 95 днів мого життя, за які встиг «напедалити» майже 6500 км. Уявіть, якби я рухався до центрального ядра Землі, то перетнув би його, правда, згорів би (сміється), а так обмежився тільки 6 європейськими
країнами: Польща, Швеція, Норвегія, Данія, Голландія і Німеччина.
– Невже перед поїздкою не було страху, що не вийде?
– Страхи були різні. Торік не поїхав, бо зупиняв мовний бар’єр, та й коштів не вистачало. Це все тривожило, але в якийсь момент плюнув на все і поїхав. Рідні мене підтримали, хоча теж хвилювалися. Мама дуже тривожилася, що я поїхав сам, і це може бути небезпечно. Проте вважаю, що самому простіше в певних моментах, тому що ти розраховуєш тільки на власні сили, підлаштовуєшся лише під себе. Захотів – зупинився, захотів – змінив маршрут, захотів – поїхав швидше… Звичайно, коли є компаньйон, це безпечніше, а ще можна на когось залишити велосипед, якщо раптом потрібно, наприклад, у магазин. Хоч і їздив я по цивілізованому світу, де можна під будь-яким закладом залишити свій транспорт, і ніби все має бути окей, але от в Амстердамі в мене вкрали портативний зарядний пристрій для мобільного. Добре, що не велосипед (сміється). Тепер у моїх планах ще більше країн, з якими хочу зустрітися: Канада, Нова Зеландія, Австралія… Взагалі хочу побачити весь світ.
– Розкажи про свій транспорт. Це якийсь спеціально облаштований і особливий велосипед?
– Чесно кажучи, в Європі їздять на значно гірших, ніж той, що був у мене. Звісно, є різні типи велосипедів. Я хотів собі «турінг» – велосипед для подорожі. Але потрібного варіанта не знайшов, бо вони були або занадто дорогі для мене, або не підходили за параметрами, адже велосипеди підбирають за зростом тощо. Знайшов собі МТВ – гірський велосипед, призначений для позашляхової їзди. Знайомий переробив його більше до дорожнього, оббивку іншу поставив, деякі деталі замінив. Узагалі велосипед – річ індивідуальна, тому кожному своє.
Поговоривши з друзями, які вже подорожували в такий спосіб, отримав цінні поради: не гнатися за кілометрами в перший тиждень, тобто не потрібно перевищувати відстані 50 км/день. У перший день я проїхав 60 км і подумав, що це безглузда порада, адже я можу і більше. Тому в наступні декілька днів їхав 70-80 км/день. Тоді в мене виникла проблема: сухожилля на правій нозі почало боліти, нога розпухла. От тоді й зрозумів усю сіль. Почав нервувати і хвилюватися, що не подолаю подорожі з такою травмою, але давав менше навантаження на праву ногу, і з часом біль минув. Я адаптувався до вимог і можливостей свого тіла.
– Які міста запам’яталися найбільше?
– Чесно – всі. Був у Німеччині, зокрема у Гамбурзі, Ганновері, Берліні, але найбільше сподобався Бремен. У Данії заїхав у старовинне містечко Рібе – з нього почалася вся Данія. А ще був на острові Рьомьо, де побачив Національний парк, піщані пляжі… Пам’ятаю, як прямо з острова мене забрала одна українська сім’я, завдяки якій я навіть потрапив на фестиваль фрегатів. Але про все по порядку.
Почалася історія в Осло. Мені потрібна була ночівля, тому написав на кауч-серфінг і «Warmshowers» (он-лайн-платформа, на якій велосипедисти з усього світу можуть прийняти в себе гостей або знайти ночівлю під час власної подорожі. – Прим. авт.). Але, на моє розчарування, більшість людей не могли мене прийняти, тому я почав шукати знайомих, які були в Норвегії і, можливо, мають знайомих чи друзів. Одна дівчина зі Львова допомогла мені: написала в діаспору українців у Норвегії, там знайшлася жінка Ніна Хаген, яка живе в Осло. Саме вона мене прийняла у свій дім на два дні. Потім Ніна «прорекламувала» мене в усіх соцмережах, мовляв, отакий хлопець з України подорожує таким от маршрутом, тому, хто має можливість – прийміть, допоможіть… Ця реклама розповсюдилася на Норвегію, Данію, і таким чином знайшлася от та українська сім’я, яка проїхала 100 кілометрів, аби мене забрати і допомогти.
– А які кумедні історії запам’яталися з подорожі?
– Ніколи не забуду, як придбав чашку кип’ятку за 90 гривень у Данії. Зараз поясню. Коли в Норвегії я зупинявся пообідати, то міг без проблем зайти на автозаправку і попросити гарячої води для чаю, звичайно ж, безкоштовно. Мені просто вказували пальцем на автомат, і я спокійно брав кип’яток. Думав, що так усюди. Але вся абсурдність ситуації в тому, що у Данії я заїхав на точно таку ж заправку, тієї ж фірми, вже знаючи процедуру, набрав кип’яточку, а до мене раптом підходять касири і кажуть, що із мене 22 крони (данські). Я здивований такий: «Hot water?!», а вони: «Yes-yes». Я був просто шокований, адже одна данська крона – це 4 українські гривні. Це був найдорожчий кип’яток у моєму житті.
У Норвегії можна розбивати намет у будь-якому місці, навіть на приватній території,
але ти повинен про це попередити власника. Таке правило мені знадобилося при першій же ночівлі. Було доволі пізно, я проїхав ліс, бо не хотів там залишатися на ніч, зважаючи на те, що висіла табличка, мовляв, тут є лосі та інші дикі тварини. Аж раптом доїхав до будинків і побачив озеро. Стомлений, вирішив запитати, чи можна у дворі будинку, що поруч з озером, зупинитися і розбити намет. Світло в домі горіло, стояв автомобіль. Я постукав у двері, але ніхто не вийшов. Обійшовши навколо будинку, я так нікого і не побачив.
Заїхав у двір, ближче до озера, розклав намет і вирішив: якщо раптом будуть виганяти, то вибачуся, зберуся та й поїду. Але я повечеряв, заночував, вранці приготував сніданок і заліз у намет, бо почався дощик, а ще постійно нестерпно гризли комарі. Чую – хтось підходить. Я швиденько виліз, почав вибачатися. Аж раптом дивлюся, а це жінка десь за 50 років, спортивна така, усміхається до мене, мовляв, може, вам кави? Примітивною англійською пояснив, звідки я і що тут роблю, а вона побажала гарної подорожі й пішла додому.
Звичайно, так приймали не всюди. Одного разу трапився випадок, коли знову ж пізно приїхав у одне місто і не знайшов кемпінгу. Побачив церкву, біля неї – газончик, водичка. Вирішив там заночувати. А вранці до мене прийшли люди з комуни і пояснили, що зупинятися тут не можна, тому я перепросив, швидко зібрався і поїхав геть. Великою проблемою для велосипедистів у Європі є те, що не можна їздити по автострадах. А в Норвегії більша проблема – тунелі. Є досить протяжні: по 6-10 км, а один трапився аж на 24 км.
І все б добре, але велосипедом там їхати заборонено, всюди камери. І щойно я заїхав би туди, то одразу оштрафували б, але, на щастя, я не порушував закону. Це для мене був перший досвід автостопу, та ще й із велосипедом. Але знаходилися люди, котрі підбирали.
– Які обов’язкові постулати веломандрівника?
– Неможливо прорахувати все. У мене був біометричний паспорт, телефон зі словником і GPS-навігатором, декілька портативних зарядок, аптечка, яка так і не знадобилася, намет, теплий одяг, трохи продуктів (крупи, цукор, чай, сухофрукти). До речі, на кордоні в мене забрали кілограм сала, що я пережив дуже болісно (сміється). Також підгодовували люди, в яких зупинявся, а все інше купував. Щодо цін, то, звичайно, все дорожче, але якщо обмежити себе в ковбасах, м’ясах, сирах, а задовольнятися йогуртами, салатами і печивом – можна вкластися у невелику суму. Щодо страв – я куштував традиційні норвезькі баранячі ребра. Не вдалося скуштувати ще один традиційний делікатес – лютефіск – це риба з дуже специфічними запахом і смаком.
Головне правило мандрівника – ніколи не зупинятися і не опускати рук, адже всюди знайдуться люди, які допоможуть і підтримають, потрібно лише шукати.
Ольга БАНАХ.