НЕ ШУКАЙТЕ ВІТРА В ПОЛІ…

Бо він у Кам’янці-Подільському! Український співак і художник, перший голос легендарного ансамблю «Кобза», один із фундаторів української естради, всесвітньо відомий плакатист Валерій ВІТЕР недавно відвідав перлину Поділля.

За час своєї творчої діяльності Вале­рій Сергійович отримав численні наго­роди та став лауреатом багатьох кон­курсів, зокре­ма Всесоюзного конкурсу пісні (м.Мінськ, Білорусь, 1973 р.), Рес­публіканського конкурсу пісні (м.Кахов­-ка, 1977 р.), фес­тивалю «Молоді голоси» (м.Київ, 1978 р.), Республіканської ком­сомольської премії імені Миколи Ост­ровського (1980 р.). А 2010 року йому при­своєно почесне зван­ня «Заслужений художник України». Приїхав він до Кам’янця як волонтер БФ «МіСт» ім.Михайла Савенка. Його зустрічі з вихованцями закладів, якими опікується фонд, стали продовженням роботи фонду в напрямку естетичного виховання і духовного розвитку. Майстер-класи, які проводили і відомі кам’я­нецькі митці, стали вже гарною традицією.

Президент БФ «МіСт» Сергій ІСАЄНКО організував зустрічі з Валерієм Вітром у ДНЗ «Світлячок», «Славутинці», військовому ліцеї, на кафедрі образотворчого мистецтва К-ПНУ ім.Івана Огієнка та в Лісоводській школі.

Попри щільний графік зустрічей, відві­дин і концертів, Валерій Вітер знайшов декілька хвилин і для журналістів «Подолянина» та поділився найсокровеннішими спогадами, найцікавішими планами та найщирішими емоціями. 

– Валерію Сергійовичу, яким вітром Вас занесло на Кам’янеччину?

– На одному з концертів через спільного товариша познайомився із Сергієм Ісаєнком, який запропонував мені долучитися до благодійності й на Хмельниччині, стати волонтером Благодійного фонду «МіСт» та відвідати місто. Я бував тут і раніше, «концертував» з «Кобзою». Мене дуже захопила фортеця, хоча тоді вона була ще не такою ошатною, як тепер. Як і більшість художників, дуже хотів намалювати її з якогось незвичного ракурсу, але, відверто кажучи, вона з усіх боків при­ваблива. 

– Що першим виринає у спогадах, коли згадуєте початок творчого життя?

– Пам’ятаю, як у першому класі вчитель співу почув мій голос і буквально затягнув в один відомий київський хор хлопчиків. Майже одразу став солістом і так проспівав 10 років, періодично ставав лауреатом різних конкурсів (міських, районних, республіканських). Ніколи не забуду виступу в оперному театрі, коли я, 8-річний, на величезній сцені перед сотнями глядачів… А ще зі щемом у серці згадую мамину акустичну гітару з рожевим бантом, на якій вона мене навчила грати. Ну, як навчила, просто показала три акорди, під які я підлаштував весь репертуар, який лише знав напам’ять, і ходив так бринькав, грав, співав… А пізніше мене і знайшли хлопці з «Кобзи», відтоді без співу не живу. 

– А з веселого що запам’яталося, Вікторе Сергійовичу?

– Якось у листопаді 77-го року ми вперше в житті з «Кобзою» полетіли в капіталістичну країну – на «Дні Києва у Флоренції». Уявіть собі не дуже великий літак ТУ-134 і купу людей, які тісненько в нього помістилися: весь золотий склад київського «Динамо» на чолі з Валерієм Лобановським, ансамбль танцю імені Павла Вірського, тріо бандуристок та інші. Я сидів поруч із футболістом Володимиром Мунтяном, позаду нас – 

Лобановський, який виставив ногу в прохід і пильно дивився, аби нікому зі спортсменів не налили спиртного. А попереду сидів відомий оперний співак Дмитро Гнатюк і професор університету. Раптом Дмитро Михайлович дістав великий термос, відкрутив, а звідти – пар, ну, і він до нас, мовляв, «Хлопці, каву будете? Такої ви ще не пили». Ми без жодних підозр, але заінтриговані погодилися. Виявилося, що в термосі 5% кави, а інші 95% – коньяку. Тому Лобановський нічого не зрозумів, а ми весело провели політ.

– Яку пісню найбільше любите?

– Найбільше люблю і найчастіше виконую пісню «Чари ночі» Олександра Олеся. У цій пісні 10 куплетів і кожен із них – шедевр. До речі, це також улюблена пісня Ніни Матвієнко. Ми з нею перед спільними концертами за лаштунками постійно по-дружньому сперечаємося, хто ж цього разу буде її співати. Така ситуація склалася в Канаді під час гастролей «Кобзи». Але з Канадою пов’язані й неприємні спогади, адже саме там ми зіткнулися з утисками, мовляв, «Це не ті «кобзарі», «Геть, іроди!», «Не ходіть на їхні концерти». Та все кардинально змінилося після першого ж нашого концерту, і гастролі завершилися тріумфально.

– А яку серед своїх картин вважаєте найвдалішою?

– Всі по-своєму вдалі, от такий я скромний (сміється). Вже провів понад 160 виставок в Україні та за кордоном. Мої роботи експонуються в музеях України, Росії, Польщі, Чехії, США, Мексики, Великої Британії, Франції, Болгарії, Бельгії. Переважно мене знають як плакатиста, бо, на мою думку, саме плакат наділений особливою магією зацікавлювати і привертати увагу людини.

Коли лише починав працювати з плакатами, то дуже хвилювався, що за мене візьмуться представники «Політвидаву», і що треба все малювати в червоному кольорі. А виявилося, що є й інший бік медалі: кіноплакати, театральні, екологічні, музичні та багато інших, де можна втілити свою сміливу уяву.

– Які ж нині плани?

– Сьогодні я пишу книжку про своє життя – особисте і творче. Там є безліч цікавих історій: трагічні, веселі, історичні. Назва дуже скром­-на – «Вітер». Від кожної літери будуть іти вниз пояснення: В – веселі історії, І – історичні факти, Т – товариші і друзі, Е – епатажні моменти, Р – розповіді про Київ. Планую ви­пустити її найближчим часом. По­ки описав події та історії до 2005 ро­ку, тому залишилося небагато. А взагалі головні мої плани – жити і творити, товаришувати і допомагати, а головне – любити і бути коханим, чого й бажаю всім іншим.

ДОВІДКА: Валерій Вітер народився 23 липня 1947 р. в Києві. У підлітковому віці співав у дитячому хорі, брав участь у художній само­діяльності, де педагоги відзнача­ли його абсолютний слух, голос неповторного тембрального забарвлення і природну здатність до багатоголосся.

1960 року, коли йому виповнилося тільки тринадцять років, він не просто заспівав «Аве Марія» Баха-­Гуно у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія», а й виконав одну з головних ролей. Окрім музичного таланту, Валерій Вітер має талант до малювання, який також розвивав із самого дитинства. Спо­чатку навчався у художній школі, а по її закінченню – Київському художньому інституті (1965-71 рр.). Будучи блискучим студентом цього інституту, Валерій Сергійович не полишає занять музикою і стає яскравим співаком-солістом – в ансамблі «Березень» (1967-70), в ансамблі «Веснянка» Київського державного університету (1970). Згодом стає вокальною окрасою вокально-інструментального ансамб­лю «Кобза» (1971-87), у складі якого об’їздив не тільки весь колиш­-ній Радянський Союз, а й багато країн світу.

1993 року Валерій Вітер і Володимир Кушпет, мало не експром­-том – Валерій із гітарою, Володя з бандурою – нашвидкуруч створили дует і, як два ветерани «Кобзи», впродовж двох місяців виступали на півночі Франції та в Бельгії. Піз­ніше до них приєднався ще один із засновників ВІА «Кобзи» флейтист-віртуоз Георгій Гарбар.

2001 року до цього тріо приєднались ще декілька музикантів, був створений гурт «Кобза-­ori­ginal», керівником і головним во­калістом якого став Валерій Ві­-тер. Реалізував Валерій Сергі­йович і кілька сольних проек­тів, записав із десяток сольних компакт-дисків, на яких пред­ставлені найкращі українські та російські пісні, романси, ест­рада.

Нині Валерій Вітер багато працює як художник, створює кіно- і театральні плакати на соціальні, політичні та екологічні теми. Його персональні виставки проводи­лися в Києві, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Канаді.

2009 року режисер Тетяна Міллер на УТ-1 запропонувала зробити документальний фільм про життя та творчість Валерія Вітра, в результаті чого на екрани вийшов 50-хвилинний фільм «Повернення у майбутнє».