ПОРЯТУНОК НА ВАГУ ЖИТТЯ

«Гадала, що Чорнобильська трагедія – моє найважче випробування, але коли чоловіка вбили, і я залишилася сама з трьома дітками у напівзруйнованому будинку, то зрозуміла, що означає – біда не приходить одна», – зі сльозами на очах розповідає кам’янецька художниця Світлана ЯНІШЕВСЬКА.

Змалечку Світлані Василівні довелося пережити чимало. У 6 класі вона на власні очі бачила аварію на Чорнобильській АЕС, адже жила разом із батьками, сестрою та братом у Прип’яті, в кількох кілометрах від станції.

– Із вікна кімнати нашого сімейного гуртожитку ми з сестрою дивилися, як вертольоти раз за разом набирали пісок біля річки, досипали цементом і летіли до атомної… Нам сказали, що евакуація – це не довше ніж на тиждень, – згадує Світлана Василівна. – Але більше ми там ніколи не були.

Півроку після трагедії Світлана страждала від постійної нудоти, але вилікувати її ніхто не міг. Згодом у київському інституті педіатрії, де школяркою вона провела понад 2 місяці, їй на­писали псевдодіагноз – «гаст­рит». Адже ніде не повинна бу­ла звучати інформація про те, як трагедія вплинула на чорнобильців.

Середню освіту жінка здобула в Луцьку, де її родині влада дала квартиру, а вищу поїхала здобувати до Тернополя. Там і познайомилася з чоловіком, який родом із Кам’янця-Подільського.

– На останньому курсі ми одружилися, переїхали до Кам’янця, до батьків чоловіка, а згодом купили власний невеличкий будиночок на Підзамчі, – з трепетом пригадує пані Світлана. – З’явилися діти. Я працювала у школі на Довжку. Згодом чоловік поїхав на заробітки за кордон, де його вбили. Ця новина перевернула мій світ. Був надто сильний стрес – і організм не витримав. Я на місяць потрапила в реа­німацію, 10 днів пролежала без свідомості, а потім близько місяця була паралізована. Через півроку біда повернулася: мені зробили 25 операцій на горлі, розрізали трахею, аби я могла дихати. Допомагали всі, хто чим міг: депутати, лікарі, знайомі та друзі…

Та важкі проблеми зі здоро­в’ям жінки стали лише дещицею серед вихору лиха в її житті. Буди­нок, в якому вона мешкає з дітьми, почав на очах розсуватися.

– Я зверталася у страхові ком­панії, але всюди відмовляли. На роботу мене теж ніде не брали, адже з розпанаханим горлом не можна контактувати з людьми. Тоді звернулася до міської ради, а також до голови міської ГО «Союз Чорнобиль України» Володимира ГУСЄВА.

Згодом він і міський голова Михайло СІМАШКЕВИЧ приїхали до мене і згодилися допомогти. Під патронатом міської ради ремонт почався дуже швидко. Хату стягнули, повністю оновили фундамент, встановили нові ринви, аби під будинок не текло, і згодом у ньому почала зникати цвіль. Працівники різних комунальних служб, які все це робили, – теж дуже хороші люди. Вони мені то лампочки повкручують, аби ми не сиділи в темряві, то щось підфарбують…

За словами жінки, Володи­-мир Миколайович також посприяв, аби Світлана Василівна стала членом його громадської організації.

– Саме цей чоловік та всі інші, хто допомагав, навчили мене: в якому б скрутному чи, навпаки, гарному становищі ти не був – завжди допомагай тим, хто цього потребує, і тоді Бог допоможе тобі.

Ольга БАНАХ.