П'ятница, 03 Грудня 2021 р.
7 Грудня 2018

НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ

Два тижні тому, 24 листопада, ми вшановували пам’ять жертв Голодомору 1932-33 років. Із моменту тих трагічних подій минуло вже 85 років. Своїми спогадами про цей страшний період ділиться з нашими читачами кам’янчанин Онисим Жук (подаємо зі скороченнями).

Онисим Михайлович – шанована в місті людина. Впродовж майже 19 років він був деканом Кам’янець-Подільського загальнотехнічного факультету, викладав у педагогічному інституті. 11 разів Онисима Михайловича обирали депутатом Кам’янець-Подільської міської ради.

НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ

НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИСтрашна трагедія сталася в Україні в 1932-1933 роках, яка призвела до загибелі мільйонів лю­дей.

1932 року був гарний урожай, і голоду могло не трапитися, але сільські активісти, вислужуючись перед сталінською владою, вивозили все, що було в особистому господарстві. Дуже страшно уявити, як вистачало совісті у цих нелюдів так жорстоко пограбувати своїх же людей. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель.

Голодомор 1932-1933 років призвів до великої смертності. З 1933 ро­ку почався сильний голод. Поми­рали люди, вимирали цілі сім’ї. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, жаб, черепах, трупи коней, усякі бур’яни, насіння, кору дерев.

Я трохи пам’ятаю той голод. Мені було 6 років, але був рослою і силь­ною дитиною. Ходив у сусід­нє село на ставок за скойками (молюсками) і жабами. Мама їх смажила, це була найкраща їжа. Основною їжею в нашій сім’ї були суп із кропиви та коржики з листя і кори дерев. Нам вдалося вижити, бо бать­ко був трактористом і отримував маленький пайок – два кілограми крупів на місяць, якими мати збагачувала бур’янові страви.

Коли я ходив на ставок по скойки, то бачив, як чоловік, назбиравши їх, намагався вийти з води, але в нього не вистачило сил, він упав і втопився. Люди ходили дуже худі, виснажені, з розпухлими живота­-ми. Було живоїдство, крадіжки. Усі хотіли їсти, були готові на будь-що.

Нині важко собі уявити, що трупи померлих у той час людей можна було побачити скрізь: біля хати на подвір’ї, на вулиці під плотом… Призначені уповноважені їздили по селу, забирали на підводу померлих, вивозили на цвинтар, там ложили в глибокі ями по 5-6 і більше покійників, засипали землею, у цьому полягала вся система прощання з покійними.

У цій статті я описав голодомор у селі, де народився і жив. Наше село Романівка Бершадського району Вінницької області було тоді та є тепер найменшим у районі. У той час налічувалося приблизно 300 дворів. Із голоду в 1932-1933 роках померли 207 односельчан, а в Украї­ні – мільйони.

Такою була сталінська політика колективізації, про яку доводиться згадувати з болючою гіркотою. Але, на жаль, Сталін свою політику щодо сільського господарства не змінив до кінця своїх днів. Основну увагу приділяв промисловості.

У післявоєнні роки сільське господарство, по суті, деградувало. Колгоспники були позбавлені не тільки паспортів, але й усіх стимулів до праці. Вони під загрозою покарань зобов’язані були виробляти встановлений мінімум трудоднів, а весь їхній урожай вилучали за мізерну плату. Таке ж жорстоке ставлення проявлялося до підсобного господарства, за рахунок якого, по суті, жили селяни. Кожна тваринна істота і навіть фруктові дерева, що були у підсобному господарстві, обкладалися великими податками.

Шлях у «світле майбутнє» прокладався за допомогою насильства. Сталін вбачав у цьому закономірність соціалістичного будівництва.

Після смерті Сталіна ставлен­ня до села докорінно змінилося. Одразу зросли капітальні вкладення в сільськогосподарське виробництво, яке зросло з 1953 по 1964 ро­ки у чотири рази. В подальшому капітальні вкладення в село постійно збільшувалися. За два десятиліття вони сягали 20-25% усіх інвестицій країни.

А з 1966 року колгоспники почали отримувати замість трудоднів грошову заробітну плату, яка була нижчою за середню в промисловості тільки на 10%.

Онисим ЖУК, кам’янчанин.

Автор плаката Валерій Вітер.