ЗГАДАЙМО СТРАЧЕНИХ ПАТРІОТІВ

Невпинно рухається час, а події, віддаляючись, стають далекою історією, яка притягує нас своїм вражаючим і нестерпним болем, вічною та нездоланною пам’яттю про неймовірні за жорстокістю роки воєнного лихоліття.

…Гарне і велике село Кадиївці, що розляглося на чотирьох пагорбах у живописному закуті невеличкої річки Жванчик, стало для багатьох із нас малою батьківщиною, де ми народилися, зростали, навчалися грамоті, виховували дітей, освоювали премудрості життя у гармонії зі світом. Там, де покояться наші батьки, діди і прадіди, сталася трагедія, тісно пов’язана із Другою світовою війною та її невід’ємною складовою – Великою Вітчизняною…

Згадані мною події своїм впли­вом і наслідками безпосередньо торкнулися моїх земляків – цих простих працьовитих людей, змінили їхній спосіб мислення і сприйняття навколишнього світу, підсилили всі наступні діяння.

Не вдаючись до подробиць, що залишилися у спогадах і пам’яті односельців, окупація села і не тільки його (липень 1941 р.) сприйнялася більшістю підозріло і насторожено, зважаючи на вільне (як у себе вдома) переміщення німецьких солдатів та й на появу людей, тоді ще малознайомих, але таких же українців із дещо незвичними поглядами й уявленнями про ситуацію у світі, людську гідність і свободу, – так званих бандерівців, котрі стали надалі основною силою, що протидіяла німецькій окупації та була спрямована на відновлення самостійності й незалежності рідної землі.

Це було жорстоке протистояння ідеологій, людських характерів і поглядів, уподобань і буденних понять, що вимагали від кожного значних духовних і фізичних сил, а то й життя.

У той час регулярні нахабні вторгнення чужинців темної ночі чи білим днем до домівок сіль­чан неодмінно супроводжува­лися арештами, грабунками доб­ра чи харчів, гвалтуваннями і примусовою мобілізацією на підневільні роботи до Німеччини, тюремним ув’язненням або концтабором, але найчастіше все закінчувалося розстрілами.

Господарювали на нашій, але окупованій і поневоленій рідній землі гітлерівці-есесівці та підпорядкована їм служба безпеки, т.з. СД, разом із вишколеною німецькою жандармерією та місцевими поліцаями.

Протягом 1942 року було насильницьки вивезено до Німеччини 43 кадиївчан, в основному юнаків і дівчат віком 16-17 років, а повернулися вони до батьківських осель лише 1945 року після капітуляції вермахту.

…Вже третій рік ішла війна. 1943 року фашисти радикалізували заходи упокорення, почастішали арешти на тривалий час і… розстріли. У першу чергу вони стосувалися наших односельців – активістів й учасників патріотичного руху опору ОУН. Ці люди щиро вірили в ефективність протидії окупантам, у нашу перемогу, були відважними бійцями.

Нагадаю достопам’ятні імена наших земляків, які віддали своє життя за ідеали свободи і незалежності України.

Громик Дмитро Тихонович, 1894 р.н., колишній вояка УНР у 1918 р., із початком німецької окупації – переконаний оунівець, розстріляний фашистами навесні 1943 року в Кам’янець-Подільській тюрмі.

Латюк Андрій Васильович, 1899 р.н., активіст та учасник руху опору ОУН, рідний брат пізніше розстріляного Латюка Олександра Васильовича, страчений німцями 4 січня 1943 року в Ка­м’янецькій в’язниці.

Осипов Федір (Митрофанович), рік народження не встановлений, учасник руху опору ОУН, січовик, розстріляний навесні 1943 року в Кам’янецькій тюрмі.

Стадник Семен Іванович, 1923 р.н., учасник й організатор руху опору ОУН на селі, син піз­ніше страченого Івана Стадни­-ка, вбитий фашистами влітку 1943 року в Кам’янці-Подільсь­кому.

Швед Петро Іванович, 1906 р.н., сільський староста, активіст та учас­ник руху опору ОУН, розстрі­ляний німцями влітку 1943 ро­ку в Кам’янці-Подільському.

Яцентюк Григорій Іванович, 1911 р.н., голова громадського двору, поборник самостійної та незалежної України, учасник руху опору ОУН, батько Сівковської (Яцентюк) Надії Григорівни, страчений німцями у червні 1943 року у в’язниці Кам’янця-­Подільського.

Новий 1944 рік для нашого краю ознаменувався початком Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, що згодом переросла у Проскурівсько-Чернівецьку, яка вже у квітні 1944 ро­ку завершилася визволенням Поділля. Всі ці активні дії на фронті та просування нашої армії на захід активізували і протидію окупантам патріотично налаштованих сил – партизанів, бойовиків УПА та сил опору ОУН. Одночасно це викликало пані­ку і гостре роздратування в окупантів, некеровану істерію і непередбачуваність у діях. Як наслідок, посилення терору і репресій проти мирного населення.

Вдосвіта 13 січня 1944 року зведений загін ОУН і бойовиків УПА під орудою Зенона Голу­б’яка з’явився у селі, щоби заарештувати та осудити запроданця і таємного агента СД Романова Миколу Олександрови­-ча і (як виявило слідство вже після війни) оббріханих ним же колгоспних бригадирів Гранча­-ка Арсенія Миколайовича та Мельника Івана Андрійовича.

Цю трійцю було заарештовано оунівцями у квартирі священи­ка Олексія Яворського та з упередженістю допитано. Незабаром і винесено вирок – смерть через повішання, який було виконано відразу ж, але дивним чином. Двох позбавили життя – Гранчака і Мельника, – а справжній винуватець цієї події Романов утік з-під шибениці. Як це

йому вдалося, не ві­домо… Та наслідки цієї трагедії були жахливими.

Вже вранці 14 січня 1944 року Романов з’явився у селі з німецьким каральним загоном із жандармів і поліцаїв. Результатом діянь цієї неадекватної людини із мстивою і чорною душею стали десятеро чоловіків і жінок – активістів та прибічників ОУН, заарештованих у своїх домівках. Усіх їх було доправлено в сільську управу під посиленою вартою. Цілу добу проходили допити, збиткування над арештантами, їм свідомо не дозволяли спати, їсти, пити і навіть справляти нужду.

На ранок 15 січня по всьому селу були розіслані гінці з вимогою негайно з’явитися до управи на схід громади. Коли люди зібралися, із приміщення управи під посиленою охороною стали виводити вкрай змучених і пригнічених арештантів, котрі із розпачем дивилися на земляків, ще не до кінця усвідомлюючи трагічність моменту.

Односельці, рідні та близькі при появі цих замордованих і переляканих людей стримано загуділи, з’явився якийсь не­певний рух серед присутніх. Ця знервованість передалася жандармам і поліцаям. У цей же час за селом, на вигоні під лісом, стали чутися часті постріли, що спричинило певну паніку поміж катів і прискорення каральної акції – розстрілу заарештованих. Планувалося стратити значно більше заручників з-поміж тих, хто прийшов на схід села.

Про це стало відомо вже потім, у повоєнний час, після арешту і дізнання упійманих кривд­ників-поліцаїв. Ініціатором й автором цього переполоху серед німців був наш односельчанин Савчук Арсен Васильович, 1924 р.н., член руху опору ОУН, який після звільнення Кам’я­неччини був мобілізований до діючої армії. Закінчив війну в Угорщині.

Називаю поіменно всіх страчених 15 січня 1944 року:

Братковський Антон Мартинович, 1898 р.н., патріот України, батько двох синів – солдатів Червоної Армії, обмовлений Романовим, страчений як заручник;

Ковальчук Прокіп Прокопович, 1899 р.н., патріот України, батько підпільника ОУН Семена, страчений як заручник;

Ковальчук Андрій Прокопович, 1921 р.н., інвалід з дитинства, брат-близнюк Семена, страчений як заручник;

Латюк Олександр Васильович, 1890 р.н., патріот України, інвалід Першої світової війни, колишній колгоспний конюх, рідний брат Андрія і батько сина-оунівця, страчений як заручник;

Савчук Іларіон Михайлович, 1902 р.н., патріот України, обмовлений Романовим, страчений як заручник;

Савчук Параска Федорів­на, 1905 р.н., патріотка України, дружина Іларіона, страчена як заручниця;

Савчук Іван Іларіонович, 1927 р.н., патріот України, син Іларіона, страчений як заруч­-ник;

Слюсар Текля Іванівна, 1893 р.н., патріотка України, мати підпільників Віри та Ми­коли;

Стадник Іван Дмитрович, 1901 р.н., патріот України, батько підпільника ОУН Семена, страчений як заручник;

Стадник Марія Олександ­рівна, 1902 р.н., патріотка Украї­ни, дружина Івана і мати Семена, страчена як заручниця.

Усі ці люди покояться на місцевому цвинтарі.

Вже після трагедії 15 січня 1944 року ще двох патріотів, поборників самостійної та незалежної України, наших односельців-земляків було страчено у Кам’янецькій тюрмі в лютому 1944 року, це:

Бетлейський Броніслав Людвикович, 1912 р.н., учасник ру­ху опору ОУН і чоловік Слюсар Віри Леонтіївни, 1922 р.н., підпільниці, зв’язкової районного проводу руху опору ОУН.

Обоє поховані на кадиєвецькому кладовищі.

От і все… Залишилися тільки біль у душі та пам’ять.

Уже 75 років їх немає серед нас. Винні покарані й стерті з людської пам’яті. На обеліску

загиблих односельчан чомусь не викарбувано імен безвин­но розстріляних. Дивно, але й не проводяться заходи у пам’ять про цю трагедію, не згадують­ся односельці, страчені в гли­бокому тилу як патріоти України.

Скажу наостанок, що всі ці події висвітлені у моїй книзі «Незборена пам’ять».

Дмитро САВЧУК, племінник розстріляних

на майдані біля церкви Іларіона та Параски Савчуків.