НАЙКРАЩИЙ ДАРУНОК – ЗДОРОВ’Я І МИР

Завдяки цій усміхненій, привітній і доброзичливій жінці на світ з’явилося чимало кам’янчан, бо вже понад 35 років Дзвенислава ЦУГЛЕВИЧ працює акушером-гінекологом, 18 років є завідувачем жіночої консультації Перинатального центру і «Клініки, дружньої до молоді» та національним тренером ЮНІСЕФ із розвитку дружніх до молоді служб охорони здоров’я. 12 січня Дзвенислава Любомирівна відзначатиме ювілей, тож напередодні поділилася із «Подолянином» дитячими спогадами й успішно втіленими проектами.

– Дзвениславо Любомирівно, що найбільше запам’яталося з дитинства?

– Народилася у колоритному при­карпатському містечку Коломиї в родині педагогів. Батько Любомир Іванович – історик, заслужений вчитель України та СРСР, голова Товариства «Знання». Мама Ольга Олексіївна – вчитель української мови та літератури, багато років працювала завучем. Навіть мій брат – географ, а братова – фізик-математик. Колись ми жартували, що можемо відкривати приватну школу, бо досвід маємо.

Я навчалася у знаменитій коломийській школі, тоді це була середня школа №1, де свого часу здобувала освіту Покутська трійця (Лесь Мартович, Василь Стефаник і Марко Черемшин). Пам’ятаю, як у національному вбранні зустрічала тодішнього міністра освіти, часто була ведучою шкільних заходів, брала участь в олімпіадах, із 1-го класу поглиблено вивчала англійську мову, а ще займалася бальними танцями, грала на бандурі у шкільному ансамблі, навчалася у музичній школі, відвідувала за­няття з художньої гімнастики, але мріяла про великий теніс. Попри таку завантаженість, втоми не відчувала. Вчитися мені було легко і в школі, і в інституті, а у табелях не було навіть «четвірки».

Біля хати знаходилася бібліотека, тож не дивно, що я багато читала. Під час підготовки до шкільних іспитів на колінах тримала підручник, а під ним – захопливі пригоди від Конан Дойля. Колись до рук потрапила книга «Вершник без голови», однак без перших сторінок, то я її за одну ніч прочитала. Шкода, що більшість сучасних дітей надають перевагу Інтернету, а не читанню.

А ще запам’яталася моя роди­-на, яка виховувала в нас повагу до батьків, учителів і старших людей.

– Коли вирішили, що медицина – це Ваше покликання?

– Після школи поїхала до Моск­-ви, бо хотіла вступити на факультет міжнародних відносин у МДУ. Проте не судилося. І вже наступного року стала студенткою Івано-Фран­ків­ського державного медінституту. До речі, мій чоловік Яків Микола­йович (нині – очільник департаменту охорони здоров’я Хмельницької ОДА, а до того тривалий час працював головним лікарем ЦРЛ – прим.ред.) теж не вступив із першого разу, щоправда, у Чернівецький вуз. Можливо, так потрібно було долі, аби ми зустрілися через рік в Івано-Франківську. Iз Яшею сиділи за однією партою і вже 35 років крокуємо разом по життю. Маємо доньку Оксану та сина Миколу. Обидвоє закінчили Київський національний університет. Не захотіли вчитися на медиків, бо бачили, наскільки складна і відповідальна у батьків робота. Хоча син, коли розпочався серіал «Доктор Хаус», зацікавився медициною, фармацією. Гадаю, з нього вийшов би чудовий лікар.

Я щаслива бабуся – маю трьох онуків. Ярославі – 8 років, Ігорчику виповниться 5, а онучці Вєрочці – 1,5 рочку. Дітей ми любимо, а онуків обожнюємо!

– Завдяки Вашій ініціативі у міській жіночій консультації вдалося започаткувати низку важливих та актуальних проектів. Розкажіть про них.

– Мабуть, усе вдалося зробити тому, що дуже люблю свою роботу і пишаюся втіленими проектами. Найперший із них – «Клініка, дружня до молоді». 2002 року започаткували її як програму від міського Цент­ру соціальних служб, а вже 2004-го ЮНІСЕФ почав впроваджувати такі заклади по всій Україні й увів до переліку і наше місто. Вже понад

10 років підлітки приходять до нас. Тут вони можуть отримати консультацію фахівців з інтимних питань. Знаєте, а робота з молоддю не­абияк надихає і змушує постійно тримати себе у тонусі, бо сучасні діти розумні та допитливі.

Також радію з того, що вдалося започаткувати проект «Школа молодих батьків» завдяки співпра­ці між Швецією, Україною та Укмерге. Разом із директором міського ЦСССДМ Юлією Побережною їздили до Швеції переймати досвід. Тамтешні фахівці презентували нам 15 лекцій. До речі, перших п’ять вони проводять для вагітних за та­кими ж темами, як і в нашій «Школі відповідального батьківства»: розпо­відають про перебіг вагіт­ності, народження дитини та післяпологовий період. А ось наступних десять – уже для новоспечених мам і тат. Ми також розробили відповідну програму, і фахівці «Клініки, дружньої до молоді» працюють із молодими батьками.

До речі, у Швеції на державному рівні розроблені програми щодо запобігання насильству в сім’ї. Схожий проект – «Дитинство без насилля» – започаткували торік у лютому і в Україні. Я пройшла відповідний тренінг, де навчали за певними ознаками виявляти жінок і дітей, котрі потерпають від сімейного терору.

Вже другий рік поспіль діє наш із Центром зайнятості проект «Один день з роботи лікаря». Молоді ка­м’янчани, які планують обрати професію медика, приходять до Перинатального центру, де для них медики проводять лекції.

Пишаюся не лише тим, що вдалося ці проекти успішно втілити, а й тим, що є фахівці, котрі можуть продовжити цю справу.

Втім основна моя робота – здоров’я вагітних та інших жінок. Кожна жінка, попри зайнятість на роботі, має залишатися берегинею. У нас, на жаль, не прийнято оберігати жінку, турбуватися, чи не втомлена вона. Хоча від настрою і здоров’я прекрасної половини людства залежить атмосфера в сім’ї.

– Як Вам вдається приділяти достатньо часу і роботі, й сім’ї?

– Головне, все правильно розпланувати. Днями ми забрали до нашого будинку і чоловікову маму, яка вже старенька і потребує догляду. На мою думку, на схилі літ ніхто не повинен залишатися наодинці, а навпаки має бути оточений турботою, любов’ю та повагою. Моя робота – наварити їсти. Люблю готу­вати те, що полюбляють мої онуки, чоловік і діти. Це велика радість, коли є для кого куховарити.

– Маєте власні жіночі таємниці догляду за собою?

– Це хороша генетика і здоровий сон. Чоловік жартує, що мене з хати можна із диваном винести, а я й не прокинуся. Обожнюю море, по­любляю приймати ванну, щодня

випиваю достатню кількість води, такої корисної для здоров’я. Моє життєве кредо: краса – це здоров’я, доброзичливість і світлі думки, а найкраща косметика – посмішка.

– Ви часто подорожуєте, яке місце для Вас особливе?

– Храми Гробу Господнього та Різдва Христового. Єрусалим – це особливе місце, святиня. А взагалі подорожуємо туди, де є море. Чоловік полюбляє Червоне, а я люблю Чорне і Середземне, Егейське й Адріатичне. Гадаю, найкраще місце там, де ще не встиг побувати. Мрію відвідати Таїланд і східні країни. До речі, коли навчалася у школі, об’їздила весь Радянський Союз.

– Де відзначатимете ювілей? Який дарунок хотіли б отримати?

– Святкуватимемо у сімейному колі з рідними і найближчими друзями на дачі у Великій Слобідці.

Мені завжди подобалися хороші парфуми та жовті чи білі троянди. Ювелірні прикраси купувала сама із думкою, що передаватиму їх онукам. Але тепер втратила інтерес до прикрас, їх практично не ношу, а найкращий для мене дарунок – щоби в родині всі були здоровими і нарешті в Україну прийшов довгоочікуваний мир.