ТЕАТРАЛЬНЕ ЖИТТЯ ХУДОЖНИЦІ

Місяць тому в місті з аншлагом пройшла оперета Йоганна Штрауса «Летюча миша», представлена Хмельницькою обласною філармонією. У вщент заповненому залі міського Будинку культури, затамувавши подих, глядачі спостерігали за пристрастями, що вирували на сцені, захоплювалися грою акторів, милувалися їхнім вишуканим одягом і дивовижними декораціями. І мало хто із присутніх знав, що до цього всього доклала руку і 37-річна кам’янчанка Ірина СОЛОМКО-МІХАЛЬСЬКА, котра працює художником-постановником Хмельницької обласної філармонії та Київської консерваторії, а ще викладає образотворче мистецтво у столичному виші. Про мистецькі будні, цікаві знайомства і власний шлях до театру Ірина повідала «Подолянину».

IЗ КРЕАТИВОМ З ДИТИНСТВА

– Народилася і навчалася у Кам’янці-Подільському, – розповідає Ірина. – Закінчила школу №5 і наш державний університет за спеціальністю «Образотворче мис­тецтво». Отримавши диплом із відзнакою, вступила до аспірантури На­ціонального педагогічного університету імені Драгоманова. Тут мене запросили працювати на кафедру образотворчого мистецтва. Вже понад 15 років – киянка, але своє серце залишила Кам’янцю – місту мого дитинства.

Скільки себе пам’ятаю, постійно щось малювала. Це і визначило мій подальший шлях у житті. А в дитинстві навіть встигла дизайнером «попрацювати». На «спині» маминої сукні я повирізала квіточки. Звісно, що про таку «красу» мамі нічого не сказала. Довідалася вона про це, коли стояла в черзі у магазині й у неї поцікавилися, чи то задум такий, чи хтось пожартував? Так випередила час, бо сьогодні такий креатив був би актуальним. Iз батьками мені пощастило, вони завжди підтримували всі мої творчі пошуки.

РОБОТА, ЩО НАДИХАЄ

– Ірино, як склалося, що ти долучилася до театру?

– Доля мені підготувала дивовижну зустріч у потягу, де познайомилася із режисером Богданою Лат­чук (нині вона головний режисер у Хмельницькій філармонії, а також працює режисером у Київській оперній студії Національної музичної академії імені Петра Чайковського). Вона саме шукала художника-постановника для опери «La pietra del paragone» («Пробний камінь») видатного італійського композитора Джоаккіно Россіні. Ініціатором постановки у нас став тогочасний посол Італії в Україні Фаб­ріціо Романо, який надав кошти Музичній академії імені Чайковсь­кого. До цього твір жодного разу не демонструвався в Україні.

Для мене це була кропітка робота, адже відповідала за декорації, сценічний одяг, бутафорію, аксе­суари, грим, перуки, зачіски, реквізит і театральне світло. Після промальовування ескізів підбирала тканину і фурнітуру. Все узгоджувала із пошивним цехом. Кожна деталь, кожна петелька – все ретельно шилося і примірялося по декілька разів. Одягнути потрібно було не лише акторів, котрі двічі змінювали костюми, але й хористів. Шили таке вбрання, яке можна легко одяга­ти, бо інколи мали лише секунди на зміну образу. Наприклад, графи­ня Кларіче із військового костю­ма за хвилину мала вже стояти у весільній сукні. Нам з Італії навіть передали спеціально підібрані аксесуари.

Довелося попітніти й над декораціями. На сцені задумали відтворити акваріум, а отже, облаштували спецустановку, що створювала бульбашки. Використовували і мультимедійне обладнання, аби на задньому плані рухалися рибки.

На кулісах закріпили корали, рослинність і навіть спеціально виготовили меблі. Особливе захоплення такий де­кор викликав у найменших гля­дачів.

Тоді мені пощастило працювати з неймовірно цікавими і відповідальними людьми, а доля подарувала чимало зустрічей. Зокрема, пишаюся знайомством із заслуженим діячем мистецтв України Сер­гієм Шутьком. Приємно, що сьогодні голоси виконавців головних партій звучать у закордонних оперних театрах. Тарас Бережанський, кот­рий виконував партію графа Азурбале, працює у Сіднейській опері в Австралії, а Данило Матвієнко співає у Франції.

Й досі переповнюють емоції від спогадів, коли після прем’єри вперше стояла на сцені, а в залі було п’ять зарубіжних послів, і всі аплодували стоячи. Приємно було усвідомлювати, що долучилася до такого величезного творчого дійства, і це неабияк надихає на подальшу роботу.

– Мабуть, після успішного дебюту вирішила і надалі підкорювати театральні сцени України?

– Звісно. І чергове досягнення – участь в організованому з ініціативи Міністерства культури України першому Міжнародному фестивалі оперного мистецтва просто неба «Operafest-Tulchyn». Масштабний захід відбувся біля стін старовин­ного палацу Потоцьких у Тульчині. До речі, саме цю будівлю нази­-вають подільським Версалем. Понад 200 років тому він був центром культурного життя Поділля, сюди звідусіль з’їжджалася знать та інтелігенція. І в цьому історичному місці з особ­ливою аурою знову звучала опера Россіні «Пробний камінь».

Наступна робота – оформлення вистави «Гуцулка Ксеня», що стала масштабною прем’єрою талано­витого українського композитора Ярослава Барнича і відкрила 79-й театральний сезон Хмельницької обласної філармонії. Оперета написана 1938 року в стилі «українського танго» за мотивами однойменної пісні. Як художник-постановник задумала такі декорації, які б оживили спектакль і підтримали ідею танцю і руху. Зокрема, створили весільне коло діаметром 6 метрів, до нього кріпилися стрічки, якими і рухали артисти. Всім акторам підібрали автентичний гуцульський одяг, а для Ксенії навіть позичили весільне вбрання із музею в Коломиї.

Довелося простудіювати чимало праць відомих етнографів перед тим, як взятися за створення екскізів, адже гуцульський костюм і досі не вивчений до кінця. Для жіночої сорочки характерним є призбирування нижньої частини рукава і горловини. На рукавах, як і в чоловічій, розміщені вишиті вставки, манжети і вузенька смужка по коміру, яка переходить на фронтальний розріз. Верхня частина виготовлялася з тоненького домотканого полотна, а низ – із грубої полотняної підшивки.

Складовою частиною як чоловічого, так і жіночого костюма є петек з домотканого сукна. Фарбували його переважно у коричневий ко­лір, оздоблювали китицями та яскравою кольоровою вишивкою.

На голові – капелюхи із широкою стрічкою, яку прикрашали пір’ям сойки, павича, квіткою едельвейса, шерстю дикого кабана. Мали чоловіки бартку – топірець, прикрашений різьбленням або випалюванням.

Гордістю гуцулок були коралі з венеціанського скла, пацьорки і чільце на голову.

Торік 80-річний ювілей Хмельницька обласна філармонія відзнача­ла масштабною подією – 16 та 18 лис­топада подільській публіці представили прем’єру відомої української опери «Богдан Хмельницький» за мотивами твору Костянтина Данькевича. Щодо декорацій, то потрібно було передати українське поле, де розгортатимуться бойові дії, відповідно, створити простір неба і площину поля. Використовувала козацькі тулумбаси, стяги, для сцени із бандуристами вирізалися підсвічені бандури.

Дорогий, багато оздоблений одяг займав одне із центральних місць як у виставі, так і в шкалі цінностей української військової еліти. Він мав характер капіталовкладення і передавався у спадок. Дорогі шати із недешевих тканин слугували не тільки виявом заможності власника, але й своєрідним маркером його високого службового та соціального статусу. Головною відзнакою козацького костюма була зброя, прикрашена зі значно більшим натхненням ніж одяг.

«ЛЕТЮЧА МИША» ЗІБРАЛА АНШЛАГ

– Чим закарбувалася у пам’яті «Летюча миша»?

– Цей твір і досі залишається однією з найяскравіших візитівок найкращих театрів світу. Мені пощастило працювати над його втіленням на сцені Хмельницької філармонії. Прем’єра вистави відбулася 27 квітня 2017 року. У великому залі філармонії всім запропонували одягти маски для створення атмосфери балу, а під час антракту в фойє звучав вальс і танцювали гості. Охочих було стільки, що на всіх ледь вистачило місця, а деяких глядачів довелося прилаштовувати на стільцях у проходах поміж рядами.

З аншлагом оперета «Летюча миша» пройшла і напередодні но­ворічних свят у рідному Кам’янці. Аби передати атмосферу балу, перечитала багато книг. До речі, у ХIХ столітті в карнавальний сезон у Відні щовечора влаштовувалося до 250 балів. У танцях брали участь усі – від аристократів до простих людей. Маски для нашої оперети виготовлялися вручну, а для головної героїні Розалінди вдалося створити неповторну маску, яка нада­вала їй особливої загадковості. В ту епоху шили сукні із шовкових і вовняних тканин, атласу, репсу, штофу й оксамиту. Популярними були яск­раві кольори – бузкові, яскраво-рожеві, червоні. Звісно, відтворити все з історичною точністю не було головним завданням, однак намагалася передати атмосферу свята, таємничого маскараду.

Дивовижно й те, що восени під час робочої поїздки вдалося побувати на Батьківщині Штрауса – відвідала Відень. Неймовірні відчуття переповнювали, коли прогулюва­лася вуличками міста, просякнутого величною історією.

– Без кумедних випадків, мабуть, не обходиться?

– Їх і справді чимало, але всі залишаються за кулісами. Глядач не має бачити якихось неточностей, адже ми професіонали. Все буває:

і текст плутають, і після свят костюмів не можуть одягнути. Актори такі ж люди, як і всі, проте, можливо, більше вірять у забобони. Напри­клад, якщо впав клавір, то на нього обов’язково потрібно сісти, щоби все успішно склалося.

– Крім роботи у Хмельниць­кій об­ласній філармонії та Київській консерваторії, ти ще й викладаєш?

– Так, моє основне місце роботи – кафедра образотворчого мистецт­ва Київського національного педагогічного університету. Працювати із сучасними студентами цікаво, бо вони живуть у набагато динамічнішому світі й мистецтво сприймають з іншого ракурсу. Єдине, чого мені та, мабуть, іншим педагогам хотілося б, щоби поменшало паперової роботи, що «з’їдає» чимало сил і часу, який варто було б приділити саморозвитку і підготовці до занять.

КОЛИ НАДИХАЄ НАВКОЛИШНІЙ СВІТ

– Чи вистачає часу і на роботу, і на сім’ю?

– Усе в цьому світі робиться або з любов’ю, або без неї. Намагаюся все виконувати з любов’ю і насолоджуюся кожною миттю, адже вона неповторна. А ще безмежно вдячна тим людям, котрі зустрічаються у моєму житті. Зізнаюся, часто не вистачає можливості перебувати у декількох місцях одночасно, тому мрію про телепортацію (сміється).

– Чим іще захоплюєшся, крім мистецтва?

– Коло моїх вподобань постійно розширюється. Полюбляю мандрівки і море, нещодавно спробувала рафтинг, а до цього – дайвінг. А ще люблю книги, багато книг.

Вільний час, якщо він з’являється, проводжу з дітьми. Маю 6-річ­ного сина Данііла та племінників. Приємно спостерігати, як вони підростають, чим захоплюються. А ще отримую насолоду, коли разом щось майструємо чи випікаємо солодощі. Діти все сприймають із радістю, завжди активно відгукуються на різні творчі експерименти.

– Ірино, що тебе надихає на творчість?

– Усе, що потрапляє в поле мого зору, може стати поштовхом до ново­го творчого пошуку, а взагалі це театри, музеї, спілкування з талановитими людьми, друзі, подорожі, гарна література… Все наповнює новими ідеями і подальшими планами.

Маю і чимало мрій, а також список країн, котрі хотіла б відвідати. Найбільше бажання, аби наша влада цінувала і підтримувала талановитих людей.

– До яких вистав чи оперет хотіла б долучитися як художник-­постановник?

– До постановки опер Ніно Рота – італійського композитора, лауреата премій «Оскар», «Золотий глобус» та «Греммі». Він відомий завдяки музиці, написаній до кінофільмів Федеріко Фелліні та Лукіно Вісконті, а також до «Хрещеного батька» Френсіса Форда Копполи. Цікаво було б відкрити для українців такі його оперні твори: «Солом’яний капелюх Флоренції», «Ніч неврастеніка», «Аладдін і магічна лампа», «Чудовий візит», «Неаполь – місто мільйонерів».

Я працюватиму, і надалі потішу Кам’янець і кам’янчан чудовими декораціями та визначними творами.