ЗДОРОВ’Я – РІЧ БЕЗЦІННА, АЛЕ МАТЕРІАЛЬНА…

Дорогі ліки, медики-хами, неправильні діагнози і, як наслідок, неефективне лікування, – на такі біди часто скаржаться кам’янчани, яким не пощастило – вони захворіли.

11 лютого відзначатимемо Всесвітній день хворого, покликаний привернути увагу суспільства до проблем, з якими зіштовхуються люди, в життя яких постукала біда.

Напередодні «Подолянин» провів опитування серед мешканців міста і району. Всім ставили одне запитання: «З якими прикрими ситуаціями стикалися ви як пацієнт, коли захворіли?». Думок почули безліч.

– Цьогорічний грип підкосив практично всю нашу родину із семи осіб, – розповідає 65-річна Ніна Чернишева. – Не дай Бог нікому пережити те, що спіткало нас. Висока температура, нестерпний біль у горлі, курси антибіотиків. Ще як перед Новим роком почали хворіти, то недавно ледве викарабкалися: я, діти, внуки. В середньому в аптеці витрачали не менше як півтисячі на людину. Ліки дуже дорогі. На щастя, наш сімейний лікар – професіонал, призначав хороше лікування. Він знає всю родину, в кого які хвороби, які препарати нам допомагають, а це дуже зручно. До того ж на прийом до нього записувалися на чітко призначений час, а не висиджували довжелезні черги.

– Із власного до­свіду знаю, що старші лікарі – це ще не означає, що досвідченіші. Більшість із них з віком набувають лише пихатості та нахабності. Пам’ятаю, як прийшов до лікарні із забоєм кінцівки, боліло так, немов порвалися м’язи. Лікар із порога почав оцінювати мою зовнішність, нехаяти і грубіянити, мовляв, що це за борода, що за пірвані штани?! Коли ді­йшло до встановлення діагнозу, то він пояснив: «Ти ж мужик, потерпи, вдома натреш горілкою – і все пройде». Я не скандалив, натомість пішов у приватну клініку, де мене професійно та виховано оглянули, призначили лікування, – ділиться шеф-кухар одного з місцевих ресторанів Артур Лищишин. 

– Найнеприємні­-ша хвороба, з якою мені довелося бо­ротися, – гайморит. Курси антибіотиків не допомагали, все повер­талося. Я почала «чіпляти» всі болячки через ослаб­лений імунітет. Кож­-ні два тижні хворіла і лежала вдома з температурою. В резуль­таті втратила три місяці навчання… Згодом лікарі як у приватній, так і в міській поліклініці сказали робити прокол гайморової пазухи. Для мене це був як вирок, адже багато наслухалася міфів про те, що якщо зробити прокол один раз, то хвороба стає хронічною… Зі сльозами на очах я пішла на цю процедуру, де лікарі заспокоювали і розвіювали сумніви, та я не могла в те вірити і, звичайно ж, панікувала! Відтоді минуло вже два роки, і гайморит не повернувся до мене. Але це стало наукою, тому бережу здоров’я понад усе! Не вірте міфам, балачкам і бережіть найцінніше, що у вас є, – запевняє випускниця місцевого вишу Вік­торія Воронюк. 

– Наші лікарні – це суцільні проблеми: великі черги, прохід людей по блату, дзвінку чи за хабар без черги, некомпетентність і байдужість окремих лікарів, потреба купувати на забір аналізу крові голку, серветку і купу іншого (наприклад, у сусідньому Хмельницькому такого немає). Тішить, що нині система черг поступово змінюється, а люди стають сміливішими і відстоюють свої права, – каже практичний психолог Ольга Яремова. 

– Як пацієнт, обурений тим, що невдовзі не зможу лікуватися у свого лікаря. Коли прийшов до спеціаліста на прийом, виявилося, що в нього вже є ліміт декларацій. Незважаючи на це, він усе одно надає мені допомогу, а що буде, коли заборонять лікувати без декларацій? – обурюється 40-річний приватний підприємець Олександр. 

– Із міськими лікарями в мене, на щастя, ніколи не було проблем, натомість шокована, як надаються послуги в районі, – розповідає 31-річна філолог Вікторія Мельник. – Сім років тому, через декілька днів після пологів, почала дуже кашляти. Моя лікар направила на рентген, але в районну лікарню, бо міський рентгенапарат не працював. На направленні написала «терміново», адже не знала, чи можна мене підпускати до новонародженої доньки. Рентген зробили швидко, люди у черзі поступилися місцями. А от на опис знімка чекала 4 години, але так і пішла ні з чим. Медпрацівниця – старша жінка, яка мала б це зробити, на мої вмовляння хоча б на словах сказати, чи немає серйозних проблем, а документи передати згодом, сухо відповіла, що я їй лише заважаю, і продовжувала теревенити з колегою і пити чай. 

– Довго сміялися з мене в аптеці, коли побачили список ліків, які прописав лікар. Таке враження, що він переписав назви з аптечної полиці, аби вилікувати мій запущений бронхіт. Препарати, до речі, антибіотики, всі однотипні, з однаковою і дозою, і складом. Лише назви інші. А якби мені все те продали, і я прийняв? Передозування було б забезпечено, – каже 40-річний реалізатор Сергій. 

– Мій покійний чоловік тривалий час лежав у міській лікарні. Скільки ми вимучилися і пережили… Найбільше нас вибивали з колії не стільки непомірні ціни на лікування і довжелезні списки до аптек, як байдуже ставлення медперсоналу до хворого. Змучена постійними чергуваннями, я змушена була найняти жінку, яка б дивилася вночі за чоловіком, бо ж навіть води лежачому ніхто не подасть. Дочка, яка приїхала з Луцька, була шокована нашими медиками і одразу ж забрала батька до себе. Там і я відчула різницю у ставленні. Але, на жаль, хворобу перемогти не вдалося, – каже 74-річна пенсіонерка Валентина Олександрівна. 

– Дуже підступна хвороба підкосила мене цьогоріч. Думав, що у свої роки вже й не викарабкаюся. Але мудрі дії лікарів зробили своє – я став на ноги. Дякую медикам за чуйне ставлення і розуміння. По можливості вони і додому мене відпускали, і ліки дешевші виписували, коли казав, що на дорогі грошей не маю, адже за роки зрозумів, що здоров’я – річ матеріальна, – розповідає 71-річний пенсіонер Микола Михайлович. 

– Я до лікарів не маю жодних претензій, вони не боги і всіх врятувати не можуть. Так само діагнози не можуть стовідсотково всім правильно ставити. В тих умовах, у яких вони працюють, і за ті копійки, що отримують, то їм взагалі пам’ятники треба ставити. А от запитання в мене до аптек. Чому ліки настільки дорогі, та чому одні торгові точки продають по одній ціні, а в інших цей самий препарат може на 20, а то й на сто гривень дорожче коштувати? Чому ніхто не слідкує за такими накрутками? – обурюється 55-річний водій Станіслав Семенович. 

– Моя донька у 26 років пережила страшну онкологію. І я, як ніхто інший, маю про що розповісти, – зі сльозами на очах згадує Оксана Миколаївна. – Страшний діагноз – ІІ стадія. Із Кам’янця нас направили до Хмельницького, де зробили операцію, пройшли курс хімії, але через півроку – знову рецидив. До українських лікарів уже й не зверталися, поїхали за кордон. Там нам не сказали жодного поганого слова, мовляв, чому запустили хворобу, чому не проходили проф­огляди, а тепер не знаємо, чи допоможемо, – часто таке чули у нас. Навпаки, там у палату лікарі заходили лише з усмішкою і словами: «Я знаю, що у вас уже все добре!». Із донькою працював не лише онколог, але й інші спе­ціалісти, як-от імунолог, реабілітолог, психолог. Усі вони бажали одного, аби повернути її до повноцінного життя. І, на щастя, їм це вдалося. Тому напередодні Всесвітнього дня хворого хочеться побажати, аби лікарі були на своїх місцях і якомога частіше казали пацієнтам: «Вітаємо! Ви здорові!».

Ольга БАНАХ, Вікторія КОЖЕВНІКОВА.