Середа, 01 Грудня 2021 р.
15 Лютого 2019

«КОЖЕН ОТРИМАЄ ПО СПРАВАХ СВОЇХ»

«КОЖЕН ОТРИМАЄ ПО СПРАВАХ СВОЇХ»У мене на столі лежать альбоми. Випуск Рудської восьмирічної школи 1976 року і випуск десятикласників 1978 року Жванецької середньої школи. На чорно-білих фотогра­фіях учителів та однокласників затримується погляд і зауважуєш, що на світлинах учителі зовсім молоді й років їм набагато менше, ніж тобі сьогодні. Вкотре перечитуєш прізвища однокласників, але погляд шукає в першу чергу Анатолія Корнійова. Саме так у шкільні роки писалося у шкільних журналах його прізвище – Корнійов. Так Анатолій підписував свої шкільні зошити. Мабуть, його давній предок мав ім’я Корній, тому його нащадків почали називати таким мелодійним за звучанням українським прізвищем Корнійов. Так підписане його останнє шкільне фото у випуск­ному альбомі Жванецької середньої школи.

Після останнього дзвоника і випускного вечора більшість однокласників поринули реалізовувати наступну важливу мету – підкорити вищу освіту і правильно обрати професію. Обрати професію військового на той час було дуже престижно. Для юного покоління, яке пропустило через свою дитячу свідомість тисячі штампів героїки радянських людей-переможців, вихованого на потужній радянській ідеології, стати офіцером Радянської армії було справжньою надвисокою метою.

Анатолій Корнійов і наш однокласник Олег Шевчук стали курсантами Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища.

В училищі Анатолій Корнійов отримав військовий квиток російського зразка, Збройних сил Радянського Союзу. І відтоді він уже був Анатолій Корнєєв.

У шкільні та юнацькі роки нас виховували на прикладах ге­роїзму чужих нам героїв, обо­в’язково це мали бути комуністи та комсомольці. Я пам’ятаю, як усім класом ми читали книжку про подвиг Олександра Матросова. І були настільки схвильовані та натхненні його подвигом, що свій піонерський загін назвали на його честь. А через багато років, уже в час розвалу СРСР, я побачив документальний фільм і безліч історичних публікацій, що насправді Олександром Мат­росовим у дитячому будинку назвав себе хлопець, татарин із Башкирії. Справжнє ім’я героя було Шакир’ян Мухамедянов.

І народився він не у Дніпропет­ровську, а в башкирському селі Кунакбаєве 1924 року.

Подвиг цього юнака був реальним, справжнім, але чому навколо виникло так багато ідео­логічної брехні?

Це всього-на-всього такий невеликий ліричний відступ, міцно пов’язаний із совковим минулим.

А де була наша українська історія і наші національні герої? Пам’ять і навіть згадка про них жорстоко придушувалися і стиралися постійно і всюди.

Не один раз я їхав через се­ло Оринин. На повороті розташоване поховання борців за

волю України. Стоїть дерев’яний хрест. А внизу напис:

«Слава їхніх імен житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних, вірних… Тут спочивають вояки Української народної республіки, що загинули за волю України, 1919».

А тепер вдумайтесь у зміст: СЛАВА ЇХНІХ ІМЕН ЖИТИМЕ ВІЧНО… Жодного імені, жодного прізвища ми не знаємо. Нам відомо лише те, що спочивають там вісімнадцять чи дев’ятнадцять вояків на чолі зі своїм командиром, якого і звання не відоме. І ким вони були? Січовими стрільцями чи гайдамаками? До Другої світової війни та після більшовики двічі знищували на могилі хрест і саме поховання.

У часи незалежності України поховання вояків було відновлене вже втретє. Єдиний мешканець Оринина, який пам’ятав прізвища загиблих вояків та їхнього командира, помер ще напередодні розвалу Союзу. Історична па­м’ять на цьому обірвалася. А Кам’янець-Подільський у ті буремні, як прийнято називати, часи, протягом півроку мав статус столиці України. У Кам’янці розміщувався уряд на чолі з Головним отаманом УНР Симоном Петлюрою. Історичної пам’яті ми все-таки не втратили.

Минуло від тієї доби УНР 100 ро­ків. І нова Українська доба да­ла нам нашого Героя – Анатолія Корнєєва. Його ім’я назавжди буде вписане ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ в історію України. Без пафосу та брехливої ідеології. Він і такі, як він, ХОРОБРІ, МОВЧАЗНІ, ВІРНІ… ЩО ЗАГИНУЛИ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ… Згадуєш події 2014 ро­ку… «НЕБЕСНУ СОТНЮ»… Вони принесли себе в жертву, щоб змінити історію України в якісний бік…

Тільки сьогодні, коли Анатолія не стало поруч із нами, усвідомлюєш, що нас виховували на чужій ідеології, на далеких та інколи міфологізованих героях.

Йому було відведено у цьому житті лише 53 роки. Багато це чи мало? Для когось багато, а для когось мало. Мудрі рядки, яким більше як тисяча років, звучать так: «Кожен отримає по справах своїх». Анатолій задля майбутнього України віддав своє життя. Отримає своє і той убивця, що випустив 20 лютого 2014 року зі снайперської гвинтівки кулю в Анатолієве серце.

І таке не забувається. Це па­м’ятатимуть майбутні покоління українців.

Славко ПОЛЯТИНЧУК, голова міської організації товариства «Просвіта».

P.S. Уже декілька років у майс­терні скульптора Сергія Кляпетури знаходиться виготовлене погруддя Анатолія Корнєєва (на фото) і чекає на встановлення в селі Руда, біля сільської ради, де він працював і керував громадою. Всі дозвільні процедури вже пройдено. Днями будуть завершені останні проектні розрахунки. Сподіваємося, що вже цього року Україна матиме гідний пам’ятник Герою України.