Середа, 25 Травня 2022 р.
8 Березня 2019

КРІЗЬ ПЕКЛО З ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Він має янгола на плечі. Маленьку біляву донечку Вікусю, яка навіть після найстрашнішого змушує повертатися до життя, ніколи не здаватися, бо ж таткові необхідно ви­стояти і перемогти. Її любий татусь – Герой, який захищав Україну з перших днів Майдану, одним із перших добровольцем ринувся в бій проти російського загарбника. Як виглядають янголи, 33-річний Анатолій КЕПТАНАР із села Броварі, що на Кам’янеччині, знає не з чуток, адже у найстрашніші моменти життя до нього у снах завжди приходила дівчинка. Коли ж підросла його доця, зрозумів, що приходила саме вона. На жаль, наш військовий добре знає, що таке пекло. Адже на його долю дісталися всі найтрагічніші періоди Революції Гідності, під час бойових дій так званої АТО, безперервні поливання градами, свист куль і черги автоматів, від яких аж зуби холонули.

КРІЗЬ ПЕКЛО З ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІБіда чатувала на нашого земляка, випускника Дерев’янської ЗОШ і в мирному житті. Торік у вересні жахлива ДТП під Херсоном мало не забрала його жит­-тя. Череп чоловіка розколовся на дрібні шматочки. 7 днів коми. Але 6 годин операції та вмілі дії лікарів із Дніпра – і нині Анатолій має можливість дивитися, як

росте його Вікуся, любити і пишатися дружиною Ольгою, жити повноцінно.

Напередодні Дня українського добровольця, що відзначатимемо 14 березня, говоримо з ним – безстрашним і безкомпромісним до ворога, добровольцем Анатолієм Кептанаром, який зніяковіло відмахується: «Таких героїв, як я, хлопців-однодум­-ців багато. Ми робили те, що мусили».

«Мушу», – сказав собі Анатолій у листопаді 2013 р. і з рідного села поїхав на революційний майдан. Мамі Валентині повідомив, що вирушає на декілька днів. Але в перший же день потрапив у беркутівське місиво.

– Уночі нас розігнали кийками, а на ранок піднялися тисячі обурених українців. Мене жахало, що у центрі Європи варвари можуть нещадно, мало не до смерті, бити студентів за їхні проєвропейські погляди. У цьому режимі ні я, ні мільйони українців жити не змогли б. Тому для мене стало неможливим так просто взяти і поїхати додому, – каже Анатолій.

Усю Революцію Гідності він пропустив через своє серце. Пролита кров, вибиті зуби, пробитий череп, прострілена рука, – ціна, яку Анатолій заплатив, аби вигнати озвірілих беркутівців і знахабнілий режим. Відтоді залізний стовп на Інститутській називає своїм оберегом, адже той зупинив кулю, яка летіла йому прямо в голову. Снайпери зрешетили той стовп, але залізо мужньо оберігало патріотів.

Щойно почалося російське вторгнення, Анатолій Анатолійович, ні хвилини не задумуючись, пішов відвойовувати загарбані території. Але перед тим, як вирушити на війну, одружився із львів’янкою Ольгою, з якою разом пройшли весь Майдан. Весілля зіграли у Новограді-Волинському, де наречений про­ходив військовий вишкіл. Замість медового місяця подружжя з головою поринуло у війну. Доки кулеметник Кептанар захищав Ма­ріуполь, Павлополь, Гранітне, Волноваху, надійним тилом йому була дружина, яка активно включилася у волонтерську працю.

– Ні для кого не секрет, що на початку війни забезпечення у війсь­кових було жахливим. Нам видали стару форму, яка за тиждень розлетілася. Ватні штани, фуфайки були настільки безтолковими, незруч­ними. Воювали, хто у чому: спортивних штанах, кросівках. Знайомі журналісти з Києва скинули мені сім комплектів якісної форми, які я замовив собі та побратимам, – розповідає чоловік. – Дружина купила бронежилет, кевларовий жилет. Волонтери передавали нам взуття, рукавиці, їжу. Наприкінці літа 2015 року забезпечення від держави вже стало кращим.

Коли 2016 року підписав конт­ракт зі Збройними силами України від 95 ОДШБр (окрема десантно-­штурмова бригада м.Житомир) і прослужив в АТО понад рік, по­бачив, що армія наша в рази змужніла.

Про бойові дії та поранення Анатолій Анатолійович розповідає неохоче:

КРІЗЬ ПЕКЛО З ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ– Стріляли по нас – ми давали відсіч. Спочатку бліндажі копали вручну, але коли побачили, як їх за мить спопеляють ворожі гради, зрозуміли, що то марна справа.

Коли війна – дуже страшно, але ти криєш вогнем ворога, бо мусиш, бо захищаєш свою країну. І робиш усе можливе, аби якнайшвидше за­кінчилося це жахіття і для нас, і для мирного населення. У нас була можливість знищити загарбників, але держава захотіла домовлятися… Ми ж, добровольці, на той час уже добре знали, що домовитися з ними неможливо. Спочатку просили кинути зброю, але вони затято підтримували «расєю». Позиція їхня дуже дивна, бо нам казали, що хочуть, аби діти і внуки жили в Україні, але собі вони обрали так звану «новоросію». Молодь до 20 років ще можна було врятувати, вона інших поглядів, а решта – сепаратисти.

Приходить якось бабця з двома внуками до магазину – купують півбуханки хліба. Шкода їх стало – докупили їм продуктів, дітям цукерок, води. Старенька й розповіла, що більшість місцевих жінок були за Україну, а от чоловіки їхні подалися до терористів…

Понад рік Анатолію Анатолійовичу не давали відпустки. Війні було байдуже на молоду дружину Ольгу, яка на той час була при надії. Вікуся народилася, коли татко могутньою стіною, не шкодуючи життя, стояв за нас, за наше прагнення жити у вільній країні.

Дружина військовослужбовця Ольга розповідає:

– Коли донечка була ще у мене під серцем, і ми не знали, хто в нас народиться – хлопчик чи дівчинка, вона у снах приходила до свого тата – в бліндажі та окопи. Маленька дівчинка з білим волоссям і блакитними очима оберігала його у найстрашніші дні… Тепер Вікуся щовечора молиться, щоб її тато був живим і здоровим.

А ще 4-річна Віка дуже лю­-бить малювати. На її картинках переважають жовто-блакитні

кольори, часто зображає тата – Героя, завдяки якому ми всі маємо можливість жити в мирному Кам’янці із жовто-блакитним прапором.