Неділя, 29 Травня 2022 р.
22 Березня 2019

ПРАГНУ ІДЕАЛЬНОГО ТАНДЕМА АКТОРА І ПЕРСОНАЖА

Денис ЧорнийСивочолий Кам’янець по праву носить не одне ознаменування: спортивний, студентський, магічний, рекордний, активний, молодіжний, фестивальний… Та хто не погодиться, що ледь не всі культурні заходи міста мають ще й театральний бік? «Квітка на камені» – місто з акторським серцем і мистецькою душею, а осередком цих двох механізмів завжди був кам’янецький театр. Він, як вічний двигун, – нескінченний і завжди свіжий, черпає натхнення і дарує задоволення.

Ось уже майже 10 років мистецтво Мельпомени містянам і гостям Кам’янця-Подільського демонструє народний аматорський театр «Тандем» (керівник, режисер і постановник Галина Коротенко), кістяк якого формують не просто актори, а справжні друзі, щирі та відверті, при­вітні та щедрі. Одним із таких є й 28-річний Денис ЧОРНИЙ. Цьому хлопцеві самою долею написано бути актором. Він хоч і ще молодий, але має багато гідних робіт, яких із кожним роком стає все більше. Театральні постановки, в яких він задіяний, – це справжнє свято душі для цінителів театрального мистецтва. Денис встиг знятися у 10 короткометрівках, декількох фільмах, соціальній і політич­ній рекламі, а ще зіграти близько 20 різноманітних ролей, за які його полюбили і дорослі, і малі.

– Денисе, коли вперше зірвав овації залу?

– Я народився і виріс у Кам’янці. В дитинстві мріяв стати президентом, але якось не склалося (сміється). Ще в дитсадку були перші театральні спроби, де грав сценки, але то було несерйозно. Потім – навчання у 15 школі, далі – Тернопільський національний економічний університет, а ще ПДАТУ і К-ПНУ… За освітою я економіст, інженер-системотехнік. Але батьки нині часто жартують, що обрав не ту професію.

Перша доросла театральна спро­ба була 2010 року, коли захотів краще соціально адаптуватися. Не знаю чому, але думав, що бути актором просто, мовляв, імпровізувати вмію, розсмішити можу, але коли не вмієш зв’язати три слова докупи і дивитись людям в очі, то актор із тебе поганенький. Після першої репетиції режисер пояснила, що на сцену мені ще рано. Все було по-чесному.

Минуло декілька місяців, і от мені знову телефонує Галина Вік­торівна, просить зіграти головну роль у конкурсі Дідів Морозів (сміється). Я вивчив вірш, переодяг­нувся. Здавалося б, що тут такого – зіграти Діда Мороза, а ноги трусилися. Ми не перемогли, але мені було приємно спробувати себе в ролі актора.

Потім я довго ходив на репетиції «вільним слухачем», та все ж «ви­рвав» свою першу серйозну роль. Це була вистава «Граємо в дружню сім’ю, або Гарнір по-французьки»,

я грав Роберта – друга і коханця, боязкого бухгалтера, який поєднує непоєднуване. Із цієї вистави почалося моє акторське життя, а ще офіційне життя нашого театру. До речі, саме з виставою «Гарнір по-французьки» «Тандем» отримав звання народного. Роберт – моя улюблена роль донині.

– А яка роль тобі найменше сподобалася?

– Найменше роль у детективній історії Агати Крісті «Мишоловка», де я грав власника готелю Джайлза. Це дуже цинічний герой, важливо було правильно передати сарказм, властивий цьому персонажу. За кілька днів до прем’єри я захворів на пневмонію і на виступ ішов із високою температурою. До слова, я – доволі боягузлива людина, бо за лаштунками можу тричі змінити колір обличчя: від синього чи зеленого і ледь не до малинового. Так от, чекаю я свого виходу – і раптом… Засинаю! Мені було настільки погано, що я відключився, просто сидячи на стільці. І тут чую, що зі сцени кричать: «Джайлз, ну де ти?!». Тоді довелося трохи імпровізувати, але ми викрутилися. Проте потім за це в мене тапочки літали, бо Галина Вік­торівна хоч і добра, але справедлива (сміється).

На сцені– Ти знаний у місті завдяки комедіям, адже більшість твоїх ролей веселі. Невже не любиш драматичних персонажів?

– Люблю майже всіх. Звичайно, постійні комедійні ролі тиснуть на амбіції актора, бо комедія завжди простіша: ти одразу отримуєш від залу фідбек (відгук. – Прим. авт.). Ти жартуєш – вони сміються, все просто. А в драмі актор може вийти, показати переживання, а в залі здивовані та розгублені люди позіхають. І нікому не зрозуміло, чи є між актором і залом контакт. У такі моменти головне – не вийти з образу. Адже кожен актор намагається через себе деконструювати і твір, і образ загалом. Завжди потрібно розуміти мотивацію героя, тоді й виходить ідеальний тандем між актором і його персонажем.

– Відкрий секрет, як залишити роль за порогом театру?

– Дізнаєтеся – розкажіть і мені (сміється). Насправді, дуже багато йде з тобою додому, особливо настрій, проте більшість ролей є відображенням твого внутрішнього Я.

В образі ми реагуємо на якесь явище так, як відреагували б у схожій ситуації в житті: лякаємося, сваримося, сміємося. Не можна сказати, що образ перекочує в життя, швидше навпаки. Персонаж живе манерою актора.

Для прикладу, пам’ятаю одну з перших вистав – «Бременські музиканти», яку ми виконували російською мовою. Як же довго я потім відхрещувався від своєї ролі короля. Було мало тексту, навіть не було танцю. Мені дали блакитний кос­тюм, а ще такі неоднозначні вислови, що король вийшов аж дуже якимось «солоденьким»… Тоді я вирішив попрацювати над образом, самостійно підібрав жарти для ролі, які випробовував на репетиціях. Це одна з ролей, яку не надто люблю, бо там було мало роботи над собою.

– Тебе впізнають на вулицях міста не лише як театрального актора, а й як кіноактора. Де важ­че: у кадрі чи на сцені?

– Усе відносно. Відверто кажу­чи, я б не проміняв постійні вечірні репетиції, вивчення сотень сторі­-нок тексту і свою театральну родину на зйомки у світлі софітів та під тонною гриму. До слова, для мене як людини, яка не визнає існування гігієнічної помади, пудра й інший грим на обличчі – це справжній стрес (сміється). Мені подобається грати голосом, змінювати інтонації, цим я перекриваю свою часом недостатню гнучкість, або, як я кажу, «дубовість». На сцені часто говорю своїми словами, чого не зробиш у кіно. Багато залежить від режисера. Наприклад, мені комфортно пра­цювати з кам’янчанином Андрієм Зайцем, який організував чимало мистецьких заходів (зокрема, й кінофестиваль «Бруківка»). Чого лише вартий його фільм «Одного разу в місті на Камені», де я граю одну з головних ролей.

Але все ж мені подобається поєднувати. Не хочу обирати щось одне, бо люблю працювати з різ­ними режисерами, допомагати втілювати різні бачення, імпровізувати, експериментувати і переживати частинку життя того чи іншого персонажа.

Ольга БАНАХ.