Неділя, 22 Травня 2022 р.
29 Березня 2019

ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, БУДЬ ЛАСКА!

Із кожним днем Україна все ближче до 31 березня 2019 р.

Усе голосніше чується заклик «Вибери мене, вибери мене, буде щастя завтрашнього дня!».

Ось тільки для кого?

Для того, кого оберуть, чи для тих, хто обирає. Це, як свідчить практика, найбільша таємниця виборів. Громадяни йдуть на вибори з надією на краще майбутнє і водночас зі скептицизмом досвіду після 1991 р.

До того було лише голосування. Пора навчитися відрізняти зерно від полови.

ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, БУДЬ ЛАСКА!Президент, якого ми оберемо, має бути наш. Звісно, ніхто не буде обирати Главу, який служитиме інтересам чужої країни. Хіба що тоді, коли це вигідно Україні. Щоб перед­бачити майбутні кроки Пре­зидента, треба насамперед знати його конституційні пре­ро­гативи. Президентська посада в сучасному світі, як правило, – реальність республіки. Є республіка президентська, де уряд формує Президент (США, Франція), і парламентська – законодавчий орган (Велика Британія, Федеративна Республіка Німеччина).

На жаль, Україна належить до молодих держав (країни Африки після деколонізації, пост­радянські й постюгославські країни), в яких превалює така форма республіки, як парламентсько-президентська або навпаки. Як кажуть математики, від перестановки доданків сума не змінюється. Владу тут ділять навпіл: це моє, а це твоє. І саме тут найбільше колізій: де чия влада починається і де закінчується. Навколо тієї чи іншої, важливої й не зов­сім справи починається перетягування владної ковдри: парламент – на себе, Президент – на себе. Як таку ситуацію спрямувати в русло загального блага? Маємо конституційно нефіксоване, але реально існуюче двовладдя, в системі якого Президент курує владну вертикаль у вигляді адміністра­-цій, а парламент – владу рад. Подвійна кількість бюрокра­тії – надто велика розкіш для України. Інша проблема – Верховна Рада, в якій аж 450 депутатів, які ніколи в такому числі не збиралися. Чи потрібен депутатський батальйон? Спокійно обійшлося б у 200-250 поважних осіб. У понад 300-мільйонних США у Конгресі 535 сенаторів і членів Палати представників, разом узятих. Де­путатство не має бути професією. Не більше як два термі­-ни. Проходження виключно за партійними списками. Це шлях постійного самоочищення партій і оздоровлення депутатсь­кого корпусу.

Існуюче в країні двовладдя є наслідком поділу влади між Президентом і Верховною Радою, що перебувають у стані перманентної боротьби. Типовість, характерна для молодих держав, що не мають історичного досвіду влади й управління. Обидві сторони шукають якомога більшої влади й постійно прагнуть перетягувати ту ж саму державну ковдру на себе. Така картина влади спостерігається в Україні після 1991 року. Це впливає й на Конституцію, яка постійно видозмінюється, хоча Основний закон має бути спрямований виключно на захист прав люди­ни, як це існує в старих демократіях – США та Великій Британії. Зокрема, в Англії функції Конституції виконує Велика хартія вольностей 1215 року. Конституція США, прийнята конгресом 1791 року, не мінялася, не доповнювалася, не розбухала. Конституція – не звід законів, а рентген усіх

законів на їхню відповідність правам і свободам громадян. Якщо законопроект не відпо­відає цій класичній формулі, він не тільки не розглядається, а навіть не фіксується в парламенті.

Яким хоче бачити Україна свого Президента? На переконання більшості громадян, він має працювати над формуванням такого внутрішнього клімату країни, в якому вони не цікавляться тим, хто Президент, а хто прем’єр, оскільки зайняті реалізацією власного таланту, бізнесу, а то й звичайною буденною роботою.

Об’єкт діяльності Президента – внутрішні й зовнішні інте­реси країни, здійснювані в рамках національної ідеї, яка для України могла б виражатися формулою «Демократія, суверенність, прогрес».

У громадянському суспільстві влада завжди перед очи­-ма громадян. На думку Совіс­ті епохи в часи боротьби за незалежність України Степана Хмари, «влада має сповідувати закон трьох «п»: патріотизм, порядність, професіоналізм», що означає: у Президента не повинно бути якихось пріоритетів окремих прошарків населення. Президентська посада зобов’язує врівнювати всіх у статусі громадян. За все, що коїться і відбувається в країні, відповідальна вся влада й особисто Президент, який обіймає одну з найвищих посад. Президента поважають не за те, що він – Президент, а за справи, важливі для суспільства. За те, що він живе тим, що потрібно країні, аби вона випрямила плечі, й робить усе можливе у вирішенні державних завдань в інтересах усього суспільст­-ва. Він повинен розбиратися в людях, вміти відмовитися від послуг тих, хто викликає сумнів. Своєю посадою змушений постійно відчувати великий тягар, покладений на нього.

Коли після обрання 1791 р. першим американським Пре­зидентом (до речі, взагалі першим у світі Президентом) Джорджа Вашингтона його зустрів друг, то запитав: «Джордже, як почуваєшся, коли дізнався, що тебе обрали Президентом?». Вашингтон, ніскільки не кривлячи душею, сказав: «Як почуває себе людина, яка піднімається на ешафот». Вашингтон був громадя­нином, якому співвітчизники-громадяни виявили високу довіру захищати їхні інтереси. Не інтереси друзів, не інтереси близьких, однокашників по чомусь, а інтереси носіїв найвищого звання в країні – громадян, яким законом виписано бути всім рівними.

В усталених демократичних країнах у день виборів немає ажіотажу й метушні. Спокійно в часи підрахунку голосів. Після виборів, що відбулися, панує тиша. Джон Кеннеді наступного дня після виборів 1960 р. прокинувся і визирнув у вікно, як це вранці зазвичай роблять усі люди на Землі, й побачив, що біля хвіртки його дому стоять національні гвардійці. Це означало, що він став 35 Президентом США.

Для Президента хвилювання за справу – це хвилювання за долю країни, її авторитет у світі, своє обличчя перед громадянами. Тут його віддача має бути на першому плані служби як громадянина на президентській посаді. Насамперед відповідальність перед самим президентством.

Дружина Президента Франк­ліна Делано Рузвельта Ненсі у своїх мемуарах згадує, що сон її чоловіка залежав від того, як минув день. Якщо все, що він планував, виконав, одразу ж засинав. Але якщо чогось не зробив, перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Якщо відповідальність і обов’язок перебу­вають на першому місці роботи, тоді всюди порядок. Із Президента бере приклад суспільство. Якоюсь мірою країна перей­мається ритмом роботи Президента.

Хоча громадянину не обов’язково знати, хто його Президент. Йому потрібно лише, щоб висока влада створювала оптимальні умови для виробництва матеріальних благ, для розвитку бізнесу, освоєння професії тощо. Під час Великої кризи щовечора у «Бесіді біля каміна» той же Руз­вельт по радіо закликав американців не тримати своїх грошей у схованках, не консервувати їх у перинах, а нести в банки, де вони будуть працювати, від чого виграють усі.

З усіх важливих питань Президент має радитися з громадянами, в тому числі й через референдуми. Для громадянина, наділеного високою посадою, друзів, олігархів, аристократів і простого люду немає. Є лише громадяни, до когорти яких належить і він сам.

ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ, БУДЬ ЛАСКА!Україна при всіх минулих і теперішніх поворотах долі й сьогодні залишається молодою державою. Ні Богдан Хмельницький, ні Іван Мазепа, ні Михайло Грушевський, ні Павло Скоропадський та Симон Петлюра з різних причин не довели її до незворотного рубежу державності, де починається суверенність. Та й нинішня незалежність, щоб перерости в суверен­ність, не є викінченою, завершеною. За умов глобалізації вона лише починається з контролю державних кордонів, але володіє набагато ширшими й глибшими параметрами, ніж звичний кордон. Визначити й контролювати кордони – це минуле. Сьогодні суверенність визначається не статтею Конституції, а реальним володінням держави свої­-ми просторами: економічним, культурним, релігійним, мовним, безпековим тощо. Якщо хоч один із них не контролюється, то це вже не суверенна держава. Це держава на шляху до суверенності. Хоча приєднання до спільності інтересів групи (співтовариства) держав ціл­ком можливий і важливий ар­гумент створення колективної суверенності за умов економічної та воєнної інтеграції в системі ЄС і НАТО, що спираються на потужну економічну базу розвитку й високу оборонну здатність.

Пане майбутній Президенте! Обіцянки, які перед виборами видаються прихильникам кандидата, глибоко врізаються в пам’ять громадян. Якби я йшов у президенти, то свої обіцянки і побажання громадян, вагомі й важливі, збирав би в окрему папку майбутніх програмних дій. Якщо Вас оберуть, ви вже отримаєте програму, яка може ввійти до загального обдума­ного плану дій, і ви матимете честь сповна керуватися нею всю 5-річну каденцію. Якщо ви цього не будете робити, або дійдете висновку, що це вам не до снаги, то зніміть свою кандидатуру. Це ступінь порядності. Честі й пошани історії удостоюються лише ті, хто служить інтересам людей, як той Мойсей, що виводив євреїв з єгипетського полону. У США на другу каденцію потрапляють лише ті з президентів, хто довів громадянам свою корисність.

Сьогодні в України маса проб­лем, які потребують вирішен­ня. Очікування і майдани тут не допоможуть. Тим паче, що ні на одному з майданів не було прийнято базових документів, за положеннями яких повинна бу­-ла б жити і працювати влада. Не було проаналізовано громадсько-державних проколів, що мали місце в недалекому минулому: чому і як ставали лідерами країни такі особи, як Лазаренко, Янукович тощо. Чи не тому на посаду Президента й нині мітять люди, які вилазять із небуття і нагадують про себе: «А я вже тут. Ви ж мене пам’ятаєте?».

Звичайно, про всі проблеми говорити недоцільно й некорект­но. Тому зупинимося на декількох, найбільш важливих.

Насамперед це проблема масової міграції з України працездатного населення. Відтак Президент має домовлятися з бізнесом, як зупинити цей процес. Хоча сам засіб відомий давно. Це висока заробітна плата. Для України хоча б на рівні таких країн, як Польща і Чехія. Саме вона стимулює виробництво до зростання.

Одним із найбільш важливих і вкрай невідкладних завдань є доведення до завершення земельної реформи. Розпаюван­-ня землі після ліквідації колгоспів не закінчилося її товарним статусом і фермерством її власників. Ні те, ні інше не сталося. З’явилися агрохолдинги, які зруйнували мрію селян про власну землю. Земля, яка, будучи царською, стала державною після 1917 року, такою ж залишається до сьогодні. Агрохолдинги, що разом із пайовиками розчинили статус землі в тимчасовості її використання, й досі витискають із неї останні соки. Не розвиваючи тваринництва, прирікають її на вимирання родючості. Вже нині свинину завозять із тієї ж Польщі, де процвітає фермерське господарство. Реалізація фермерства в Україні щороку, очевидно, з подачі власників агрохолдингів, відкладається парламентською забороною на продаж землі. Як відомо, відкладеним може бути цікавим лише сир. Якщо майбутня влада, в тому числі й майбутній Президент, не вирішать аграрної проблеми найближчим часом, ми втратимо світову значущість української економіки як виробника якісної сільськогосподарської продукції.

Важливим моментом для претендента на президентство є програма виходу зі ступору, в якому перебуває Україна про­тягом тривалого часу, хоча мала би йти вгору в усіх сферах життя. Кожен, хто претендує на посаду №1, повинен чітко усві­домлювати, чого чекає від нього Україна, і що треба для цього зробити. Чи є у нього реальний проект, як зробити систему державної влади ефектною, а управління – ефективним, по­кінчити з проникненням у всі пори суспільного життя злоякісних метастазів олігархізму, який із допомогою створеної ним корупційної системи процвітає уже з 1991 року, коли власністю оволоділа державно-партійна номенклатура вкупі та не без допомоги криміналу, присвоїла її, розпоряджається нею й статками від неї, що виродилося в явище олігархізму.

Як здійснити оновлення і водночас зрушити Україну в напрямі демократії та громадянського суспільства? Що треба почати робити й негайно, керуючись принципом «сповільнення смерті подібне». Громадяни мають упевнитися, що людина, йдучи в президенти, дотримується правила говорити тільки те, в чому переконана, бачить шляхи й реальні інструменти реалізації поставленої мети. Кандидат у президенти, зі свого боку, водночас повинен бути впевнений, що громадяни підтримають його курс, і йому вдасться створити багатомільйонну надійну команду, здатну реалізувати задумане в інтересах оздоровлення країни. А це означає не просто почати реформи, а підвести під їхній комплекс законодавчу базу. Звідси один закон для всіх громадян: від громадянина-­Президента, громадянина-депутата будь-якого рівня до звичайного, пересічного громадянина. Рівність усіх по лінії громадянства зобов’язує до відповідальності перед народом і самим собою кожного, хто таким чином поставив свій підпис громадянина під суспільним договором між владою і народом, тобто всіма громадянами. Таким змістом, гадається, має жити й громадянська кампанія «Я іду в президенти».

Володимир ГАЗІН, доктор історичних наук.