Неділя, 08 Грудня 2019 р.
2 Травня 2019

«ЯКБИ КОЛЯ БУВ ЖИВИЙ, ПИШАВСЯ Б НАМИ ВСІМА»

– Минуло вже 33 роки, а я й досі не можу оговтатися від пережито­-го, – із сумом у голосі розповідає жителька Прип’яті, вдова чорнобильця, постраждала ІІ категорії та евакуйована із зони Чорнобильської АЕС Марія КАЩУК, кот­ра із 1986 р. мешкає в Кам’янці-Подільському. – Сумні спогади краять серце особливо в квітневі дні, адже нам довелося пройти через справжнє пекло та ще й з трьома дітками на руках. Кажуть, що час лікує, але не в моєму випадку. На жаль, радіація відібрала життя в чоловіка Миколи, який працював старшим пожежником у Прип’яті. Наслідки аварії не минули для нього безслідно – і в 49 років він покинув цей світ.

Марія КащукМикола Васильович родом із нашого краю, з села Залісся Перше. Доля закинула його в Прип’ять, де він проходив строкову службу. Саме там і позна­йомився з Марією. Після чотирьох побачень закохані одружилися і оселилися в місті атомників. Робота була для обох. Марія робила покрівлю на першому енергоблоці ЧАЕС, а згодом працювала оператором на промислових спорудах атомної елект­ростанції.

Трагічну ніч на 26 квітня, коли о 1.23 на атомній станції вибухнув ядерний реактор, Марія Іванівна пам’ятає до дрібниць. Тоді сім’я тіснилася в однокімнатній квартирі гуртожитка, що розташовувався в будівлі пожежної частини. А через 2 кілометри – Чорнобильська АЕС.

– Тієї ночі 2-річний син Василь­ко розбудив мене і попросив пити, – пригадує жінка. – Я пішла на кухню і збентежилася від кількості пожежних автомобілів із мигалками. Негайно розбудила чоловіка, який на той час був у відпустці.

Уранці 26 квітня доньки пішли до школи. Оленка навчалася в 1 кла­сі, а Людочка – у 4, а за два кіломет­ри від школи – атомна. Вчителька спробувала зачинити кватирку, але не змогла, й учні так і просиділи цілий день, «ковтаючи» радіацію.

Згодом їм усім видали йодистий калій і наказали вдома повністю переодягнутися, зачинити кватирки, сидіти і слухати радіо. О першій дня доньки повернулися додому, ввімкнули радіо, а звідти – лише одні пісні лунають. Згодом усім жителям по домівках порозносили йодис­тий калій і наказали чекати подальших розпоряджень. Звістка про нічний вибух і пожежу швидко розле­тілася містом, але що робити далі – ніхто не знав.

Лише о другій дня 27 квітня оголосили про евакуацію. До кожного під’їзду прибували автобуси. Нам казали брати речі та їжу лише на три дні й усіх везли в Поліський район. Чоловіка від­пустили додому, щоб він вивіз сім’ю до Києва, де мешкала моя сестра. У неї була одна кімнат­-ка. Дітки спали на ліжку, а дорослі мостилися на стільцях.

У травні ми з дітьми за путівкою від профсоюзу поїхали в Євпа­торію.

Доки родина звикала до столиці та нових умов проживання, Микола Васильович боровся із невидимим ворогом – радіацією, яка нікого не шкодувала. За тривогою одразу після аварії до Прип’яті на допомогу примчали пожежники з усієї України.

– Караул, де працював мій Ми­кола, першим кинувся гасити пожежу, – продовжує Марія Іванівна. – Хлопці трудилися у страшних умовах. Через високу температуру бітум плавився, а пожежники виходили босі, бо чоботи не витримували. Перших 28 ліквідаторів згодом забрали до Москви у клініку, в усіх діагностували гостру променеву хворобу. На жаль, не всім вдалося вижити.

Микола Кащук (праворуч) в ЧорнобиліМій Микола після того, як загасили пожежу, ще деякий час виконував там різні завдання. Одного разу йому наказали відігнати ЗІЛ пожежників. Автомобіль заглух на мосту. Коля вийшов, заліз під авто, аби поремонтувати його. Саме у цей час їхали міліціонери на БТРі, побачи­ли його і наказали негайно їхати з ними, бо на цьому місці прилад показував 240 рентген на годину.

Завдання, виконані у Чорнобилі, та проведений там час відобразилися на здоров’ї Миколи Васильовича. Попри те, що ліквідаторам давали житло у столиці, родина вирішила переїхати до Кам’янця-Подільського.

– Коля сказав, що хоче в рідні краї. Якщо помирати – то тільки там. І ми переїхали. Згодом чоловікові зробили важку операцію на хребті, що тривала майже 8 годин. Лікар-­нейрохірург, на жаль, уже покійний, Анатолій Лонтковський покликав мене до кабінету і сказав, що наслідки аварії не минають безслідно. Колі можна було оформити групу, але він відмовився і ще працював пожежником у 5 частині, що в Старому місті. Але 1994 року його розбив інсульт. Загалом він пережив чотири інсульти, не міг ходити і мав букет різних болячок. Помер, коли йому було лише 49 років, – не стримуючи гірких сліз, каже вдова. – Відтоді він спостерігає за нами з неба, а ми, як болючу реліквію, зберігаємо вдома низку медалей і грамот за врятовані життя, якими нагороджували нашого батька.

Сьогодні його справу успішно продовжує син Василь, який ще з дитинства мріяв стати пожежником. Він служить у столиці в ДСНС. А дві доньки вже не один рік віддані військовій присязі. Люда служить у Рівному, а Олена – у Кам’янці-Подільському.

– До речі, троє моїх онуків теж військові, а зять Ігор неодноразово виконував завдання на сході України, – додає Марія Іванівна. – Якби Коля був живий, пишався б нами всіма.