«ОЙ, ТО ДУША, ЩО ШУКАЛА ЩАСТЯ…»
Це рядок з добре відомої всім пісні, яку вже не один десяток років виконує народна артистка України, співачка Ніна МАТВІЄНКО. Саме ця жінка уособлює справжню українську музику, є її берегинею, яка палко, щиро і гаряче вболіває серцем за все рідне. У народі про Ніну Матвієнко кажуть: «Так співає УкрЦе рядок з добре відомої всім пісні, яку вже не один десяток років виконує народна артистка України, співачка Ніна МАТВІЄНКО. Саме ця жінка уособлює справжню українську музику, є її берегинею, яка палко, щиро і гаряче вболіває серцем за все рідне. У народі про Ніну Матвієнко кажуть: «Так співає Україна, так звучить її душа!».аїна, так звучить її душа!».
ДОВІДКА: Ніна Матвієнко народилася в с.Неділище (Житомирська область). Серед 11 братів і сестер вона була п’ятою дитиною в селянській сім’ї. З чотирьох років пасла худобу, «наймитувала» в сусідньому хуторі. Мати, Антоніна Ільківна, мала співочий талант. Наприкінці 1970х років Ніна Матвієнко записала диск із маминими піснями.
Із 1958 року Ніна навчалася у школіінтернаті селища Потіївка Радомишльського району, яка була восьмирічною. Для подальшого навчання дівчину перевели до Коростенської школиінтернату, де вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної.
Одна з тамтешніх викладачок порадила Ніні професійно зайнятися співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім.Г.Верьовки, що Матвієнко і зробила 1966 року. А через два роки по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.
1971го співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем, а через рік народився син Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька, обидва талановиті художники. Антоніна продовжила справу матері стала співачкою.
6 травня до Кам’янцяПодільського вона приїхала на запрошення благодійного фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка разом із волонтером фонду вже знаним гостем міста, українським художником і співаком Валерієм ВІТРОМ (інтерв’ю, яке він дав під час попереднього візиту до Кам’янця, доступне на сайті газети).
Президент БФ «МіСт» Сергій ІСАЄНКО організував зустрічі гостей у ДНЗ «Світлячок», «Славутинці», військовому ліцеї та Лісоводській школі. У рамках творчих майстеркласів для вихованців закладів, якими опікується фонд, уже за традицією митці провели мініконцерти, душевно поговорили і заспівали улюблені пісні із власного репертуару.
За словами Ніни Матвієнко, вона не вперше долучається до волонтерських рухів, але довіряє не всім.
Бувало, що давала благодійний концерт, кошти за який, як виявлялося, пішли на давно померлу людину, а значить у чиюсь кишеню. А було, що все благодійництво здійснювалося лише на словах, каже Ніна Митрофанівна. Але тут я вперше побачила, наскільки реальні справи фонду, який не словом, а ділом допомагає діткам. Справді, «МіСт» долучив мене й інших не за нагороди чи подяки, а просто так, між іншим, щоб ми, немов ненароком, зробили добро і допомогли.
При спілкуванні з журналістами народна артистка України розповіла про власне дитинство в інтернаті, естрадні заздрощі та домашні секрети.
Ніно Митрофанівно, на Кам’янеччині Ви вже не вперше, адже наприкінці 80х гостювали в селі Гелетина, коли знімалися у фільмі Юрія Іллєнка «Солом’яні дзвони». Де вдалося побувати цього разу?
Для мене щоразу, як уперше. Дуже люблю Львів, Кам’янець… Хочу тут жити. Думаю, що коли потрапляєш у такі зримі історичні місця, то стаєш на пальчики і дивишся вниз, хочеш побачити, як жили колись зовсім інші люди, де вони всі поділися? Ще змалку постійно маму питала: «Ну, чому люди мруть?», а вона відповідала: «Ага, якби не мерли, то небо б підперли». І часом так хочеться зануритися, хоч мізинцем, хоч краєм ока глянути, як воно раніше було, які одежі вдягали, що на стіл клали. Саме в таких містах, як Кам’янецьПодільський, відчуваєш себе частинкою історії, відчуваєш дух предків.
Вдалося мені зайти до музею мініатюр «Замки України», а ще завітала до творчої майстерні скульптора Сергія Кляпетури, який також є волонтером фонду. Він 7 років тому зробив скульптуру з мене, я з нею навіть фотографувалася. А ще заїхала до своєї 81річної двоюрідної сестри в село Голосків, була невимовно рада її побачити.
Малою батьки віддали Вас до інтернату. Із чим асоціюються ті часи?
То було подоброму і подитячому незабутньо. Ми жили бідно, нас у батьків було 11. Мене, двох братів і сестру віддали в інтернати. Це місце, де немає чужих дітей, це одна велика родина, де нам не дозволяли ображатися одне на одного, вчили людяності та миролюбства.
Нас виховували, як в армії. До речі, я була справжньою спортсменкою: грала в баскетбол і волейбол, неодноразово перемагала у змаганнях із метання гранат… Та найважливіше, що я отримала, це дисципліна. От і тепер приходжу додому, знімаю взуття і складаю рівненько в передпокої. У домі нас живе сім душ, бо ж ще сини, донька із зятем… Усі вони роззуваються хто де: жбурнуть взуття, аби впало, та й усе. Я їх за це караю не варю свого фірмового смачного борщу з квасолею (сміється).
За роки творчості Ви встигли поїздити світом, зокрема й разом із Валерієм Вітром. Що цікавого пригадується з естрадного закулісся?
Де ми тільки не гастролювали: Мексика, США, Чехія, Польща, Фінляндія, Корея, Франція, країни Латинської Америки… Пам’ятаю, як приїхали з Валерою в Канаду, на виставку плакатів. Я тоді співала в Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Одна з моїх колег, чи то із заздрощів, чи то просто для провокації, каже до мене: «Це ж у тебе друге дитя, Андрійко, від Авдієвського, так?», а я їй вирішила процитувати Софі Лорен і так спокійно відповідаю: «Ну, що ти, спати я можу з багатьма чоловіками, а от діти всі від одного» (сміється). Бувало, що казали: «Ти безголоса». Мовляв, у мене не такий голос, як у когось, а значить поганий. Але ж голоси, як клумба із квітами, було б нецікаво, як усі однакові.
Хор Верьовки, де я пропрацювала 21 рік, був для мене справжньою школою життя. А потім пішла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Це було справжнє одкровення, здійснення давньої мрії. Пам’ятаю нашого диригента Федора Турчака, який завше починав репетиції однаково: підтягне скрипки, налаштує інструмент, стане на місце, а потім каже: «А тепер із жидами (тобто всі разом)» (сміється).
Усі знають Ніну Матвієнко як народну артистку України, а торік Ви здивували прихильників сучасним драйвовим хітом «Цей день» з Дімою Монатіком. Чого ще чекати від Вас у майбутньому?
Чомусь так прийнято вважати, що народний спів це якась самодіяльність. Та насправді це така різнобарвна палітра, яку дуже складно відтворити правильно. Стільки півтонів, найтонших переливів, яких у кричущій манері не передаси. Мене вважають народною, бо я з народу, але ж я ще й камерна, бо мій діапазон голосу широкий. Кажуть мені: «Солідний вік». Та де там?! Я ще не встигла постаріти, ні, навіть зі школи ще не випустилася (сміється). Доки душа молода, то і я не постарію. А музику люблю різну, бо ж працюю у цій сфері, і слухаю всіх, і сама хочу бути різною та цікавою.
Ольга БАНАХ.