Неділя, 08 Грудня 2019 р.
9 Травня 2019

«ОЙ, ТО ДУША, ЩО ШУКАЛА ЩАСТЯ…»

Це рядок з добре відомої всім пісні, яку вже не один десяток років виконує народна артистка України, співачка Ніна МАТВІЄНКО. Саме ця жінка уособлює справжню україн­ську музику, є її берегинею, яка палко, щиро і гаряче вболіває серцем за все рідне. У народі про Ніну Матвієнко кажуть: «Так співає УкрЦе рядок з добре відомої всім пісні, яку вже не один десяток років виконує народна артистка України, співачка Ніна МАТВІЄНКО. Саме ця жінка уособлює справжню україн­ську музику, є її берегинею, яка палко, щиро і гаряче вболіває серцем за все рідне. У народі про Ніну Матвієнко кажуть: «Так співає Україна, так звучить її душа!».аїна, так звучить її душа!».

Ніна Матвієнко та Валерій Вітер під час прес-конференціїДОВІДКА: Ніна Матвієнко народилася в с.Неділище (Житомирська область). Серед 11 братів і сестер вона була п’ятою дитиною в селянській сім’ї. З чотирьох років пасла худобу, «наймитувала» в сусідньо­­му хуторі. Мати, Антоніна Ільківна, мала співочий талант. Наприкінці 1970­х років Ніна Матвієнко записала диск із маминими піснями.

Із 1958 року Ніна навчалася у школі­інтернаті селища Потіївка Радомишльського району, яка була восьмирічною. Для подальшого навчання дівчину перевели до Коростенської школи­інтернату, де вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної.

Одна з тамтешніх викладачок порадила Ніні професійно зайнятися співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім.Г.Верьовки, що Матвієнко і зробила 1966 року. А через два роки по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.

1971­го співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем, а через рік народився син Іванко, за ним ­ Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька, обидва ­ талановиті художники. Антоніна продовжила справу матері ­ стала співачкою.

6 травня до Кам’янця­Подільського вона приїхала на запрошення благодійного фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка разом із волонтером фонду ­ вже знаним гостем міста, українським художником і співаком Валерієм ВІТРОМ (інтерв’ю, яке він дав під час попереднього візиту до Кам’янця, доступне на сайті газети).

Президент БФ «МіСт» Сергій ІСАЄНКО організував зустрічі гос­тей у ДНЗ «Світлячок», «Славутинці», військовому ліцеї та Лісоводській школі. У рамках творчих майстер­класів для вихованців закладів, якими опікується фонд, уже за традицією митці провели міні­концерти, душевно поговорили і заспівали улюблені пісні із власного репертуару.

За словами Ніни Матвієнко, вона не вперше долучається до волонтерських рухів, але довіряє не всім.

­ Бувало, що давала благодійний концерт, кошти за який, як виявлялося, пішли на давно померлу люди­ну, а значить ­ у чиюсь кишеню. А було, що все благодійництво здійс­нювалося лише на словах, ­ каже Ніна Митрофанівна. ­ Але тут я вперше побачила, наскільки реальні справи фонду, який не словом, а ділом допомагає діткам. Справді, «МіСт» долучив мене й інших не за нагороди чи подяки, а просто так, між іншим, щоб ми, немов ненароком, зробили добро і допомогли.

При спілкуванні з журналіс­тами народна артистка України розповіла про власне дитинство в інтернаті, естрадні заздрощі та домашні секрети.

­ Ніна Митрофанівна під час виступу в «Славутинці»Ніно Митрофанівно, на Ка­м’янеччині Ви вже не вперше, адже наприкінці 80­х гостювали в селі Гелетина, коли знімалися у фільмі Юрія Іллєнка «Солом’яні дзвони». Де вдалося побувати цього разу?

­ Для мене щоразу, як уперше. Дуже люблю Львів, Кам’янець… Хочу тут жити. Думаю, що коли потрапляєш у такі зримі історичні місця, то стаєш на пальчики і дивишся вниз, хочеш побачити, як жили колись зовсім інші люди, де вони всі поділися? Ще змалку постійно маму питала: «Ну, чому люди мруть?», а вона відповідала: «Ага, якби не мерли, то небо б підперли». І часом так хочеться зануритися, хоч мізинцем, хоч краєм ока глянути, як воно раніше було, які одежі вдягали, що на стіл клали. Саме в таких містах, як Кам’янець­Подільський, відчуваєш себе частинкою історії, відчуваєш дух предків.

Вдалося мені зайти до музею мініатюр «Замки України», а ще завітала до творчої майстерні скульптора Сергія Кляпетури, який також є волонтером фонду. Він 7 років тому зробив скульптуру з мене, я з нею навіть фотографувалася. А ще заїхала до своєї 81­річної двоюрідної сестри в село Голосків, була невимовно рада її побачити.

­ Малою батьки віддали Вас до інтернату. Із чим асоціюються ті часи?

­ То було по­доброму і по­дитячому незабутньо. Ми жили бідно, нас у батьків було 11. Мене, двох братів і сестру віддали в інтерна­­ти. Це місце, де немає чужих ді­­тей, це одна велика родина, де нам не дозволяли ображатися одне на одного, вчили людяності та миролюбства.

Нас виховували, як в армії. До речі, я була справжньою спортсменкою: грала в баскетбол і волейбол, неодноразово перемагала у змаганнях із метання гранат… Та найважливіше, що я отримала, ­це дисципліна. От і тепер приходжу додому, знімаю взуття і складаю рівненько в передпокої. У домі нас живе сім душ, бо ж ще сини, донька із зятем… Усі вони роззуваються хто де: жбурнуть взуття, аби впало, та й усе. Я їх за це караю ­ не варю свого фірмового смачного борщу з квасолею (сміється).

­ Ніна Матвієнко та Сергій Ісаєнко на концерті для курсантів військового ліцеюЗа роки творчості Ви встигли поїздити світом, зокрема й разом із Валерієм Вітром. Що цікавого пригадується з естрадного закулісся?

­ Де ми тільки не гастролювали: Мексика, США, Чехія, Польща, Фінляндія, Корея, Франція, країни Латинської Америки… Пам’ятаю, як приїхали з Валерою в Канаду, на виставку плакатів. Я тоді співала в Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Одна з моїх колег, чи то із заздрощів, чи то просто для провокації, каже до мене: «Це ж у тебе друге дитя, Андрійко, від Авдієвського, так?», а я їй вирішила процитувати Софі Лорен і так спокійно відповідаю: «Ну, що ти, спати я можу з багатьма чоловіками, а от діти всі від одного» (сміється). Бувало, що казали: «Ти безголоса». Мовляв, у мене не такий голос, як у когось, а значить ­ поганий. Але ж голоси, як клумба із квітами, ­ було б нецікаво, як усі однакові.

Хор Верьовки, де я пропрацю­вала 21 рік, був для мене справжньою школою життя. А потім пішла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Це було справжнє одкровення, здійснення давньої мрії. Пам’ятаю нашого диригента Федора Турчака, який завше починав репетиції однаково: підтягне скрипки, налаштує інструмент, стане на місце, а потім каже: «А тепер із жидами (тобто всі разом)» (сміється).

­ Усі знають Ніну Матвієнко як народну артистку України, а торік Ви здивували прихильни­­ків сучасним драйвовим хітом «Цей день» з Дімою Монатіком. Чого ще чекати від Вас у майбутньому?

­ Чомусь так прийнято вважа­­ти, що народний спів ­ це якась самодіяльність. Та насправді це така різнобарвна палітра, яку дуже складно відтворити правильно. Стільки півтонів, найтонших пе­реливів, яких у кричущій манері не передаси. Мене вважають народною, бо я з народу, але ж я ще й камерна, бо мій діапазон голосу широкий. Кажуть мені: «Солідний вік». Та де там?! Я ще не встигла постаріти, ні, навіть зі школи ще не випустилася (сміється). Доки душа молода, то і я не постарію. А музику люб­лю різну, бо ж працюю у цій сфері, і слухаю всіх, і сама хочу бути різною та цікавою.

Ольга БАНАХ.