Вівторок, 10 Грудня 2019 р.
24 Травня 2019

«ЧИТАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ – ЯК МОРОЗИВО»

«Якщо щодня їсти морозиво, та ще й постійно чути від мами: «Коли ти врешті-решт з’їси оте морозиво? Скільки можна тебе просити?! Ану бігом!», то всі діти на планеті розлюбили б смачний молочний пломбір», – таким незвичним порівнянням почалося інтерв’ю з українською письменницею, громадською активісткою, педагогом за освітою Ларисою НІЦОЙ.

Недавно вона приїжджала до молодіжної столиці України, аби презентувати власні дитячі книги («Незламні мурашки», «Неслухи і вередулі», «Страшне страховисько» та інші) в місцевих школах та повідати про власний проект «Книга на захисті дитячої душі». До нас пані Лариса потрапила на запрошення випускника Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, члена Громадської ради при Міністерстві у справах ветеранів України кам’янчанина Дмитра ІВАХНЮКА.
У казках письменниці актуальні та цікаві для сучасних дітей теми. Наприклад, у книзі «Дві бабуськи у незвичній школі, або Скарб у візку» головний герой – хлопчик Олег – розумний, начитаний, кмітливий, але в інвалідному візку. Через непристосованості школи до візочка Олегу доводиться вчитися вдома, але в нього є найкращі друзі, які разом із ним вирушають на пошуки скарбів. Часто діти лякаються зовсім звичних речей. Якесь маля боїться гусені, хтось – жабки, а героя книги «Ярик і рогатий Мі» налякав місяць. Цікаво, що всі книги Лариси Ніцой завжди мають щасливе завершення.
– Ларисо Миколаївно, на Вашу думку, чому діти не люблять читати?
Лариса Ніцой та Дмитро Івахнюк в гостях у редакції «Подолянина»– Ні, вони люблять, якщо цікаво. Те, що деякі діти не читають, – це недопрацювання дорослих, бо ті не зацікавили. Багато людей знають мене не як педагога, не як жінку, яка любить дітей і пише для них книжки, а як громадську діячку, прирівнюючи це звання до політика. Інколи мені закидають: «Вы сначала создайте культурный продукт, а потом говорите о детях». Так от я його створюю – справжній український, якісний, культурний, духовний. І саме на таких зустрічах у школах розповідаю про те, як цей продукт створювався: як ми пишемо книжки, як малюємо з художниками, ми разом зі школярами сміємося, обіймаємося і ділимося цікавими історіями. За період гостювання в Кам’янці вдалося завітати у школи №№3, 5, 8, 9, 13, 14, 15, 16 та військовий ліцей.
– Як навертаєте школярів на шлях книги?
– Нині є величезна проблема: га­джети роблять свою справу, а книжка для дитини відходить на задній план. Маючи свою методику, розробила проект залучення дітей до читання. Він не виключає гаджети, не каже, що телефон чи планшет – це зло. Все простіше. Проект має три етапи прищеплення любові до книги, після яких діти навіть на перерву не йдуть бігати, бо зачитуються цікавими творами (сміється).
Перший етап – вчителі дають завдання школярам разом із батьками зайти на мій сайт. Другий – знайомство зі мною та моїми творами на цьому сайті, а третій – безпосереднє спілкування з дітками.
Коли приїжджаю, то викладаюся на всі 150%, аби зацікавити діток книгою. Показую їм відео на інклюзивну тематику, презентації про милосердне ставлення до тварин, костюмованих персонажів книжок. І в мене це не просто Чебурашка, а жахливе страховисько, що з’явилося в лісі через сміття, накидане людьми. Це екологічне виховання.
Після зустрічі діти підходять і кажуть: «Ми дуже хочемо прочитати вашу книжку». І от тут відбувається збій програми. Вчителі не донесли дітям, що книги (у мене їх 16) можна придбати. Адже всі ми розуміємо, що книга – це не дощ, не сніг, вона не падає з неба, а над нею працюють чимало людей, і її треба купувати. Коли запитую у вчителів, чому так сталося, що дітей не попередили, що автор привезе книжки, вони пояснюють, що не можуть сказати батькам, аби ті купили дитині книгу. І оцей психологічний «совковий» рудимент псує всю пророблену роботу. Зрештою, хто ж повинен сказати батькам і дітям, щоб вони купували книжки? Може, комунальник, який вкладає асфальт, чи сантехнік, який ремонтує крани? Відповідь одна – вчитель! Звичайно, хтось хоче купити, а хтось – ні, у когось бюджет дозволяє купити, у когось – ні. Хтось може придбати одну книгу на цілий клас, а хтось хоче свою персональну книгу. По-різному буває. Голов­-не – аби було розуміння, що книга – це так само важливо, як одяг чи їжа, бо вона розвиває. Діти після зустрічей зі мною хочуть читати ті книжки, про які я розповіла. Завдання дорослих – дати дітям у руки книгу і не збивати охоту.
– А як щодо дорослих?
– Один американський дослідник, соціолог і педагог колись сказав, що нація, яка не читає, ухвалює неправильні рішення: вдома, на ринку, на роботі та зрештою на виборах. Спостерігаючи за нашою країною, дивлячись на соціологічні дослідження, можна помітити, що Україна справді відстає від європейських держав у читанні. Діти – прошарок населення, який читає найбільше, бо у школах вони тільки те і роблять (із власного бажання чи з примусу). Але вже у школі охота читати зникає. Тому взялася саме за дитячий проект, бо любов до книги потрібно виховувати змалечку. Намагаюся прищепити не просто бажання, а саме любов, бо у школі читання переходить у розряд буденності, обов’язковості. Якщо кожен день їсти морозиво, то ніхто його не буде любити, а особливо, якщо їсти його примушують. Ми б зненавиділи оте морозиво. І це, на жаль, ми робимо з книжкою.
– Хто першим рецензує Ваші книги?
– Від мене потерпають усі рідні (сміється). Щойно напишу книгу – одразу починається: «Ану, сядьте, послухайте!». Перевіряю, чи достатньо смішні певні моменти, що потрібно допрацювати, де не вистачає емоцій. Часом випробовую книжки в садочках і школах у рамках методики. До речі, ілюстрації теж проходять сувору підготовку, а саме конкурс: я пропоную багатьом художникам намалювати певного персонажа – і потім разом із дітьми обираю, найчастіше мій вибір співпадає з дитячим. Це все тому, що малюнки в дитячій книзі важливіші, ніж текст, адже діти спочатку візуально сприймають книжку і вже тоді вирішують, читати її чи ні. Важливість тексту настає після того, як сподобалися малюнки.

Ольга БАНАХ.