П'ятница, 29 Березня 2024 р.
14 Червня 2019

«БОЛИТЬ ДУША ЗА РІДНЕ МІСТО»

Саме з такими словами до редакції газети «Подолянин» завітав 82-річний житель села Смотрич Євген ВАГНЕР, який живе на Ка­м’янеччині близько 70 років. «Чому кам’янчани не люблять Кам’янець?», «Навіщо міську скарбницю так безглуздо витрачають?», «Хто допоможе хворим пенсіонерам та інвалідам?» – у своїй розповіді чоловік мав більше запитань, аніж відповідей, і більшість із них, на жаль, риторичні. Зачепивши багато актуальних для кам’янчан тем, Євген Георгійович з особливим трепетом і сумом в очах розповідає про наболіле – засмічені схили каньйону:

– Ходжу по місту і дивуюся: ну, як люди терплять те все?! Пам’ятаю, як ходив у 8 школу, тоді вона ще була чоловіча.
В одній руці ніс книги і зошити, а в іншій – лопату, з якою після школи йшов копати водойму (теперішній сквер «Гунські криниці»). Техніки тоді не було, тому тисячі містян зі своїми лопатами і віниками приходили допомагати. Мріяли, як гарно буде, коли ми це зробимо. Ніхто нікого не змушував, ми просто любили і поважали це місто, хотіли зробити щось для себе. А нині люди навіть прибрати не хочуть ЗА СОБОЮ Ж! Невже приємно дивитися на ці схили каньйону в поліетилені, бляшанках й іншому смітті?!
Кажуть, що здоров’я за гроші не купиш, але сучасний світ доводить зворотне: все, що позитивно впливає на організм людини і на її здоров’я, коштує немало. Погоджується із цим і Євген Вагнер, адже за життя йому довелося зіштовхнутися з багатьма несправедливостями.
– Усе життя займався гірськими лижами, а тепер маю артроз у колінах, тому лижі повішав у гаражі на цвях, а коліна лікую плаванням, – розповідає Євген Георгійович. – Уже 5 років ходжу до басейну в «Нову Будову». Спочатку мені робили знижку 18% як пенсіонеру, потім скоротили її до 15%, а цього року взагалі не дали. Не знаю, чи правда, але кажуть, що там тепер хазяйнує інший клуб, змінився й пакет послуг: якщо раніше, крім басейну, безкоштовно міг декілька разів навідатися до перукаря чи масажиста, то тепер повинен купувати за повним тарифом з усіма послугами, навіть із тими, які мені не потрібні (наприклад, гімнастичний і тренажерний зали). Особливо кардинально змінилися ціни: нині – 6000 грн! Я розумію, що басейн – це ніби не перша необхідність, і усвідомлюю, що це приватний бізнес. Але якщо для одних ця ціна не страшна і цілком прийнятна, то є там і такі відвідувачі, для яких це просто вбивство. Чому? Бо там ціла купа хворих пенсіонерів, а ще людей з інвалідністю, яким життєво необхідно плавати, займатися спортом, і які туди ходять не для розваги, а щоб покращити чи підтримати стан здоров’я. Шкода, що в місті немає комунального басейну.
Попри величезний життєвий до­свід, Євген Георгійович описав чимало бід, пояснення яким він знайти не може. Гнівно обурюючись, чоловік описує вже давно несвіжу проблему стоянок біля гуртового ринку:
– Їдемо з дружиною на ринок, мені потрібно її висадити, а самому їхати далі. Але ж усюди знаки, і не один чи два, а шість. Шість знаків, що зупинка (не те що стоянка) заборонена! Правда, під кожнісіньким знаком по дві, а то й по три машини стоять. Тоді виникає запитання: навіщо ті знаки?! Вони ж не дві копійки коштують: потрібно підписати документи, знайти людей і спецтехніку, купити сам знак і стовп до нього… Це гроші нашого міста, які витрачаються на безтолкові речі. Зате майданчика, де можна висадити чи підібрати людину, в нас немає. Історія закінчилася в кам’янецькому стилі: не минуло хвилини, я ще навіть не встиг ногу з педалі зняти, як до мене підбігли двоє контролерів і почали кричати, що я заважаю руху транспорту.
Багато проблем у нашому місті від того, що люди не вміють і не хочуть боротися за свої права. Кожен собі думає: «Хто я такий? Хто мене буде слухати?». Повинен і буде! Пригадується випадок, як я купив колись гарні югославські черевики, приїхав у відрядження до Москви, а там – 35 градусів морозу. Щойно одягнув їх – підошва й тріснула. Ну, що робити, беру взуття й іду до Міністерства торгівлі. Там сиділи дві жінки, їли великі смачні бутерброди, а я їм прямо на стіл вивалив ті черевики. Вони почали кричати: «Ви що з розуму зійшли?! Що ви робите? Хто його сюди пустив?»… А я пояснюю, що прийшов дізнатися, хто ж дав дозвіл на реалізацію партії цього взуття. Який відкат отримав? І що з ним буде, коли я все це розповім вам? У відповідь вони пригрозили викликати охорону, на що я зовсім спокійно кажу: «А викликайте! Загорніть мені мої черевики, я піду. Але не куди-небудь, а в редакцію газети «Радянська торгівля», де все детально опишу, а потім знайду й інші шляхи пошуку правди». Я ніколи не вимагав давати мені грошей, пільги чи заробітну плату, а просто щоб усе було чесно, справедливо і за законом. Гадаю, ми всі цього заслуговуємо.

Ольга ГОЛУБ.