ЛІКУЮТЬ, КОХАЮТЬ, ПОДОРОЖУЮТЬ І МРІЮТЬ

Для них медицина – це не лише робота і стиль життя. Адже медичні теми, нові ліки, цікаві випадки та сучасні підходи в лікуванні обговорюються не лише в робочому кабінеті, а й за сімейним столом. І так живуть чи не всі подружні пари, які своє життя присвятили порятунку людей. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника – вирішили вивідати секрети щасливого шлюбу, здорового способу життя і постійного вдосконалення в родинах Едуарда та Вікторії Бідюків, а також Лілії Воспітаннік й Анатолія Рикаловсь­кого. Попри постійну заклопотаність, щоденну відповідальність за життя пацієнтів та звичайну втому, вони постійно навчаються, люблять подорожувати і мріють, що забезпечення і лікарів, і пацієнтів нарешті стане гідним.

«МРІЄМО ПОЛЕТІТИ НА ПОВІТРЯНІЙ КУЛІ!»

Як часто трапляється в сім’ях медиків, Купідон влучає у їхні серця ще у медичному виші. Так сталося і з родиною Бідюків. Майбутнє подружжя познайомилося під час навчання в нинішньому Буковинському державному медичному університеті.
– Проживали в одному гуртожитку, але на різних поверхах. Вікторія жила разом із моєю одногрупницею. Я заходив у гості, обмінювалися книжками і так згодом одружилися, – каже Едуард Вікторович.
Торік подружжя відзначило фарфорове весілля – 20 років спільного життя. Найбільшим щастям, як зізнаються співрозмовники, для них стали моменти наро­дження трьох синів-козаків. Сьогодні найстаршому Сашку – 19. Він – студент Вінницького національного медичного університету ім.М.Пирогова. Середу­щий – 11-річний Ілля – навчається у НВК №9, захоплюється музикою, танцями та комп’ютерними технологіями. І наймолодший – 7-річний Сергійко – полюб­ляє разом із татусем читати наукові енциклопедії, переглядати документальні фільми та плавати в басейні.
Сьогодні в родині медиків усе більш-менш за розкладом і спокійно. А два десятиліття тому їм доводилося поєднувати роботу, постійні відрядження на курси, підвищення кваліфікації, а ще виховання маленьких дітей і турботу про домашнє вогнище. Бувало так, що Едуард Вікторович повертався з навчання, натомість туди вирушала Вікторія Олексіївна. Впоратися з усіма хатніми справами та доглядом за дітьми допомагали бабусі й дідусі, а ще обов’язкові складові, які і є фундаментом щасливих сімей: кохання, розуміння, турбота і підтримка.
– По закінченню університету за державним розподілом ми потрапили до Кам’янця-Подільського, – продовжує Едуард Вік­торович. – Вікторія пішла працювати педіат­ром у дитячу поліклініку, а я – сімейним лікарем на Біланівку. Інтернатуру проходили і у Хмельницькому, і у Кам’янці. По закінченню Вікторія працювала черговим педіатром уже в дитячому стаціонарі. Мені ж запропонували місце чергового терапевта у приймальному відділенні, де я й працював до 2010 року.
Проте завжди цікавився ендокринологією і допомагав лікарю-ендокринологу Валентину Погорецькому оглядати хворих. Коли він ішов у відпустку, то доручав мені своїх па­цієнтів. Тому 2005 року я пройшов 6-місячне навчання за спеціалізацією «Ендокринологія» у Вінницькому державному медичному університеті. З 2006 року працював ендокринологом у стаціонарі та ще чергував у приймальному відділенні. 2010 року мене обрали головою профспілкового комітету міської лікарні, і я знову кардинально змінив роботу. Основним її місцем стало – голова профкому, мав ще півставки як лікар-ендокринолог міської лікарні й приймав пацієнтів у поліклініці. З 2017 року обіймаю посаду завідувача терапевтичного відділення.
– А я тим часом працювала черговим пе­діатром і опановувала професію дитячого реаніматолога, – до­дає Вікторія Олексіївна. – Проходила навчання на базі Хмельницької дитячої лікарні. Працювала черговим реаніматологом у Кам’янці-Подільському, доки не звільнилося місце дитячого інфекціоніста у стаціонарі. Знову поїхала на півроку в Київ, де проходила спеціалізацію щодо дитячих інфекційних хвороб. І досі працюю лікарем-інфекціоністом у міській лікарні. Ще пройшла курси з нетрадиційної медицини і деякий час працювала в медичному центрі при районній поліклініці.
Зазвичай на медичні теми вдома сімейна пара не розмовляє. Однак якщо потрібна порада чи думка, завжди допомагають один одному. Піклуються вони не лише про здоров’я пацієнтів, а й власне і рідних.
– Намагаємося не допускати ризиків у своє життя, не чекаємо, доки захворіємо, тож вакцинуємося і дбаємо про профілактику, – зазначає Вікторія Олексіївна. – Із власного досвіду бачимо, які проблеми мають діти і дорослі, тому категорично проти харчування недомашнього приготування. Ми рідко їмо в кафе чи ресторанах. У нас переважно домашня їжа, по можливості екологічна чиста. Зовсім не вживаємо їжі з супермаркету чи фаст-­фуду і дітям забороняємо. У нашій сім’ї табу на кольорові напої, чіпси, сухарики. Однак раз на три місяці ми ведемо дітей на піцу або готую її вдома власноруч.
Шкода, але небагато батьків розуміють, що швидко приготовлені продукти, солодощі, сухарики тощо завдають удару по дитячому організму. Діти частіше підхоплюють віруси, в них поганий апетит, є алергічні реакції. Адже найбільше страж­дає імунна система, а вже потім – обмін речовин. Наші діти часто приходять до нас на роботу, бачать ці негативні наслідки шкідливого харчування – і в них уже не виникає спокуси перекусити сухариками та запити все це колою.
Має сім’я і вже сталі сімейні традиції. Найбільше вони полюб­ляють мандрувати і зустрічатися з друзями, з якими товаришують ще зі студентської лави.
– Часто буває, що нам телефонують друзі й кажуть, що вони вирушають у Берегове, про зайві місця з господинею домовилися – і вже ввечері ми теж на Закарпатті, – із щас­ливим блиском в очах розповідає Едуард Вікторович. – Такі поїздки можемо собі дозволити лише тоді, коли маємо 2-3 вихідні. Полюб­ляємо збиратися на Шацьких озерах, в Ужгороді. Подоророжуємо переважно Україною. Крим об’їздили практично весь, як і Закарпаття. Менше – Волинську і Львівську області. Раз на рік із родиною обов’язково навідуємося в місто Лева.
Нам не до душі великі туристичні скупчення, ліпше – віддаленіше від цивілізації та ближче до природи, щоб можна було з’єднатися з нею, набратися її цілющих сил, пожити в лісі у наметі, разом із дітьми збирати гриби і ягоди, посмажити м’ясо, замариноване власноруч.
Щороку напередодні новорічно-різдвяних свят родина Бідюків вирушає по нову скляну іграш­ку на ялинку. А на дні народження діткам батьки дарують особ­ливі подарунки: наприклад, подорож до Франції, Англії.
– Ми дітей змалечку привчаємо бути самостійними і відповідати за власні вчинки, – каже Вікторія Олексіївна. – Вони займаються музикою і зі шкільним оркестром часто їздять на виступи без батьків. Це їх робить відповідальнішими, але викликає спротив у наших батьків (усміхається). Утім, завдяки далеким поїздкам, подорожам, відпочинкам у таборі, вони навчаються жити. Ми дітям хочемо показати краще життя – де чистіше, добріше, доглянутіше. Бо ж у нас як буває: це не я кинув, і я не прибиратиму, не виправлятиму ситуацію на краще, не допомагатиму. Є багато країн, які хотіли б відвідати. А ще мріємо полетіти на повітряній кулі.

«МЕДИК МАЄ МАТИ ДРУГУ ПОЛОВИНКУ – МЕДИКА»

Ще з дитинства Лілія Воспітаннік і Анатолій Рикаловський мріяли про білий халат, аби лікувати людей, хоча в їхніх родинах медиків не було. В Анатолія Анатолійовича часто хворів батько, тож ще коли був учнем, навчився робити уколи.
Сьогодні, маючи за плечима не одне десятиліття трудового стажу, сотні врятованих життів та тисячі слів подяк від пацієнтів, обидвоє зізнаються, що ніким іншим себе не уявляють. А навчалися разом у Чернівецькому медуніверситеті (нині Бу­ковинський державний медичний університет), де й познайомилися. Із одруженням не поспішали – на весільний рушничок стали аж після закінчення інтернатури.
– Перший рік після інтернатури, яку проходила під наставництвом метра кардіології В’ячеслава Кос­тинського, працювала лікарем кабінету функціональної діагностики в медсанчастині, що на Руських фільварках, – пригадує Лілія Сергіївна. – Тут проводили елект­рокардіографію, спірографію, а ще мали перший УЗД-апарат. Навчалися працювати на ньому, купували відповідну літературу і самостійно все вивчали. Було цікаво. Попрацювала рік і пішла в декретну відпустку. Вийшла вже як дільничий терапевт і до 2003 року працювала на дільниці на Руських фільварках. Далі були чергування в міській лікарні, що тривали 15 років. Нині я лікар-терапевт денного стаціонару поліклініки, лікар-консультант територіального центру «Турбота» і ще є черговим лікарем міської лікарні.
Анатолій Рикаловський ось уже понад 20 років працює, як жартома каже, в одних стінах.
– Як прийшов після інтернатури 1997 року в Кам’янець-Подільський пологовий будинок, так працюю тут і досі. Заклад за ці роки лише змінював назви, а я – посади. Спочатку працював на 0,25 ставки лікарем-акушером-гінекологом у відділенні патології вагітних. Приходив на 9 ранку, а йшов додому о 7 вечора. Згодом додали годин – і мав уже 0,5, а через рік – уже й ставку. Працював рік у пологовому відділенні, 10 – у гінекологічному, а тепер – у жіночій консультації лікарем-акушером-гінекологом.
Про роботу чоловік і дружина можуть говорити годинами. Переглянути кардіограму вагітної або проконсультуватися щодо ліків у період менопаузи – для цієї родини не існує такого поняття, як позаурочний час. Жартують, що медик обо­в’язково має мати другу половинку – медика. Навіть за сімейною вечерею вони можуть говорити про медицину, реформи та цікаві випадки. Зізнаються, що такі розмови неабияк бентежили їхню доньку Марту, яка казала: «Або ми їмо, або я іду». Вона, як ніхто інший, на власні очі переконалася, наскільки важкою і відповідальною є робота лікарів, що батькам необхідно бути на варті чужого здоров’я, а інколи й життя 24 години на добу. Тож після закінчення школи стала студенткою Варшавського університету факультету права та адмініст­рації. Там вона муштрує юриспруденцію і мріє допомагати людям, щоправда, у правовому полі.
Терапевт – він як універсальний солдат, мусить бути постійним студентом, багато знати і вміти, вчасно розпізнати хворобу, призначити потрібні ліки і зна­йти слова підтримки. Власне це і є професійним кредом Лілії Сергіївни:
– Непокоїть те, що останнім часом помолодшали судинні патології, інфаркти, стенокардії, гіпертонії, часто трапляються інсульти в молодих людей. Не забуду випадок, коли у 26-річної дівчини був інфаркт. Імовірно, це пов’язане із темпом життя. Сучасні діти більше часу проводять за гаджетами, на перервах у класі тиша – і це дико. Чим пере­кушують діти? Чіпси, кольорова газована вода, сухарики. Генетично модифіковані продукти впливають на обмін речовин і збільшення холестерину в крові у молоді. Тому формула здоров’я така: спорт, правильний режим харчування і вага у нормі.
Як стверджує Анатолій Анатолійович, неправильний режим, стреси та мобільний зв’язок негативно позначаються і на здоров’ї його пацієнтів:
– Звертаються чимало молодих жінок із первинним непліддям. За статистикою, 40-45% становить чоловіче непліддя, 50-55% – жіноче. Причиною є мобільний зв’язок, wi-fi, бо електромагнітні хвилі змінюють імунну та гормональну системи.
Поменшало інфекцій, що передаються статевим шляхом, однак маємо більше папі­ломовірусної інфекції в молоді. Мало хто знає про ПАП-тест, що дозволяє визначити носійство папіломовірусу та наявність онкогенних типів. Його слід проводити раз на два роки.
Непокоїть, що помолодшали раки шийки матки та молочної залози. Тому щороку жінки мають приходити на огляд до гінекологів, аби убезпечити себе від хвороб. Із практики бачимо, що більшість звертається лише тоді, коли є проблема.
Подружжя зізнається, що хоча часу на власне здоров’я катастрофічно бракує, однак профілактикою ніколи не нехтують.
– Періодично приймаємо Омега-3, комплекс полівітамінів, особливо вітамін С у період грипу і застуди, контролюємо тиск. Чоловіку призначила аспірин, щоб розріджувати кров. А свою форму підтримую довгими прогулянками. Дбаємо і про здоров’я батьків, дякувати Богу, вони у нас живі-здорові, – розповідає Лілія Сергіївна. – Слідкуємо і за харчуванням. Солодощі з магазину не їмо. Надаємо перевагу родзинкам, журавлині, куразі, різним горішкам. Деколи дозволяємо по шматочку чорного шоколаду. Від майонезів відмовилися ще років 5 тому, все готуємо на олії, не вживаємо м’ясних бульйонів, а лише дієтичні супи і борщі. На сніданок зазвичай у нас вівсянка із сухофруктами, горішками чи бананом. Усією родиною ласуємо сирною запіканкою та налисниками.
Вільний час проводять на дачі, де панує тиша, буяють різнобарв’ям улюблені троянди і півонії, росте фруктовий сад. А ще родина полюбляє мандрувати.
– Коли Крим був український, щоліта місяць там відпочивали. Об’їздили його весь. Це була наша сімейна традиція, гарна здравниця та суперове оздоровлення. Нині альтернативою Криму можуть бути лише Карпати. Наша мрія – мати класну машину і об’їздити нею всю Європу, – каже Лілія Сергіївна.
– А ще хотілося б, аби медики нарешті мали гідну зарплатню, а па­цієнти – доступну, якісну і безкоштовну медицину. І аби медична реформа не гальмувалася на верхах, а таки принесла довгоочікувані зміни на краще, – додає Анатолій Анатолійович.