Четвер, 22 Серпня 2019 р.
19 Липня 2019

ВИБОРИ: ЧАС СПОДІВАНЬ І ЗВЕРШЕНЬ

У Радянському Союзі виборів не було.
Громадяни голосували за системою Всевишнього, що створив Адама, але забув про подругу. Адам слізно благав Бога. Той, очевидно, матеріаліст, змилосердився і створив з Адамового ребра Єву, привів її до Адама й сказав: «Обирай собі дружину». Так Адам став першим виборцем на Землі.

БЕЗ ДОСВІДУ ДЕМОКРАТІЇ

У тоталітарних країнах вибори замінені загальним обо­в’язковим голосуванням за кандидатуру, визначену партійно-державною номенкла­турою. Кандидат без суперника. Вони, як правило, фальсифіковані та не відображають настроїв виборців.
Із крахом комунізму й становленням державної незалежності в Україну прийшла виборча система, яка стає інст­рументом формування державної влади на всіх рівнях. Вдало чи ні – це вже інша справа. Громадяни, які не мають досвіду демократії, не завжди задумуються над наслідками необачного вибору. Як це сталося 1991 року, коли на хвилі ейфорії обрали першим пре­зидентом першого секретаря КПУ, що негативно вплинуло на трансформаційний процес переходу від тоталітаризму до приватної власності, ринку й демократії, оскільки стара партійно-державна номенклатура, залишившись при владі та пере­фарбувавшись у жовто-блакитні кольори, проводила роздержавлення власності на свою користь, гальмувала демократизацію й трансформацію суспільства, розвиток ринку. В Україні й досі не склалася партійно-політична система європейського зразка. Партії виникають і зникають, як метушливі нічні метелики, осяяні спалахом виборчої кампанії, і так само зникають у нікуди, не завоювавши собі парламентської ніші. Не завершилася внутрішня декомунізація суспільства. Інакше як можна сприймати теплі згадки селян про комуно-феодальні колгоспи? Причина на поверхні. Отримавши паї, а не землю у власність, село опи­нилося на роздоріжжі між кому­нізмом й олігархізмом з його агрохолдингами. Земля – голов­не багатство України, не стала товаром. Відоме ленінське танго «один крок уперед, два кроки назад» продовжується.

ЗНОВУ БЕЗ ВІДКРИТИХ СПИСКІВ

Володимир ГазінВерховна Рада не напрацю­вала законів, які б створювали умови для плідної роботи органів державної влади й управління. Досі не ухвалено демократичного виборчого закону, який повсюди працює в європейських країнах, навіть і в тих, які теж були бранцями комунізму. Не прий­нята виборча система за відкритими партійними списками політичних партій, яка виключала б потрапляння до Верховної влади випадкових людей, протидіяла б корупції як найбільшому злу сьогодення. До мінімуму знизився би вплив олігархату на формування уряду. Утвердилося би правило створення уряду партією, що здобула понад 50% місць у парламенті або, одержавши відносну більшість, як зазвичай у Європі, формувала б коаліційний орган державного управління. Однак усе відкладається на потім, поки остаточно не буде поділений державний пиріг. І на поверхню передвиборчої кампанії, нарізавши собі округи, політики вже у котрий раз витягують мажоритарну систему. Ця досить стара виборча сис­тема використовується в окремих країнах Європи й сьогодні.
І, мабуть, буде в майбутньому. Зокрема, у Франції. Але якщо у старій демократичній країні на виборах відсутні корупція і фальшування, і мажоритарна система цілком політично й морально виправдана й узаконена, то в Україні вона набирає звичайної корупційної схеми. У хід ідуть великі гроші, матеріальні цінності, совість тощо. Хоча слід зауважити: українське суспільство за останні майже 30 років перестало бути тоталітарним і однорідним. Сьогодні воно ставить питання оновлення виборчого кодексу, ухвалення у Верховній Раді рішення про новий виборчий закон із відкритими списками політичних партій, який єдиний створює можливість відбору до вищого законодавчого органу найбільш достойних, покінчити з коруп­цією. Невже українська політична еліта не здатна подолати це ганебне явище? Чи безсила?
Запитання, запитання… Чи будуть вибори за відкритими партійними списками? Це, з одного боку, а з іншого, де сформовані політично й ідеологіч­но партії? Вони просто народжуються і ніяк не можуть народи­тися.

ЯКА З ТРЬОХ СИСТЕМ НАЙДОСКОНАЛІША?

 У Франції зародилася мажоритарна система виборів У навчальному посібнику Клим­кової та Остапенка «Вибори і виборчі системи» вибори визначено як процес «встановлення законодавством державно-правової процедури, під час якої громадяни віддають свої голоси за партію чи кандидата, в результаті чого формується виборний представницький орган влади або обирається (обіймає посаду) певна особа – президент, мер, суддя тощо».
Взагалі історія становлення виборчої системи бере початок у давній Греції та Римі. У Середньовіччі до виборів вдавалася лише церква. Однак із розвитком буржуазних свобод, залученням до державних справ різних верств соціуму складалася ситуація суспільно-громадської змагальності, яка, врешті-решт, виразилася виборністю.
Виборча система – це порядок формування виборних органів держави і місцевого управління на основі Конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана. Вони є засобом реалізації виборчого права як активного (права обирати), так і пасивного (права бути обраним). Найчастіше використовуються перші дві, кожна з яких має чимало версій. Результат пропорційної виборчої системи досягається через відповідність числа отриманих партією мандатів кількості одержаних на виборах голосів. Система закріпилася ще на початку 40-х років ХІХ ст. у Франції та Швейцарії. А сьогодні розповсюджена й використовується в усьому світі.
Друга, найбільш поширена у світі виборча система, в основі якої лежить принцип більшос­ті, називається мажоритарною. Назва походить від французького слова «мажорите», що означає більшість. Була прийнята ще у ХVІІІ ст. на парламентських виборах у США та Великій Британії. Розрізняють дві її форми: одна – абсолютної більшості (50% + 1 го­лос), друга – кваліфікованої (не менше як 65% поданих голосів). Тут найчастіше має місце дру­-гий раунд, у який виходять і обираються 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів. Вирізняється Франція, де у другому турі беруть участь усі охочі кандидати, що зібрали в першому турі не менше як 12,5% голосів.
Країни з двопартійною системою часто вдаються до мажоритарних виборчих систем, а з багатопартійною – віддають перевагу пропорційним.

ФІЛЬТРИ ЦЕНЗІВ

Голосування у СШАОбмеженням усіх систем є цензова політика. Цензи – сімейний, податковий, майновий, статевий, освітній, осілості – найбільше зачіпали й звужували інтереси верств, які розташову­валися внизу соціальної драбини суспільства. Картина почала змінюватися із середини ХІХ ст. І до початку Першої світової війни майновий та податковий цензи для активного виборчого права зберігалися в небагатьох краї­нах. У виборах до верхніх палат часто використовувалися віковий ценз і ценз осілості. Останній і досі існує в США – один місяць, в Австралії, ФРН, Японії – три. Бельгії, Франції – 6, у Канаді та Фінляндії – один рік. На сьогодні фактично він залишився єдиним реальним цензом. Однак усюди існує віковий ценз: 18-20 років для активного виборчого права й 21-25 – для пасивного.
В окремих країнах традиційно дотримуються певних формальностей. Так, в Англії за місяць до виборів треба обов’язково зареєструватися.
У 80-ті роки ХІХ ст., внаслідок демократизації виборчого права, різко зросла кількість виборців з отриманням жінками права голосу. Першими були жінки окремих штатів США.
Як невід’ємний елемент парламентаризму, виборче право всюди, як загальне і рівне, надається громадянам, що досягли віку відповідного конституцій­ному закону за умови виборчої дієздатності. У законах окремих штатів США від виборця вима­гається «здорового глузду» і «доб­рої вдачі».
Сучасне виборче право сприй­мається в усьому світі як загальне, тобто доступне для всіх. І зно­ву ж таки з певними обмеженнями. Насамперед для тих, хто вчинив злочин і відбуває покарання. Але не всюди. Зокрема, в Україні голосують. Іноді обмеженням виступає сама виборча застава. Той, хто балотується, повинен внести визначену заставну суму. У Великій Британії вона складає 500 ф. с. Набере встановлену кількість голосів – застава повертається. Якщо ж не набере 5% голосів від загальної кількості поданих у виборчому окрузі, гроші йдуть до скарбниці. Це робиться для відсторонення від участі у виборах безвідповідальних кандидатів.
Так виглядає зал БундестагуВ окремих країнах за ухилення від голосування, яке розцінюється як виконання громадянського обов’язку (стаття 48 італійської Конституції), оголошується громадський осуд від імені мера. А виборчі закони Авст­ралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають навіть штрафні санкції за неучасть у голосуванні. Хоча все це суперечить вільному волевиявленню, тобто громадянин сам вирішує: голосувати йому чи ні.
Всюди існує рівність виборчого права. Кожен виборець має один голос. Разом із тим для проведення виборів передбачається утворення рівних за чисельністю виборців або населення округів. Але насправді так не буває навіть у впорядкованій і принциповій Великій Британії. Часто до уваги береться адмі­ністративно-територіальний поділ, історичні традиції й особливості. Інколи великий округ переважає малий у декілька разів. Але від кожного з них балотується один депутат парламенту. Правлячі партії, зі свого боку, крають виборчі округи так, щоб отримати якомога більшу кількість мандатів у парламенті. Вдаються, таким чином, до маніпуляцій. Зрозуміло, це в інтересах великих партій. Нерідко бувають і парадокси: партія може здобути по всіх округах загальну більшість порівняно з іншими і не мати ні одного мандата. Прихильники вважають, що така сис­тема сприяє стабільному парламенту.
Мажоритарні вибори проводять по одномандатних округах.
Існують і змішані – з елементами мажоритарної й пропорційної. У ФРН половина депутатів до Бундестагу обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносною біль­шістю. Інша половина – за про­порційною на основі партійних списків. Відповідно кожному виборцю надаються 2 голоси. Один подається за одного з кандидатів з округу, другий – за один із партійних списків. Там же є також процентний «загороджувальний» бар’єр. Тобто, партія проходить у парламент, якщо набрала 5% голосів, що сприяє стабільності уряду і дієздатності парламенту.

Володимир ГАЗІН, доктор історичних наук.