«ЯКБИ БУВ БІЙ, БРАТ БИ ВИГРАВ»

29 серпня – п’ята річниця загальнонаціональної трагедії – загибелі українських військових під час виходу з Іловайського котла. Бої за Іловайськ Донецької області тривали із 6 серпня до 3 вересня 2014 року.

Українські військові тоді взяли під конт­роль значну частину міста, але, коли сюди зайшла регулярна російська армія 23-
24 серпня, вони опинилися в оточенні. У ніч із 28 на 29 серпня президент РФ Володимир Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, котрі опинилися в оточенні. Вже вранці українські військо­ві двома організованими колонами почали рух з міста за попередньо домовленими із російською стороною маршрутами, проте під час виходу були підступно розстріляні ворогом. Україна понесла важкі втрати. Згідно із розслідуванням ГПУ, в Іловайсь­кому котлі загинули 366 військових, іще 429 дістали поранення різного ступеня,
а близько 300 потрапили у полон. Серед загиблих – і наш земляк Андрій ЖУРАВЛЕНКО.
Кам’янчанин Сергій Журавленко до дрібниць пам’ятає останню розмову із братом Андрієм, який на той час воював на сході країни із позивним «Восьмий». Те тремтіння голосу, сумні нотки іще тоді віщували біду.
– Андрію, як ти? Ти говориш дуже важко… Ніколи не чув тебе таким. Ти не поранений? – як засипав питаннями близьку людину, згадує чоловік. – Але брат відповів сухо: «Все добре». І ця розмова обірвалася назавжди. Лише згодом я дізнався, що Андрій уже тоді отримав важке поранення, однак, попри це, мужньо тримався й іншим піднімав бойовий дух.
29 серпня мине п’ять років, як в Іловайському пеклі трагічно загинув наш земляк, командир розвідки 1-го взводу 3-ї роти доб­ровольчого батальйону «Донбас» 40-річний Андрій Журавленко. Роки минають, а біль від втрати не згасає, спогади рояться, залишаючи шрами у серцях близьких і рідних…
– Зв’язок із ним обірвався, – продовжує Сергій Анатолійович, – почали шукати, оббивати пороги військкомату. До останнього сподівалися побачити його у списку полонених, але, на жаль, друзі опізнали тіло Андрія серед тих, хто був розстріляний у «путінському гуманітарному коридорі». Вже потім ми дізналися, що вранці 29 серпня 2014 року під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла пожежна машина рухалася в автоколоні батальйону «Донбас» із села Многопілля до Червоносільського. На околиці останнього вона натрапила на позицію російського танка Т-72 зі складу 6-ї окремої танкової бригади Збройних сил РФ та потрапила під пряме попадання. Андрій був у кабіні. Вже третього вересня його тіло разом із тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було привезено до Дніпропетровського моргу.
Похорон героя досі пам’ятаю в усіх деталях. Чимало військових з’їхалися тоді, багато хто навіть із госпіталю втік, аби лише віддати останню шану. Ніколи не забуду слів молодого хлопчини з Івано-Франківська Макса, який розповідав, що живим залишився лише завдяки брату, мовляв, Андрій обманув їх, сказав групі почекати на безпечній відстані, а сам пішов у самісіньке пекло. Один за одним хлопці переповідали, як Жорік (так вони на­зивали брата) їх навчав, надихав своєю мужністю.
Всі, хто його знав, казали, що він – прик­лад для бійців. І сам упевнений: він був Людиною з великої літери. Попри важке життя, ніколи ні на що не скаржився. Виріс без батьків (мати рано померла), проте завжди хотів знайти батька, котрий його покинув. Список досягнень брата вражає: морський піхотинець, учасник бойових дій у Югославії, спецна­зівець, спортсмен, поет і щирий патріот. Час­то казав: «Зроблю сам, зароб­лю сам!». Хоча мав можливість працювати на високооплачуваній роботі у столиці, все ж покинув її й пішов на Революцію Гідності, а згодом і на війну.
Якби був бій, брат би виграв, а так його підло вбили прямим влученням. Його побратими переповіли, що перед смертю він загубив телефон і переживав, бо не зможе до мене зателефонувати і сказати щось дуже важливе. На жаль, так і не встиг…
Особливої уваги заслуговує історія цих двох братів по батькові. Знайшли вони один одного не так давно, бо жили в різних родинах, різних містах. Але за три роки до Іловайської трагедії познайомилися, подружилися і вже трималися один за одного. Нині для Сергія Анатолійовича залишилася лише пам’ять. Він, як зіницю ока, береже братовий орден «За мужність» III ступеня, виданий посмертно, пишається його званням «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського». Часто приходить на могилу, приносить квіти і до меморіальної дошки на НВК №13, де навчався Андрій.
А ще його не покидають важкі думки: що ж перед смертю так і не встиг розказати брат?