П'ятница, 01 Липня 2022 р.
22 Серпня 2019

СУЧАСНІЙ НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ – 28!

24 серпня Україна урочисто відзначає 28 років своєї вкотре здобутої незалежності.

В аспекті зовнішньому й внут­рішньому її шлях до незалежності був довгий і непростий, починаючи від національно-визвольної війни 1648-1654 рр.
через декілька воєн із Моско­вією. Перша була в роки Перея­славщини, коли гетьман Богдан Хмельницький прагнув вибороти незалежність від Речі Посполитої, однак невдовзі Україна опинилася під владою Московії, країни ще менш цивілізованої. Друга – за гетьмана Мазепи в період Північної війни, третя – в часи Першої світової, скориставшись підтримкою австро-німецького блоку. І нарешті у вікопомний 1991 рік.
Однак із крахом комунізму й розпадом СРСР Москва ніскільки не відступила від імперської політики і негайно вдалася до «зби­рання земель», що для Украї­ни вилилося в четверту російсько-українську війну. Аргументи для Москви прості із часів царизму: «Україна – складова час­тина Росії»; «Ми – народи-бра­-ти»; «Ми з однієї колиски» й інші схожі стереотипи. Однак кліше-спроби загнати Україну назад в імперське стійло не спрацювали. Й 2014 року Москва почала відкриту агресію проти України, що стала на шлях незалежності, входження у Європу, такі її важливі структури, як Європейський Союз і НАТО.
Чи хоче Україна дружніх відносин із Росією? Так. Але за умов рівності, взаємної вигоди, на основоположних принципах визнання і дотримання суверені­тету.
Випробувавши всі «мирні» способи повернення України в «русский мир», Москва вдалася до відкритої гібридної війни проти України і методами «політики салямі», колись сконструйованими міністром закордонних справ В’ячеславом Молотовим, стала відкушувати українські території – шматок за шматком (Крим, Донбас, що далі?).
Єдиний шлях до зміцнення української незалежності – не просто вибір європейського політико-економічного шляху, а й зміцнення внутрішнього орга­нізму України: соціально-економічного, політичного, орієнтацій­ного на європейську демократичну співдружність націй. А це означає ліквідацію системи олігархізму, в лещатах якого між комунізмом і ринком застрягла Украї­на. Справжня незалежність України настане з переходом усього фінансово-економічного життя на ринкову основу, на силу і принципи конституційного закону.
Незалежність зміцнюється також добре напрацьованою системою всього суспільно-політичного і громадського життя, демократичною формою державної влади та її змістом. Держава має бути громадянським суспільством, не може служити окремим верствам населення, має захищати інтереси всіх громадян: і промисловців, і фермерів, які сьогодні ледь-ледь про­кльовуються серед моря так званих земельних паїв і супутніх їм агро­холдингів. Це засвідчує: земельна реформа не доведена до кінця, і фермерів не буде, поки земля не стане власністю. А для цього треба включити її в ринковий обіг. Це з одного боку. З іншо­го, щоби припинився крик про загрозу купівлі землі іноземцями, досить прийняти закон, що складається з кількох простих слів: «Земля продається лише громадянам України». Крапка. Земельні володіння не можуть перевищувати 100 га. При цьому права громадянина-­власника і громадянина – найманого робітника однаково має захищати закон. І шлях до такого закону лежить через створення правової держави, в якій комфортно буде всім. За таких умов наро­джується диктатура права, диктатура законів, а не олігархів та їхніх слуг у політичних і партійних колах. Тоді править закон, а не домовленості в закритому клубі олігархів і так званих політиків про зміни в державному механізмі. Загальнонаціональні інтереси не можуть бути домовленостями між сильними та багатими.
Разом із тим Україна в неспокійному географічному просторі мусить спиратися на підтрим­ку демократичного світу, приділяти велику увагу збереженню своєї незалежності, якій існує постійна загроза. І не тільки зовнішня – з боку Росії, яка бачить її лише заштовхнутою у «русский мир», а й усередині країни, де заявляє про себе досить впливова політично й економічно проросійська п’ята колона.
Четверта незалежна Україна не позбулася небезпеки повторити історію трьох попередніх. Так, в України є потужні союз­ники і сильна опора – країни ЄС, а насамперед США, – які не тільки надають Україні всебічну допомогу, але й рішуче відстою­-ють її інтереси у світі. Це не має розхолоджувати й тішити Україну. Все залежить від волі та дій україн­ського народу, його еліти. А це означає розбудову держа­-ви як демократичної, її Збройних сил, сильної внутрішньої політики в інтересах усього народу, рішучої діяльності українських політичних партій у справі вибудови незалежної та вільної України.
Разом із тим свіжі й нові ідеї вимагають заміни старих облич, котрі геть зовсім приїлися як на загальнодержавному, так і на міс­цевому рівнях. Вони вичерпали свої можливості, ресурс знань та вмінь, і повинні піти з етапом, якому відповідали й були потрібні. Піти із розумінням викона­ного обов’язку як на місцевому, так і на високому владному рівнях. Стара радянська система з її довічними кадрами повинна віді­йти в минуле разом із комуністичною маячнею. Такою очищувальною грозою є система виборів. Однак останні не дають гарантії відповідальності влади, якщо вона не створена в пере­бігу боротьби програм та ідей політичних партій, що повинні нести найбільшу відповідальність за роботу влади.
Слід враховувати й те, що досі не зникли стереотипи, які утвер­джувалися із часів Переяславщини: «старший брат», «усі з однієї колиски» тощо (значить, мати була одна, оскільки колиска була у ціні), що відповідно в працях частини вітчизняних істориків освячувалося науковістю.
Реквізоване і викинуте історією треба називати своїми іменами. Згадайте, як Ульянов-Ленін створював свою імперію, щоб насадити в Росії комунізм, розповсюдити його на весь світ і не допустити ринку в Російській імперії. Із висоти часу це нічим іншим, як фантазією, не назвеш.
Настає переломний момент, у якому особливе місце належить визначенню статусу власності, й насамперед земельної (промислові заклади, народжуючись у надрах ринку, визначаються самі собою). Але потрібні закони, які б сприяли успішному розвитку економіки, захищали б її.
В Україні діють сильне проросійське лобі та п’ята колона, яка має інтереси в Росії: економічні, фінансові, чисто звичаєві, – й прагне повернути Україну, затиснуту між двома світами – «русским миром» і світом західної ринкової економіки (промисловості, союзництва з таким могутнім партнером в усіх сферах, як США). У результаті чого Украї­на й досі не зробила рішучого вибору. Цей процес, у випадку західної орієнтації, мав би прискорити формування парламентсько-політичної системи, яка відігравала б визначальну роль у становленні нормальної виборчої системи. Однак, як це не дивно, партії, їхні програми підганяються під ситуацію залежно від того, яка виборча система створюється Верховною Радою на час виборів. А потім вона ж ігнорується депутатами, котрі чомусь і досі не вважають, що від діяльності партій, їхніх прес­тижу та роботи в суспільстві залежить створення уряду, який мусить відповідати головою, авторитетом партії перед мільйонами виборців.
Сучасна Україна не може іг­норувати крайньої необхідності прилучення до європейських інтеграційних структур – до НАТО та Європейського Союзу. Перша здатна забезпечити недоторканність кордонів, словесний замах на які здійснює вже зараз низка держав, забувши про те, що, вступаючи до НАТО, клялися, що ні до кого не мають жодних територіальних претензій.
А коли вступили, то раптом висипали їх знову на посміховисько всьому світу. Але ж попередні завіряння можуть мати зворотний ефект.
Для України особливо важливим є створення надійної системи національної безпеки і повернення відторгнутих частин території. Сильна боєздатна армія, на яку має спиратися виважена і розумна дипломатія, спільно здатні вирішувати це питання й без війни. Це ніскільки не означає, що не треба заручатися підтримкою могутніх і надійних союзників. При цьому вкрай важливо пам’ятати уроки з поперед­ньої української історії, історії до 1991 року.

Володимир ГАЗІН, доктор історичних наук.