«НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВИБОРЮЄТЬСЯ КРОВ’Ю»

24 серпня Україна відзначатиме 28-му річницю незалежності. Але, попри стільки років, ми знову змушені боротися за неї. Шостий рік на сході країни наші хлопці, ризикуючи життям, видирають кожен клаптик українських земель із нахабних лап російських окупантів.
Боротьба за рідну землю дається дорогою ціною – Україна втрачає найкращих синів і доньок. Але здаватися українські захисники не збираються. Обіцяють стояти до перемоги.
Не завершується війна і для 36-річного кам’янчанина молодшого сержанта Івана ДРОБНОГО, відомого містянам як МИРНИЙ. Нещодавно чоловік повернувся із фронту, проте готовий у будь-яку мить знову кинутися на підмогу побратимам. І навіть у мирному Кам’янці йому вдалося згуртувати тих, хто пройшов через горнило подій на Донбасі, та допомогти оговтатися від пережитого, створивши Благодійний фонд із символічною назвою «Наші».
Про те, якими зусиллями виборюється незалежність і через що доводиться проходити нашим хлопцям, – без прикрас розповів Іван.

ДОРОГИ НАЗАД НЕМАЄ

– Незалежність виборюється кров’ю, а ще величезними втратами – фізичними, моральними, душевними, духовними. Це гірка правда. Ми постійно когось втрачаємо, наші сім’ї страждають. Але, попри це, ми максимально віддаємося країні та безжальні до ворогів. Якщо ти обрав шлях боротьби за незалежність України, за націю, дороги назад немає, тому треба йти аж до перемоги, – відверто каже Іван.
Боротьба за краще майбутнє для нього розпочалася ще під час Революції Гідності. Саме у ці неспокійні для країни роки Іван познайомився із майбутньою дружиною Тетяною. І, як зізнається, саме вона допомагала пережити йому найжахливіші події. Підтримує й сьогодні.
– На Майдан я приїхав 16 січня 2014 року. Знайшов щит, дубину, якесь залізне пруття і пішов у перші ряди. Навколо стояли незнайомі люди. Уже там дізнався, що таке лава, як правильно стояти і захищати не лише себе, а й плече того, хто поруч із тобою. Тоді у нас неодноразово летіли шумові, газові гранати, там мене вперше оглушило. Ти ж стоїш за щитом, бачиш, що на тебе наступають, але мусиш встояти.
І таке відчуття, ніби зазираєш в очі смерті. Через два тижні приєднався до ДУК «Правого сектора», бо бачив, що там є дисципліна і чітке виконання наказів.
21 лютого, за день до розстрілу Небесної сотні, Іван повіз до Львова поранених побратимів… А після Майдану в країні розпочалася війна, а для Івана – щоденні тренування на базі піонерського табору в Дніпрі, а далі – розгін так званого референдуму в Червоноармійську, штурм Пісків, Карлівки, Донецького аеропорту, Іловайська. Кожну дату воєнних операцій він пам’ятає і досі.
На сході Іван воював тричі. 2015 року на декілька днів приїхав до Кам’янця, одружився і знову повернувся на фронт. Уже захищав рідну землю у складі 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, де виконував обов’язки командира взводу розвідки. Воював би й далі, але 2016-го зазнав важкого осколкового поранення від ВОГ-17. Тоді всю групу, яка пішла в розвідку із командиром Дробним, нагородили орденами «За мужність» ІІІ ступеня. Тривалий час захисник проходив реабілітацію. А за отри­ману від держави компенсацію за поранення чоловік здійснив мрію дружини Тетяни – відкрив для неї невеличку затишну ка­в’ярню.
Третє відрядження на схід відбулося вже цього року – Іван служив у взводі снайперів 17-ї окремої танкової бригади.

НОТАТКИ З БОЙОВОГО ЩОДЕННИКА

Про нелегкі фронтові будні чоловік розповідає неохоче, тим паче, що не про всі військові операції можна говорити на загал. Але емоцій, які вирували під час бою під Свідлодарським 2016 ро­ку, він не зміг тримати у собі, а вилив на папір.
«Ранок… Терміново Тапік кричить: «Мирний, збирай групу і вали на перший організм, там орки прорив роблять!». Беру трьох своїх плюс ще шістьох із роти, висуваюсь. Я – резервна група. Сиджу, чекаю, слухаю по рації контратаку наших: «Шайтан пішов уперед, уже пройшов їхню СП». Мої сидять, теж рвуть­ся, чекаємо наказу.
Під обід: «Резерв на опорник, зустрінетесь там із батальйонкою і підете на зачищення їхніх окопів».
«Прийняв!!!» – кричу. Дорога, перевіз весь особовий. Кажуть: «Там їх немає, треба зайняти їхню передову позицію і закріпитися». Ну, раз немає, можна пхнути на броні. Наш десяток плюс п’ятірка батальйонки з нашого крилатого братерства на «беху» (бойова машина піхоти. – Прим. ред.) – і вперед… 800 метрів швидко пролетіли, 10 метрів до їхніх окопів, «беха» зупиняється. І тут настало пекло!!! Орк визирає з окопу і полосує броню чергою! 10 мет­рів!!! Десять довбаних метрів!!! І нікого! Жодного не зачепив! Лечу з броні на землю, автомата не випустив, приземлився «вдало» – прямо на копчик, болю немає, адреналін усюди. Всі лягли і накривають окоп свинцем із латунню, праворуч крик! Ванька Піраня під гусеницею «бехи», лечу до нього, витягую, він кричить: «Братан, мене переїхало, не лишай мене!!!». Тягну за розгрузку, синіє, хтось кидає в окоп гранату, зліва по стежці спостерігаю три організми, випльовую туди десяток куль, пацани приєднуються, двоє по черзі падають, третій тікає. Поруч на колінах – Кірюха, по очах бачу – контужений… Даю по потилиці, кричу «Помагай!!!». Ванька кричить, стає багряний, «беха» поїхала. Бачу на землі рацію, хапаю, кричу: «Купол Тополю, Купол Тополю, потрібна термінова евакуація, як прийняв?», «Прийняв Тополь, коробочка через три маленькі». Тягну Івана. «Мирний, не кидай!», «Не лишу, братан, тримайся, зараз тобі налбік вколю, потерпи, потерпи, братику…».
Підрулює «беха», поливає вог­-нем поле перед нами. До неї 20 мет­рів, тягнемо. Над головою залізний дощ, чвіркає об броню, ось десантний відсік, відкриваю, кричу: «Кірюха, всередину!», – подаю йому Піраню, він дивиться на мене зсередини, закриваю люк, кричу механу: «Пішов, пішов!». Повзком залізаю в сепарський окоп, під ногами мерт­вий орк із розтрощеним черепом, ніхто не звертає уваги, ходять по ньому. Що поробиш, війна… Кричу: «Робимо простріл посадки зліва!» Праворуч наші нібито взяли позицію. «Тополь, я Шайтан, вертаюся від орків, не підстрельте!». «Прий­няв Шайтан», – біжу на лівий фланг, під ногами другий сепар, теж розкроєна черепушка, переступаю, кричу своїм: «Там наші зараз будуть іти – не стріляти!». Вертаюсь на центр, там Макс стоїть і піхотинець, у Макса рука в крові. «Хлопці, вивезіть мене звідси!». В піхотинця пробита права рука, дірка з палець, кричу: «Дайте транспорт, в мене двоє трьохсотих». «Шайтан, Шайтан, де ти?». Тиша… «Я – Гонта, Шайтан «двохсотий», підходжу до вас». Кричу матом, підходять Кіндер, Гонта і Драник, у Кіндера пробита нога, під’їжджає «беха», вантажимо поранених. Жарко, як у пеклі. Коректую по рації «арту», відстрелюємось у ліс, в окопах 10 осіб, викликаю по рації підмогу. Накриває арта, половина контужені, кричу: «Дайте евакуацію, ми тут довго не протримаємося!». «Зараз вам підвезуть БК». Контузило вже тупо всіх. Третя година бою.
Викликаю по рації «беху». Приїжджають. Вантажу поранених, сідаю з ними. Вимагаю підкріплення, чую: «Поясни це в штабі!». Набираю: «Товариш полковник, дайте під­могу». «Та їдуть уже до вас, їдуть. Хвилин 15 – підтягується 25-ка». Їдемо назад на позицію.
Ніч… Нас далі криють артою, шістьох із групи, що залишилися, згуртував у бліндажі, поставив Коляна на ПКМ, будемо його по черзі міняти. Починають нестерпно боліти реб­ра і копчик, голова розколюється, – все, адреналін вийшов. Виходимо по черзі на окоп поруч, перестрілюємося з сепарами, лежу, встати не можу, опівночі приїжджає «беха», пацани кажуть, щоб я їхав. Посилаю всіх культурно. Забирають 200-х сепарів, 4 організми. Гонта сидить, чуть не плаче, Шайтана неможливо забрати. Під ранок починають крити з автоматів, чути – підібралися метрів на 250-300, потім накривають ствольняками 122, чути тільки, коли вже прилетіло. Колю налбу­фін – біль стихає, але починає рубати, через сім годин аж відпустило, попутно прибиваю озноб ібупро­феном. Дзвоню замкомроти – нас поки не будуть міняти…
Ранок другий. Наковтався ібу­профена, кістки нібито менше болять, ходжу з пацанами, збираю БК. Бажання звалити дуже сильне, але зовні не показую. Андрюха сидить, труситься. «Нічого, братан, боятися – це непогано». «Це в мене перший бій такий», – зізнається. Очі налякані, будь-який вибух – ховається, мені й самому страшно до чортиків. Але як командиру треба зберігати спокій, молюся вже вдесяте. «Нічого, пацани, скоро нас поміняють», – але вийшло невпевнено.
В обід знову пекло. Стріляють по окопу всім, чим тільки можна. Чути, що підповзають, уже близько. Відкриваємо вогонь у відповідь, БК розтає, як сніг, під кулеметом. Набираю замкомроти: «Братан, в мене люди всі контужені. Де заміна?!». «Чекайте». Дуже не хочу в полон, і здихати теж не хочу. Щоб заглушити ці думки, переключаюся на зарядку магазинів. Кістки й голова болять нестерпно. Після обіду приїж­джають троє наших, інші на підході.
О шостій вечора вже темніє, при­їжджає мотилига, вилітаємо наверх кулею, розвантажуємо БК і пірнаємо всередину. Поміняли! Дякую Богу всю дорогу. Біля наших позицій транспорт ламається, забираю контуженого і наших п’ятьох і йдемо пішки на РОП. По дорозі ще два рази свої обстрілюють. Прийшли на РОП. Хочеться цілувати землю, та зберігаю холодний вигляд. Американці кажуть: «Be cool». «Шістка» моя стоїть там, де і залишив, кидаю автомати на сидіння, Колясік сідає спереду. Їдемо до себе на базу, кілометрів 10. Дзвоню дружині, плаче, дві доби не розмовляли. «Все добре. Живий». «Сьогодні святого Миколая, дякую за подарунок».

«БОГ ІЗ НАМИ – І МИ ТАКИ ПЕРЕМОЖЕМО…»

І таких пекельних завдань у худорлявого чоловіка із мужнім поглядом за ці роки війни було чимало. Доводилося йому не­одноразово ризикувати життям, бігати під кулями і рятувати побратимів. Мав він розмову і з полоненими сепаратистами.
– 23 липня 2016 року в бою біля села Новотроїцьке ополченці пішли штурмом на наші позиції. Один загинув на місці, другий – дорогою до лікарні. А третій, попри важке поранення у живіт і руку, вижив. Ми йому надали першу меддопомогу, перев’язали рани і сіли спілкуватися. Він розповів, що татарин, живе в Казані, не з регулярної армії, колишній військовий. Приїхав сюди, аби за­робити грошей, бо в рідному місті отримує копійки. А їм, хто стоїть на передньому краї, платять щомісяця по 500 доларів. Зрозуміло, що мізки їм промили «фашистами» і «бандерівцями». Ми його передали в СБУ. А вже після зустрічі з консулом Росії цей татарин на камери російських ЗМІ розповідав, як над ним знущалися українці.
Щодо бойовиків на сході, то там половина проросійських жителів Донбасу і половина – бійці з Росії. І в них реально великі втрати, які во­ни замовчують. Часто картина буває така: чоловік поїхав у відпустку і не повернувся, рідні про все мовчать.
Не із чуток знаю, що й меддопомогу їхнім громадянам, які втратили руку чи ногу на війні, надають задля відчіпного. Щоночі такі люди страждають від нестерпного болю. Але таким був їхній вибір – їх сюди ніхто не кликав і ніхто не примушував іти на чужу землю.
Мужність і героїзм молодшого сержанта оцінили і у верхах. Він має низку подяк, грамот і відзнак. Але найголовнішими для нього є три: орден «За мужність» ІІІ ступеня, відзнаки за штурм Іловайська та за звільнен­ня селища Піски.
Захисник зізнається, що на фронті від небезпеки його оберігає янгол-охоронець, і він постійно відчував силу молитви.
– Під час війни пережив багато моментів, коли Бог милував. Брав штурмом Іловайськ, але за два дні до кільця нас відправили на інше завдання. Не сіли ми, як планували і в автобус, який 12 липня 2014 року нещадно обстріляли ополченці. Знаю, щовечора у місцевих церквах Київського патріархату молилися за мене. І я відчував це на фронті. Допомагали і військові капелани, а наш Олександр Цісар став моїм гарним другом.
Сила ревної молитви осмислено виривалася з голови перед кожним виходом, перед кожною секундою небезпеки, у хвилини, коли важко, коли годинами лежиш на розпеченій землі, холодними ранками і смертельно тихими ночами. Коли відчуваєш потилицею, як ворог спостерігає за тобою, чи біжиш, обганяючи кулі, в серці звучить молитва і Віра. Віра в те, що ми робимо доб­ру справу для Бога, що ми обері­гаємо тих, хто не може захистити себе. Віра справжня і чиста, віра в те, що Бог із нами, а ми з Богом, і ми таки переможемо!