Понеділок, 23 Вересня 2019 р.
30 Серпня 2019

ТРИ КИТИ ЦЕНТРУ РОЗМІНУВАННЯ

Кам’янець-Подільський на весь світ славиться унікальним, неповторним і єдиним в Україні Центром розмінування.

Сапер Центру з бойовим собакою під час виконання завдань на сході країниСаме тут з 2001 р. під керівництвом полковника Сергія ЗУБАРЕВСЬКОГО, а з 2012 р. – полковника Володимира РОДІКОВА не лише передають досвід і знання, а й щодня виконують бойові зав­дання, ризикують власним і рятують інші життя сотні військовослужбовців. За роки діяльності майже всі вони зазирали в очі смерті, адже брали участь у миротворчих місіях у країнах, де тривалий час велися бойові дії (Південний Ліван, Ірак, Афганістан, Конго, Ліберія), а з 2014 року змушені воювати ще й на рідній землі. Роботи вистачає і на сході України, і в мирному Ка­м’янці: доки одні звільняють сушу і водні простори від ворожих мін, розчищають території військових складів, які постраждали від рук диверсантів, інші на місці власноруч розбудовують військову частину і діляться досвідом із представниками військових та силових структур.
За 5 років російсько-української війни наші сапери розмінували майже 1000 га, перевірили понад 250 км доріг, знищили майже 200 тисячь одиниць вибухонебезпечних предметів та саморобних вибухових пристроїв, встановили 12 км невибухових інженерних загороджень та 114 мінно-вибухових загороджень. Протягом 18 років існування інструктори Центру розмінуван­ня підготували понад 8 тисяч фахівців за відповідними спеціальностями та рівнями підготов­ки. Три кити, на яких тримається центр, – сапери, водолази й кінологи. До них ми й завітали на полігон напередодні святкування повноліття військової частини.

«БЕЗ ПРАВА НА ПОМИЛКУ»

Саме з таким гаслом зустрічають нас сапери. До роботи вони ставляться надзвичайно серйозно і прискіпливо, адже будь-який предмет під час війни може ви­явитися вибухонебезпечним. Як-от цукерниця, книга, запальничка, пляшка з-під води чи навіть звичайна кулькова ручка. У руках ворога усе може враз перетворитися на смертельну зброю.
– Це зразки саморобних вибу­хових пристроїв, які були виявлені на сході та привезені до нас, – демонструючи чималу колекцію, розповідає командир загону спе­ціальної підготовки підполковник Олег Хоптій. – Частину з них виготовили фахівці, які проходили у нас навчання. Ось цікавий екземпляр, який я привіз із підпільної лабораторії у Слов’янську. Ця деталь найчастіше зустрічається на стовпах освітлення. Терористи залили її середину вибуховою речо­виною. Схожих знахідок було чимало. Пам’ятаю, як у Слов’янську перевіряли міську раду, відділки, дитсадки, школи – все було заміновано, від стільців до посилок на пошті (до речі, відправники – з різних точок Украї­ни).
Сергій Мельник із «Тарасиком»Будь-який предмет повинен викликати у сапера підозру. Наприклад, може лежати валіза. З нею спочатку потрібно працювати дистанційно, з укриття, не поспішаючи. Для цього застосовуємо заряди малої потужності: в пластикову пляшку з водою встановлюємо детонуючий шнур, кладемо поруч, відходимо, підриваємо. Вибухова хвиля під тиском води розбиває повітря, призводить до розкриття, але не приводить у дію вибухову речовину, що в самій валізі, а руйнує її корпус. Чим більший об’єкт треба відкрити, тим більший беремо об’єм води.
Після огляду СВП знайомимося з «Тарасиком» – американсь­ким універсальним бойовим роботом «Talon». Про нього тут гово­рять як про побратима, з позивним, слабкостями і здобутками. А з’явився він у центрі завдяки міжнародній співпраці, зокрема із Канадою. До слова, Центр розмінування відвідали майже 100 іноземних делегацій (США, Фран­ція, Німеччина тощо).
Робот (вага близько 40 кг) при­значений для розвідки, визначає вибухові чи підозрілі предмети і коштує 200 тис. доларів. Він оснащений 4 камерами відео­спостереження, всі інфрачервоні, тому з легкістю працює як удень, так і вночі.
– «Тарасик» дарує нам дистанцію, яка убезпечує особовий склад. Він іде першим, а ми спостерігаємо через монітор, – керуючи роботом, розповідає головний старшина Центру розмінування, старший прапорщик Сергій Мельник. – Уперше побачив таку техніку 2004 року в Іраку, а в нас вони з’явилися аж через вісім років. До війни ними не користувалися, а нині використовуємо щодня. Пам’ятаю, як узимку 2016-го разом із групою (п’ять осіб) знімали протитанкову міну. Вся сіль ситуації в тому, що вона була встановлена біля лінії електропередач, поруч із високовольтною опорою. Саме в тому місці на маршруті, де зменшується швидкість руху і скупчується особовий склад. Міна не з абияких, адже розрахована для броньованої техніки, тому в розвідку пішов «Тарасик». Він провів первинне знищення, аж тоді відправили сапера в костюмі. Тішить, що нині ми йдемо до європейських цінностей, і людське життя цінується більше ніж залізо.
– Щоправда, на передову робот не виїжджає, адже через повільну швидкість є легкою мішенню для снайперів, – продовжує Сергій Мельник. – Пошкодити його можна навіть стрілецькою малокаліберною зброєю. Ворог може й заглушити сигнал, але повинен мати серйозну апаратуру і знати точне місцеперебування оператора та робота.
Робот – це не панацея, а один з елементів безпеки. «Тарасик» працює лише на відстані до 800 метрів за умови прямої видимості. Якщо ж є пагорби, нерівності чи оператор в укритті, то сигнал, особливо картинка на моніторі, погіршуються. Гальмують роботу техніки й погодні умови: якщо болотиста місцевість – загрузне, в ожеледицю – буксуватиме, а в глибокому снігу може взагалі «втопитися». Для оператора робота з роботом – це як гра на приставці, вправлятися потрібно щодня.
Далі мандруємо величезни­-ми ангарами, де облаштовані навчальні класи. Тут і сучасні ком­п’ютери для навчання та здачі іспитів, які закупили цьогоріч, і безліч зразків боєприпасів, засоби захисту і пошуку вибухонебезпечних предметів (СВП) для саперів. Останні на будь-який смак: як новітні (американсь­кі, німецькі тощо), так і старіші (СРСР). Не менш вражаючою виявляється аудиторія із захисними костюмами. Найсучасніший і найкращий – «М9» (вага 30 кг), його вперше побачили у фільмі «Буря в пустелі». Військовий, кот­рий виконує завдання у цьому костюмі, має зв’язок із тим, хто керує операцією, є вентиляція, освітлення, пульт керуван­-ня. У ньому не холодно навіть узимку, адже все продумано до дрібниць. До речі, в таких костюмах виконують завдання на сході України.

«DUM SPIRO SPERO» (ПОКИ ДИХАЮ, СПОДІВАЮСЯ)

Такий гордий надпис викар­буваний на будівлі загону водолазної підготовки, де працюють 14 кремезних, підтягнутих, мужніх відчайдухів. Загін водолазної підготовки складається з двох відділень: підготовки водолазів і водолазів-підривників. Щодня вони одягають 80-кілограмове «вбрання» і пірнають у незвіданий світ небезпеки, де в суцільній темряві виконують нелегкі завдання. У затишних просторих класах, облаштованих самими ж водолазами, починають «за­нурення» у теоретичні ази цієї справи військовослужбовці з інших частин Збройних сил України, Державної прикордонної служ­би, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Нац­гвардії, Нацполіції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, Служби зовнішньої розвідки, Державної пенітенціарної служби.
Iван КовальЕкскурсію територією у два гектари, у центрі якої красується озеро глибиною понад 7 метрів, нам проводить командир загону водолазної підготовки підполковник Іван Коваль.
Демонструючи склади, де зберігається майно, Іван Іванович скромно зазначає, що з початку 2014 року вони підготували близько 400 водолазів, і що аналогів їхньому загону в Україні немає. Тут і навчають, і виконують бойові завдання на сході, тому їх сміливо можна назвати універсальними водолазами.
– Одного разу на Луганщині виконували інженерну розвідку водної переправи, – дорогою до новозбудованого водолазного пірса розповідає Іван Іванович. – Переві­ряли створ водної перешкоди, аби техніка могла вільно пересуватися по воді та під водою. Щойно занурилися – виявили, що створ переправи замінований – близько 20 кілограмів вибухонебезпечної речовини. Знешкодити вдалося контрвибухом. Загалом у зоні проведення ООС регулярно обстежуємо різні гідротехнічні споруди на наявність мін, вибухонебезпечних предметів, яких уже виявлено близько десятка.
Часто беремо участь у міжнародних навчаннях, де обмінюємося досвідом, вдосконалюємо навички, аби ставати ще кращими. Спорядження в нас хоч і постійно оновлюється, але до рівня закордону ще далеко. Втім у змаганнях виборюємо призові місця і з тим, що маємо.
На запитання «Як стати водолазом?» чоловік відповідає коротко і чітко: «Хотіти і могти». Насамперед потрібно пройти медкомісію, іспит із фізпідготовки, а також іспит на рівень IQ. Після цих етапів розпочинається теорія, а далі – практика, яку проводять тут, на озері, а згодом – на Дністрі, де більша глибина. Водолазів можна порівняти з космонавтами, колись їх навіть готували за однаковими програмами.
– Аби перевірити організм слухачів курсу, маємо барокамеру, – продовжує підполковник. – Після навчань усі повинні здати іспит, а для цього необхідно виконати чимало завдань під водою. Зокрема, подолати там смугу перешкод, перерізати шматок дерева або труби, забити цвях чи закрутити дріт, знайти за­тонулий предмет і витягнути його, встановити міну тощо. Важливо навчитися орієнтуватися під водою і за азимутом знаходити правильні координати. Адже під водою ви не бачите, де правий бік, а де лівий.

«ГОТОВІ ЗАГИНУТИ ЗА КОМАНДОЮ»

І це не просто слова, а реалії тісної співпраці, дружби та довіри між інструкторами та їхніми чотирилапими підопічними. Кожен зі службових собак, а їх у міннорозшуковому загоні та загоні підготовки кінологів і собак 30, готовий у будь-який момент закрити собою наставника. За період служби і до виходу на пенсію собача доля підкидає чимало небезпечних завдань: розвідки, пошук вибухівок чи наркотиків, охорона арсеналів, обшук транспортних засобів та постійні тренування. До хвостатих героїв ставляться, як до рівних. Щодня їм перевіряють очі, вуха, ротову порожнину, ніс, лапи, шкіряний покрив і шерсть, ви­мірюють пульс. Завжди зважають і на настрій собак, адже на них, як і на людей, може впливати погода, погане самопочуття чи хвороба.
Станіслав Чопик– На щастя, наші собаки йдуть лише від старості або на пенсію, на фронті втрат немає, – каже начальник відділу підготовки кінологічних розрахунків лейтенант Станіслав Чопик. – Активно вони працюють до 8 років. Собаку пенсійного віку інструктор може забрати до себе на утримання. Так сталося з моєю дівчинкою – німецькою вів­чаркою Фіджі, яка обожнювала чис­тоту. Всюди багнюка, а вона чис­тенька, аж блищить. Фіджі хоч і була активною, однак з роками витривалості їй стало бракувати. Тож коли не пройшла службового тестування, колега забрав її до себе, де вона стала улюбленицею сім’ї й прожила ще 4 роки.
Війна вкорочує вік не лише людям, а й псам. І хоча собак навчають спокійно реагувати на вибухи, постріли, різкі сигнали транспортних засобів, утім сива морда видає усі їхні внутрішні страхи і хвилювання.
– Мій покійний найкращий друг і колега Ларс (німецька вівчарка. – Прим. ред.) за роки нашої спільної служби встиг виявити чимало ви­бухонебезпечних предметів. Із ним ми пройшли Косово, очищали заміновані полігони в різних районах України та з початку АТО виконували завдання на сході. Нижня щелепа в нього посивіла вже у 3 роки, хоча зазвичай у собак починає сивіти із чотирьох. Він помер раптово, ще ввечері ми бавилися, а на ранок
його не стало. Після того не хочу брати собак під своє крило, це був мій третій, але найвірніший пес, з яким прослужив найдовше – 9 ро­-ків. Тому сьогодні лише передаю свої знання майбутнім кінологам.
Пам’ятник собаці на полігоніЗа статистикою, собака з 10 ви­бухонебезпечних закладок виявляє 9. Одну виявляє невпевнено, але за поведінкою досвідченому інструктору легко зрозуміти, що щось не так.
– Для служби підходить будь-який пес, який відрізняється гар­-ним нюхом, але, крім цього, потрібні здоров’я і сила, сильний імунітет, пристосованість до утримання й дресури. Наприклад, якщо порівняти лабрадора і німецьку вівчарку, то другого значно легше навчити. Чому? Бо в одного мисливські гени, а в іншого – службові. Лабрадор краще перевіряє речі, транспорт, а вівчарка легко може знайти міну. Мали ми ротвейлера та кане корсо, але виявилося, що такі породи не можуть пристосуватися до бойових умов. Тому ми зупинилися на таких породах, як німецька, східноєвропейська, бельгійська вівчарки і обмежено лабрадори. До слова, в мене вдома – такса, в неї ідеальний нюх, від неї важко будь-що заховати, але вона не зможе служити, бо не пристосована для цього. Їй краще перевіряти вантаж, вона почуватиме себе комфортніше. Для кожної собаки є свій напрямок.
Підбиваючи підсумки діяльності Центру розмінування, його керівник Володимир Родіков найбільшим надбанням вважає професійний особовий склад і те, що не мають втрат на фронті. Ідей для розвитку частини командир виношує чимало і сподівається, що все вдасться втілити, а найголовніше – подарувати країні довгоочікуваний мир. Користуючись нагодою, Володимир Геннадійович вітає весь колектив центру, ветеранів, колиш­ніх працівників та усіх, хто доклався до розбудови частини, з її 18-літтям!

Ольга БАНАХ, Галина МИХАЛЬСЬКА.