ЗБИРАЛИ ПО КРАПЛИНКАХ СТАРОУШИЦЬКІ ПЕРЛИНКИ

12 вересня відбувся прес-тур, організований Хмельницьким центром розвитку місцевого самоврядування. Реформатори зосередили увагу журналістів області на Староушицькій ОТГ. І недарма, адже, як виявилося, досить молода півторарічна об’єднана територіальна громада, незважаючи на віддаленість від районного та обласного центрів, має порох у порохівницях, а найголовніше – бажання вдосконалюватися, йти на компроміси задля благої справи – розвитку регіону. Ставку тут роблять на альтернативну енергетику і туризм. Бо ж мають що запропонувати, чим зацікавити і як вразити. Чого варті місцеві чаї з різнотрав’я, запашний виноград, налитий сонцем, прекрасні краєвиди берегів Дністра і Бакота, якої немає на путів­никах, але живе вона в серці людей, котрі колись тут мешкали, і туристів, які приїжджають милуватися її красотами, прогулюватися намоленими місцями.

ОПТИМІЗАЦІЯ ДАЛА ПОЗИТИВНІ РЕЗУЛЬТАТИ

Усім присутнім представникам ЗМІ детально про громаду, її успіхи, проблеми і перспективи розповів голова Староушицької ОТГ Анатолій Тимчук:
– Староушицька ОТГ створена наприкінці 2017 року. Регіон наш віддалений. Проблема в тому, що й об’єдналися бідні сільські ради із жахливими дорогами та низкою інших проблем, які не вирішувалися роками. Але якщо з доходами в нас не вельми, то маємо чимало перс­пектив і галузей, у яких можемо розвиватися, – розповідає Анатолій Сергійович. – Проживає в ОТГ близько 4 тисячі населення. Включає селище Стара Ушиця і 8 сіл: Гораївку, Грушку, Каштанівку, Рункошів, Крушанівку, Подільське, Нефедівці, Лучки. У перспективному плані до Староушицької ОТГ віднесено і Чабанівську сільську раду. Ми об’єдналися і бачимо, що цей крок був правильним.
Насамперед ми оптимізували шкільну мережу, із 6 навчальних закладів залишили три. Це був непростий крок, але нині всі переконалися, що він був правильний. Освітянам на заробітну плату не вистачало коштів через те, що було три школи, де навчалися менше як 25 учнів. Цьогоріч ми вийшли на те, що субвенції освітянам вистачає сповна, а в Староушицькому, Грушківському, Подільському ліцеях у гідних умовах і з необхідною технікою нині навчаються 363 учні. Були проблеми і з садочками, в деяких не було пральних машин, холодильників. Вихователі білизну прали в себе вдома. Нині всім необхідним забезпечені як ліцеї, так і ДНЗ. Закупили для перевезення діток два нові шкільні автобуси.
Функціонує в нас і музична школа, куди придбали нові інструменти. Маємо і здобутки в галузі культури, чого лише варті наш зразковий духовий оркестр, що працює при Староушицькій музичній школі, та народний фольклорний ансамбль «Трудівниця» Гораївського сільського клубу.
Не приховував Анатолій Сергійович і проблем, з якими довелося стикнутися. Найголовніша – це повністю зношений водогін у Старій Ушиці, через що в селян часто виникають перебої з водопостачанням.
– Частину водогону ми заміни­ли, провели капітальний ремонт центральної гілки і продовжуємо ремонт на вулицях. Сподіваємося, що до кінця року на 80% закриємо це питання. Великою проблемою для нас стала відміна нічного тарифу на електроенергію для бюджетних установ. Усі наші комунальні заклади перебувають на електрич­ному опаленні. Тому ми збільшили видатки на енергоносії майже на
3 млн грн, які мали спрямувати на розвиток.

ГРОШІ ЗАРОБЛЯЮТЬ СОНЦЕМ

Попри все, громада має потенціал розвитку. Одним із джерел заробітку тут обрали відновлювальну енергетику. Як наслідок, уже на стадії завершення будівництво сонячної електростанції на 15 га площ підприємством ТОВ «Еко-Фотуре Стара Ушиця». Раніше ці площі пустували, бо не були придатними для вирощування зернових, а нині приносять до бюджету громади пів мільйона гривень земельного податку і податок із доходів фізичних осіб. Працевлаштовано тут і 10 місцевих мешканців.
У громаді не на жарт захопилися альтернативною енергетикою, вже виношують ідеї зі встановлення сонячних батарей на даху Староушицького ліцею і навіть задумалися про невеличку гідроелектростанцію.
Попри введення всіляких новинок, не забувають у громаді про найдорожче для кожного українця – землю. На території Староушицької ОТГ орендують землю 14 сільськогосподарських підприємств, великих холдингів серед них немає, все ж намагаються і гідно обробити наділи, і односельчан праце­влаштувати.
– Маємо проблему і з незаконним захопленням земель радгоспу «Староушицький», – продовжує Анатолій Сергійович. – Свого часу нашу землю поділили по 2 га на невідомих осіб. Нам вдалося відстояти 300 га, а за 700 га досі тривають суди. На всі землі накладено арешт.
Але сподіваємося, що правда буде за нами, і односельчани таки отримають паї, на які чекають десятиліттями.

БУДЕ ДОРОГА – БУДУТЬ І ТУРИСТИ

Староушицька зона – це Мекка зеленого туризму краю, адже Дністер, Подільські Товтри створюють тут неперевершений клімат для оздоровлення, відпочинку і насолоди красою природи. Щоправда, доїхати сюди, ой, як важко. Погана дорога псує всі враження.
Місцеві мешканці потрохи створюють зручності, аби приймати туристів у своїх будинках. Але реєструватися підприємцями і платити податки з бізнесу не надто хочуть, адже вкладати в будиночки, ремонти треба багато і постійно, а заробіток – сезонний. До того ж туристи хочуть і гарного пляжу, і рівних доріг, і розваг. А цього наразі немає.
– Поки що від туризму ми практично нічого не отримуємо, але розуміємо, що цей напрямок необхідно розвивати. Почали активніше працювати із власниками садиб, які займаються зеленим туризмом. Напрацьовуємо стратегію і напрямки, за якими нам працювати, – розповідає голова ОТГ. – У нас є діалог, а це найголовніше. Робимо документи на прибережну смугу в межах населеного пункту. А власникам доводимо, що легалізуватися необхідно. Скажімо, вони за рік заплатять 50 тисяч гривень туристичного збору, і таку ж суму дамо з бюджету громади, разом ці гроші вкла­демо в розвиток інфраструктури. Після тривалих переговорів один підприємець цьогоріч навіть сплатив турзбір, і це вже приємно, розуміємо, що до нас дослухаються.
Мають у громаді що запропонувати туристам додатково: це смачні чаї з різнотрав’я, наливки, вино. А ще мріють про власний фестиваль вина і сиру.
На родинне підприємство жур­налістів люб’язно запрошує Микола Прудивус. Серед стелажів із травами, тюками із запакованою продукцією проводить екскурсію. Аромати в цехах такі, що словами не передати.
– Ми живемо тут, працюємо, любимо нашу природу і нашу землю, тому й робимо все, аби розвивати наш край, – розповідає Микола Петрович. – Із квітня ми всією родиною починаємо заготовляти трави. Вирощуємо ромашку, м’яту, мелісу, нагідки, шавлію, лаванду, ехінацею. Такі трави, як мальва, чистотіл, кропива, звіробій, деревій та інші, закуповуємо в населення.
У відділенні готової продукції назбиралося чимало тюків із бірками. Все підписано, поважено і готове до відправлення партнерам, з якими староушицькі підприємці мають офіційні угоди. Частково трави переробляє і родина Прудивусів.
Невістка Миколи Петровича Олена з неабияким захватом розповідає про чаї, які створює. Одразу видно, що займається вона улюбленою справою – вкладає в неї всю душу. А про те, що закохана вона в рідний край, свідчать навіть назви її чаїв: «Перлини Бакоти», «Літо в Бакоті», «Дари Бакоти», «День з Бакотою».
– Наші чаї трав’яні, але є й ягідні. Створюємо їх за спеціально розроб­леними рецептами, взятими як із сучасної, так і старовинної літератури. Трави зібрані в екологічно чис­тому регіоні Бакотської затоки, тому й виходить, що, вживаючи їх, ви не просто п’єте чай, а ще й оздоровлюєтеся.

БАКОТА БУЛА, КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО КАМ’ЯНЦЯ

Однієї доби для відпочинку в Старій Ушиці дуже мало, сюди треба їхати хоча б на декілька, адже практично цілий день забере екскурсія Бакотською затокою.
Журналістам мініекскурсію провів місцевий дослідник Василь Горбняк. Він заперечив деякі міфи, що витають навколо затопленого села, і розповів чимало цікавинок, підтверджуючи всі дані фотографіями, які робив, коли ще існувало величне село під назвою Бакота.
– Уперше село Бакота згадується в літописі 1240 року. Археологічні розкопки довели, що на території села під назвою Бакота колись було ціле місто. Це був час, коли не існувало кам’янецької фортеці та Ка­м’янця-Подільського, Львова… Проте Дністровське водосховище, що за моєю спиною, поховало цю прадавню історію.
Утворене водосховище у 80-х роках. Починали нам говорити про переселення давно. Наприкінці 50-х односельчани-бакотяни і мешканці ще 62 сіл, коли починали щось будувати, одразу отримували попередження від влади, що не потрібно цього робити, бо настане час, коли це все буде затоплене, а нову хату треба буде зруйнувати. Люди ризикували і будували, бо ніхто не міг повірити, що вода в Дністрі підніметься більш ніж на 38 метрів. Місцеві бачили повінь 1943 року, від якої вода в Дністрі піднялася на 8 метрів, і пояснити їм, що буде ще плюс 30 метрів, було дуже важко. За час попереджень у моєму селі виросла четверта частина нових будинків – 42. Нових, із глини і під черепицею. А 1973 року всіх зібрали і сказали, що за 14 років тут має бути водосховище. І виглядатиме воно зовсім по-іншому. Там мають бути завалені всі будинки, вируба­-ні та спалені дерева, перенесені цвинтарі.
Сьогодні в інтернеті безліч інформації, що, мовляв, на дні Бакоти можна побачити, як виступає купол церкви з хрестом, як видніються дахи будинків і дерева. Про які дахи й дерева може йти мова, якщо все було зачищено і спалено?
Держава змусила людей зробити дуже важку роботу. В умовах переселення оцінювалося майно. І на першій сторінці відповідного документа був опис майна і сума. А з іншого боку – допис, який мало хто зумів прочитати, що ти недоотримаєш чималий відсоток від суми, поки сам не завалиш свою хату і не вирубаєш сад. Це було знищення самого себе власними ж руками. Дуже боляче все сприйняли люди старшого покоління. Добре, що хоч кладовища переносили ув’язнені з Херсонської області. Якби це сказали зробити місцевим, попадали б, напевно, самі в ті могили. Недоотримання могло сягати до 2 тисяч карбованців, коли зарплата на той час складала 50 карбованців. Середня оцінка майна була в межах трьох тисяч. Мало що ті гроші допомогли при переселенні, бо в сусідньому селі хата з глини вже коштувала 5-6 тисяч карбованців.
Екскурсовод демонструє фотографії своєї хати, якій після спалаху фотокамери залишалося жити лише три години, свої фотографії на березі Дністра, в рідному селі до затоплення.
Зі світлин видно, що село за рік до зникнення виглядало дуже страшно: не було дерев, хатів – чорна земля, готова до запущення води… Водосховище заповнювалося 6 років. 28 сіл зникли повністю.
– Бакота, Теремці, Студениця, Наддністрянка – цих та сусідніх із ними сіл не існує з 1981 року. Не морочте голови навігатору, бо села Бакота на Хмельниччині немає!
Затопили, зняли з обліку, але до нас усе одно їдуть туристи з усього світу. А чого варта лише риболовля. Водяться тут форель і раки, ловили коропа 30 кг, товстолобика 94 кг, а сом заважив 115 кг. Якщо враховувати, що рік життя сома – це один кілограм, то розуміємо, що старо­ушицький жив і за Леніна, бачив і німців на нашій землі.
Для туристів маємо ще одну родзинку. Під нами розташований монастир. Печери, в яких він сформований, віком до 4 тис. років. Кременем вони видовбані для поклоніння воді, вітру, сонцю і небу.
Сам монастир діяв 400 років. Але монахи змушені були залишити намолене місце через протистояння Польщі та Литви на нашій землі.
Коли монахів уже не було, печери засипало землетрусом, і 271 рік це місце було під землею. Здавалося, так глибого заховано, без особливих згадок про нього… Але сталося диво – і професор київського університету (нині КНУ імені Тараса Шевченка) Володимир Антонович із молодим учнем Михайлом Грушевським взялися за пошуки Бакотського монастиря. У 1891-92 роках місце розкопали, все знайшли: поховання, церковні предмети, розколену церкву і навіть зброю. Вже після розкопок 1893 року на Маковія освятили церкву. Щоправда, діяла вона недовго, через 25 років її закрила радянська влада. Нині сюди приходять як віруючі, так і пересічні туристи не лише з цікавості, але й по допомогу. Називають Бакоту місцем сили. І це правда, адже намолене воно віками.
Цей віддалений край неодмінно буде багатим. У цьому переконали місцеві мешканці.
А найголовніше їхнє бажання – працювати на благо рідного краю. Місцева підприємиця Любов Стрєлкова, яка з родиною займається виноградарством, розповіла про свою мрію, і цим усе сказано:
– Ви знаєте, я так хочу, щоб у нашій громаді був величезний виноградник… Такий, чи не найбільший у країні. Уявляєте, яка це була б пам’ять… Гроші, золото, квартири… Це коротка пам’ять усього для декількох осіб. А от виноградник… Скільки б це людей мали роботу біля нього, скільки тішилися його плодам, а скільки пишалися ним…
І неодмінно ця господиня втілить свою мрію в життя. До Староушицької ОТГ ще з’їжджатимуться тисячі туристів, смакуючи вином, сиром, виноградом.