ПОДІЛЬСЬКІ ТЕРРУАРИ

Вересень. Сезон винограду. Сезон слив та яблук. Не на одній кухні роз­дуваються до гігантського розміру гумові рукавички на бутлях саморобного вина – неначе Шрек десь з-за світів привітно махає аматорам-виноробам.
Подільське вино нині саме таке – саморобне, кустарне, любительське. А ще якихось років 80 тому до подільських виноградників придивлялися фран­-цузькі винарні.

ЗА ЦАРІВ ТИМКА ТА МИКОЛИ ІІ

Вино і Поділля знайомі давно. Виноград у ХІХ ст. ріс в околицях Брацлава та Вінниці. Місцеві виноробні згадує «Календар домовий на рік звичайний 1834» Антонія Галензовського. У Могилеві-Подільському виробляли вино греки та молдавани. Кам’янка Ольгопольського повіту, маєток князя Віттгенштейна, де проводив літо маленький Володимир Набоков (нині територія невизнаного Придністров’я), славилася з 1820-х рр. 40-гектарними виноградниками і солідними винними підвалами, вирубаними у вап­някових скелях. Працювали там 42 ро­дини німецьких колоністів, запрошених князем з-над Рейну, винороби з діда-прадіда. Щороку в маєтку Віттгенштейна виробляли понад 80 тонн вина вартістю понад 20 тис. російських карбованців. Ка­м’янку і сьогодні вважають шляхетним винним терруаром Молдови.
Робили своє вино в Новоушицькому, Балтському, Ямпільському повітах Подільської губернії – майже скрізь у Подністров’ї. М’який клімат сприяв: тепло, багато сонця, а скелі над річкою захищали від вітрів. Продавали місцеві трунки за ціною від 2 до 16 рублів за відро (відро = 12,29 л). Та надовго таким продуктом було не запастися: зберігатися подільське вино могло не довше як шість років. Найкращими вважалися вироби з «Вінниці Турських» в Ямполі – річний обсяг цього шале становив 61,5 гекалітрів. У 1880-х ви­рощував лозу в своєму маєтку під Вінницею видатний хірург Микола Пирогов.
Свій виноградник був справою честі для дворян. Якщо погодні умови підходили мало, намагалися виростити хоча б кілька ліз у теплицях. А от підприємці – вихідці з низів – воліли бізнес, менш залежний від кількості сонячних днів – і забудовували Поділля цукровими заводами, а ще вкладалися у вирощування хмелю – це було рентабельнішим.

НА ІНШОМУ БЕРЕЗІ ЗБРУЧА

В австро-угорській частині Поділля до Першої світової війни все було дещо по-іншому. Виноробству на іншому бе­резі Збруча заважав розвиватися пролобійований віденським урядом «Горілчаний статут». Через нього споживання горілки і пива в Галичині в 1886-1896 рр. подвоїлося. 1881 р. перший у Теплому Поділлі (це придністровська частина Тернопільщини від Заліщиків до Окопів) виноградник з’явився в маєтку Вартановичів у Зозулинцях біля Заліщиків – площею лише 10 га. 1892 р. зайнявся лозою в Добрівлянах під Заліщиками барон Юліан Бруницький. У ті роки в Угорщині, батьківщині токайського, холодні зими виморожували лозу. Вдалий час заявити про себе на ринку.
Галузь лише почала розвиватися, як виноградники ледь не під корінь вико­сила у 1910-1911 рр. епідемія філоксе­ри. А далі почалася Перша світова війна. Більшість подільських виноградників такого стресу не витримали. Вижило лише господарство Станіслава Турнау в Доб­рівлянах під Заліщиками.
1927 року на Галицьке Поділля, яке все ще не оговталося після війни, з візитом прибув прем’єр-міністр Польщі Феліціан Славой Складковський. Він порадив відроджувати край за допомогою виноградників і надав 1 тис. злотих для створен­ня плантації. І закрутилося. Якщо 1929 ро­ку під лозою було лише 10 га, то 1936 р. – вже 131,5 га. 1938 року тільки в Заліщиках налічувалося 100 га виноградників.
У 1940-х їх площу планували збільшити до 1,5 тис. га. 150 тис. саджанців винограду в рік продавав розплідник Ервіна Богосевича в Лисичниках біля Заліщи­-ків. Неприщеплений саджанець ішов за 10 грошів (дрібна грошова одиниця), прищеплений – за 35.
Перед Другою світовою в Теплому Поділлі налічувалося кілька десятків винних господарств. Берем’яни, Чортків, Лисичники, Хмелева, Висічка, Дзвиняч, Милівці, Зозулинці, Шутроминці, Латач, Добрівляни, Торське, Дзвенигород, Горошова, Бабинці…
Вірменин за походженням Йосип Вартанович, нащадок піонерів виноробства із Зозулинців, продовжив справу пред­-ків у своєму маєтку в селі Дзвиняч, де висадив велетенські виноградники. Вся родина Вартановичів ставилася до лози як до культу. Батько Йосипа Евгеніуш Вартанович, адміністратор сільськогосподарського відділу повіту, казав дітям та онукам: «Якщо хтось із вас захоче бути, скажімо, оперним співаком, я оплачу ваше навчання. Але спершу я мушу побачити диплом інженера агрономії».
На Борщівщині навіть з’явилася посада консультанта з виноробства, яку займав Станіслав Мадей. До Жовтневого перевороту він був старшим фахівцем у відділі виноградарства сільськогосподарського департаменту в Петербурзі, потім працював начальником відділу виноробства в турецькому уряді.
Григорій Заругевич (16.09.1884 – 10.03.1956), інструктор Львівської сільськогосподарської палати, 1930 року облаштував 10-гектарний виноградник у Борщеві. Виноградарству навчався в Одесі, практикував у Румунії. З 1931 р. викладав виноградарство в державній сільськогосподарській школі в Заліщиках. Разом із Густавом Глажевським написав книгу «Стислий підручник вирощування винограду в Польщі». На основі досвіду Заругевича були вибрані сорти вина, що якнайкраще підходили до подільського клімату: рислінг, білий трамінер, нойбургер, синій португальський, зелений сильванер, кілька сортів бургундського. Подільський виноград був солодким, хай і дозрівав на тиждень-два пізніше, ніж у румунських та угорських конкурентів. 1944 року, коли Заругевич покинув Заліщики, всі бочки з вином у його будинку розбили червоноармійці. Плоди багаторічних старань, і червоні, і білі, сльозами стікали в Дністер.

ЧАС ОБ’ЄДНАТИСЯ В СПІЛКУ

1931 р. було створено Спілку садівників Теплого Поділля. 1934 р. вона стала найбільшою в Польщі. Президентом вибрали господаря замку в Висічці під Борщевом Циріла Чарковского-Голейовского (9.07.1885 – 20.04.1944). Його 34-гектарний виноградник, заснований 1925 р., був найвищим на Поділлі. Третину врожаю власник переробляв на вино. Купити його могли лише люди зі статками: вчителі, працівники залізниці, чиновники, військові. Найдешевше столове вино з Висічки, виготовлене з міксу сортів рислінг, піно нуар та трамінер, коштувало 2,50 злотих. Вермут продавали за 4 злоті. Значно дорожчими були біле та червоне бургундські вина. 1939 р. в замку було зібрано понад 100 тонн ягід.
Члени товариства доглядали за виноградниками Стрілецького союзу в Чорткові, закуповували для подільських виноградників добрива, проводили конференції, де доводили, що навіть виноградник площею у півморга (близько 0,3 га) може приносити дохід не менше як 1000 злотих на рік. Це якщо розумно вибрати місце: ідеально підходили береги Серету і Дністра. А вже подільські ґрунти один від одного кращі: пісковики і глина, те, що виноград любить. Плюс дешева робоча сила: Поділля було найбільш густонаселеним регіоном Польщі. Якщо за саджанці та компост для одного гектара виноградника треба було віддати 2000 злотих, то за всю іншу роботу (очищення і перекопування ділянки, садіння винограду та інші заняття на більш ніж тисячу людино-годин) робітникам платили тільки 90 злотих.

ПРО ПОДАТКИ І ПАТРІОТИЗМ

Розвиток виноградарства на Західному Поділлі гальмувала податкова політика ще з імперських часів. Австро-угорська влада вином визнавала тільки напої з винограду. На «нашому» березі Збруча російський уряд погоджувався так назвати будь-який хмільний напій із фруктів. Польща 1925 року прийняла правила Москви: хоч зі слив вино роби, лиш податки заплати. В деталях оподаткування і ховався диявол: за літр справжнього вина платили 1 злотий (плюс місцеві податки, разом – 1,40 злотих, найвища ставка за літр у світі на той момент), за літр фруктового – всього 20 грошів. Тож шляхетне токайське коштувало дешевше від місцевих десертних. За вартість однієї подільської пляшки можна було купити три-чотири румунські.
Лозі вистояти допомогла всесвітня економічна криза: 1931 р. Польщі довелося врізати імпорт іноземного алкоголю і знизити податкові ставки для місцевих виробників. Посилилося безробіття, молодь рекрутували на виноградники.
Та 31 липня 1936 р. виходить постанова польського кабінету міністрів, за якою дозволено виробляти вино для власного використання тільки в кількості 100 л на рік (у тому числі запасів минулих років). Так боролися з пияцтвом. Подільські винороби вже не хочуть – мусять виходити на ринок. Хоча виконати всі бюрократичні вимоги до промислових виноробень було непросто. Регламентувалася навіть кількість вбиралень на виробництвах:
не менше як три. Обов’язковим було встановлення апаратів для пломбуван­ня пляшок. Давити вино та розливати його в бочки можна було лише в присутності податкового інспектора. І все ж 1937 року, за даними польського міністерства сільського господарства, на Поділлі було виготовлено 14 тис. літрів виноградного вина.
«У час, коли завданням дня є створення якомога більше робочих місць, а також розвиток місцевої продукції, щоб не залежати від імпорту, – справа розвитку польського виноробства стає надважливою», – пише у своїй статті про розвиток виноробства на Поділ­лі в збірці «Річник східних земель і календар на рік 1937» графиня Зофія Лось. Саме в ті роки і з’явився рекламний сло­ган, котрий тиражували газети і журнали: «Добре, бо польське, вино подольське!».
І подіяло! Вином із Поділля цікавилася вся Польща. 27 червня 1931 р. газета «Голос робітника» з міста Торуня на півночі країни публікує замітку «Матимемо польські вина»: «Останнім часом у Заліщицькому повіті розпочнеться велике створення вин­ниць. Кількість саджанців лози, яка в минулому році була 48 тис., цього року виросла до 98 840. Винниці знаходяться у 17 селах Заліщицького повіту».
Йшлося не лише про імпортозаміщення. Подільське вино робили з кількох сортів бургундського винограду і чималої кількості патріотизму. Місцеві терруари стали туристичною атракцією.

ВИНОЗБІР ЯК ТУРИСТИЧНА АТРАКЦІЯ

У вересні 1935 р. відбулося перше свято винозбору в Заліщиках. Ходою – її називали «хороводом» – пройшли селяни у вишиванках, з косами в руках. Дівчата на возах, прикрашених лозою, позували у величезних келихах. Деякі села виготовили до свята велетенські пляшки мускату і рислінгу. Захід став щорічним. Похвалитися було чим: 1937 р. зібрали 128 тонн винограду тільки в околицях Заліщиків. Свято винозбору 1937 р. включало в себе виставки народних промислів, фруктів і овочів; перегони плавців і рибальських човнів Дністром; автоперегони; етнографічне свято «Дожинки», а також танцювальну вечірку «Ніч над Дністром». У санаторіях запровадили оздоровчий курс, в який входили ванни з виноградним соком і щоденне поїдання не менше як кілограма ягід.
1939 р. свято запланували на 16-17 вересня. 1 вересня почалася війна. 12 вересня місто бомбила німецька авіація. Стало не до вина. А в радянський час настала епоха тепличних помідорів і капусти.

А КАМ’ЯНЕЧЧИНА ЩО Ж?

І тут були виноградники. За лозою, яка вкривала схили каньйону там, де нині розташовані завод «Пакт» і міст «Стрімка лань», слідкував прадідусь авторки цього тексту Георгій Іванович Бржоснев­сь­кий, котрий працював із 1920-х рр. на сільськогосподарському факультеті нашого університету. Виноградник на південній околиці міста протримався до 1950-х рр.
Єврейське населення Кам’янеччини робило власний трунок – «родзинкове вино». Дозвіл на його виробництво у царської влади сини Ізраїлю взяли 1894 р., посилаючись на те, що такий напій потрібний для релігійних практик. Через це акцизне управління губернії не могло проконтролювати виробництво. А виготовляли його стільки, що спробувати родзинкове вино можна було і поза синагогами. Сировину, родзинки, купували навіть за 80 копійок за пуд – дуже дешево. Напій виходив дуже солодким і містив 7-8% спирту. Відро вина з нього коштувало від 80 коп. до 2 крб. Такий демпінг не міг не позначитися на продажах шляхетних вин: вони стрімко падали.
Лозі на Поділлі весь час доводилося конкурувати із садівництвом. Великі площі йшли під вишневі, яблуневі та черешневі сади, на тернопільському березі Збруча навіть з’явилися плантації кавунів і динь, які вирощували за угорською методикою. Фрукти преса називала «подільською нафтою». Гегемонія фруктових вин протрималася довго: 1938 р. в Ка­м’янці було засновано фенхельний завод. Як тільки край визволили від нацистів 1944 р., підприємство почало спеціалізуватися на виробництві так званих «спиртових соків». А 1976 року на заводі запрацював цех із розливу вина потужністю
1 млн декалітрів на рік. Відтепер головним напрямком підприємства стали саме плодово-ягідні вина. У народі їх через невисоку ціну називали «плодово-вигідними». Понад 10 найменувань плодово-ягідних вин міський завод продтоварів випускав до перших років ХХІ ст.
Клімат, який робиться все безжальнішим і спекотнішим, знову змушує кам’янчан поглянути у бік виноградників. Хто знає, можливо, в кам’янецького вина попереду ще неабиякі перспективи.

Ірина ПУСТИННІКОВА.