Неділя, 15 Грудня 2019 р.
18 Жовтня 2019

«МЕНЕ БЕРУТЬ – І Я ПІДУ…»

День захисника України для Ольги ЗАВАЛЬНЮК із с.Ріпинці – день смутку і спогадів. П’ять років тому безжальна війна відібрала в неї наймолодшого синочка В’ячеслава. Хлопець загинув 28 жовтня поблизу с.Станиця Луганської області. Він був водієм автомобіля ГАЗ-66, на якому перевозили міномет. Їдучи на чергове завдання, солдат Завальнюк потрапив під обстріл. Герою було лише 23 роки.

Аби бодай якось розділити сімейне горе і підставити плече, до родини Завальнюків 14 жовтня завітали бойові побратими В’ячеслава, військовослужбовці 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Відвідали вони і могилу захисника та поклали квіти до пам’ятного знака у центрі села, де ім’я Героя увіковічили на граніті.
– Славік – моя третя дитина, – стримуючи гіркі сльози, розповідає мати Ольга Василівна. – Він обожнював життя, був добрим і щирим, любив ремонтувати техніку. Здобув спеціальність столяра в Кам’янець-Подільському профтехучилищі №6, служив на Житомирщині у високомобільних десантних військах. Коли країну почало лихоманити, син отримав повістку до військкомату. Як ми тільки не відмовляли його йти на війну, але він неодноразово повторював: «Мене беруть – і я піду боронити рідну землю! Сидіти вдома або тікати за кордон не збираюся».
У серпні сина мобілізували і у вересні відправили на схід України. Звідти надходили лише куці смс: «Мамо, усе доб­ре». Телефонував рідко, бо не дозволяли користуватися телефонами, адже бойовики все могли відслідкувати. Постійно заспокоював, мовляв, усе скоро закінчиться – і я повернуся додому. Аж згодом його побратими розповідали, через яке пекло вони всі там пройшли.
Того дня гості та рідні згадували люблячого Славіка, вірного побратима і щирого патріота України, дякували батькам за те, що виховали його справжнім чоловіком і захисником. А він весь цей час лише щиро усміхався всім із портрета.
– Ви знаєте, як важко жити далі, – зізнається Ольга Василівна. – Але мушу хоча б заради того, аби всі пам’ятали про мого сина, про його подвиг для України. А коли таких матерів, як я, відвідують колишні побратими загиб­лих дітей, – це дуже важливо. І я дякую їм за підтримку та пам’ять про Славіка.