П'ятница, 29 Березня 2024 р.
18 Жовтня 2019

ЗБРУЧ: МЕЖА УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

На межі Хмельницької та Тернопільської областей багато сіл-тезків. Ось Кудринці Кам’янець-Подільського району, а ось – Борщівського. Ось райцентр Гусятин, а ось однойменне село Чемеровецького району. Шидлівці, Боднарівка, Підпилип’я, Тарноруда – все у двох примірниках, немов сіамські близнюки з двома головами, але спільним тілом. Кровоносна система – Збруч, річка-кордон із кінця XVIII століття і по 1939 рік. Півтори сотні років у ролі межі не минули безслідно: різниця відчувається і сьогодні. Хоча всі села на лівому березі україномовні, а молодь із правого слухає російський реп аж ніяк не менше, жителі Хмельницької області для сусідів з іншого боку річки все одно «комуняки».

НЕМА ПІДГІР’Я? ПІДІЙДЕ ЗБРУЧ

Це не банальна грань двох областей, це тектонічний розлом в українській ментальності. На тернопільському боці всіх радян­ських кадаврів позносили ще в дев’яності, натомість у кожному селі звели символічні могили-­кенотафи січовим стрільцям. На хмельницькому березі бюсти Іллічів та інших Тельманів дожи­ли аж до ленінопаду 2014 р. Храми на Борщівщині переважно греко-католицькі, архітектурою трохи витонченіші, ніж новозбудовані простенькі церкви московського патріархату в проросійському стилі. І між світоглядною різницею – лише 20 метрів каламутної води.
Збруч, який народжується з потічка за селом Токи, став кордоном майже випадково. 5 серпня 1772 року в Санкт-Петербурзі шановні та поважні дипломати кроїли Польщу як святковий торт. Північ – Пруссії, трохи Лівонії та Білорусі – Росії, Австрії ж – Малопольщу з Галичиною. В документах провели кордони, кот­рі потім мали пролягти і на землі. Галичину від Речі Посполитої відрізали по річку Підгорець. Ну, або Підгір’я. Високоповажні дипломати географією не заморочувалися, і того, що в Дністра немає притоки з такою назвою, не знали. На місці ті, кому треба, розберуться.
Розбиратися спочатку кинувся польський посол Тимовський. Він подавав рекламацію: немає на Поділлі ані річки Podgorze, ані Podorzec. Ну, немає і немає. Про­вели по Збручу.
Ще через 23 роки, після ще одного поділу Польщі, Збруч відділяв австрійські володіння вже від імперії Романових.

КОРОВИ-ДИВЕРСАНТИ

Коли 1918 року імперії нарешті померли під акомпанемент артилерії Першої світової, кордон усе одно залишився. «Там» була відроджена Польща. «Тут» – УНР, яка вперто намагалася вистояти в нелюдських умовах. Людейгостро не вистачало. В 1919-1920 рр. столиця УНР кочувала з міста в місто, але найдовше протрималася в нашому місті. Ка­м’янецька газета «Слово» від 9 листопада 1920 р. надрукувала на першій шпальті анонімну статтю «Наша болячка»:
«В деяких зацікавлених колах тепер часто можна почути балачки про «перспективи товарообміну з Польщею». Але перспективи перс­пективами, а треба приглядуватися добре, що тепер твориться на нашому західному кордоні. Кордону в дійсності не існує. Селяни і ріжні купці спекулянти вештаються через кордон кожного дня, їх ніхто не затримує, ніхто нічого не каже їм, і вони продають свої справи якнайкраще. Скуповують збіжжя, худобу, кожного ярмаркового дня провадять табунами в Галичину, а звідти… Ледве кому вдається перенести жменю солі, пляшчину гасу й скілька коробок сірників, бо все від людей польська сторожа по дорозі відбирає. Отак тепер виглядає наш «товарообмін»! Кажуть, що нібито є заборона перепускати худобу за кордон, але хто повинен доглядати, чи виконується цей наказ? Хто повинен затримувати на кордоні худобу?! Правда, по деяких селах є польова жандармерія, яка дійсно одного разу затримала на дорозі скілька штук худоби… Але вона потримала – і пустила туди ж, у Галичину. Є ще знову чутка, що формується у нас кордонний корпус. Не знаю, чи сформується він скорше, як Українська Держава, чи може тоді вже, коли нічого буде передавати за кордон. При формуванні кордонної охорони нам треба спинитися на передвоєннім способі охорони.
Притягнути до нього не людей за плату, бо такі люди будуть тільки збільшувати своє утримання всякими хабарами від контрабандистів, а покликати новобранців молодих на дійсну військову службу, дати туди добрі кадри, розташувати так, щоб сотня займала 3-4 села прикордонні, жила тут у казармах і проходила муштру».
Цінні пропозиції, тільки от УНР залишалося на той час лічені місяці. На кордон сил у Директорії так і не вистачило. А далі на лівий берег Збруча прийшов СРСР. Тут уже на брак ресурсів годі було скаржитися.

ПІВЕНЬ, ЩО НА ТРИ БОКИ КРЯЧЕ

У березні 1921 року кордон між СРСР і Польщею було встановлено на конференції в Ризі. Він тягнувся на 1412 км, а по території сучасної України пролягав по Случу і болотах Полісся в околицях Звягеля (Новограда-­Волинського), звертаючи на південь біля Острога, й далі йшов по Збручу до його впадіння в Дністер біля села Ісаківці. Тут сходилися в одній точці три держави – Радянський Союз, Польща і Румунія. Казали, що в Ісаківцях і Окопах півень на три країни кряче. Вислів цей став настільки популярним, що в радянські роки бляшаний півень гор­-до височів неподалік від в’їзду в піонерські табори «Надія» та «Мрія» біля впадіння Збруча в Дністер. У дев’яності він зовсім заіржавів, продірявився, сором’язливо ховався в гілках сусідньої плакучої верби. Нову версію горлатого півня встановили вже в ХХІ столітті над в’їзним знаком «Тернопільська область». Франтуватий різнокольоровий півник дивиться кудись за Дністер, на зелені бессарабські пагорби – але як не кукурікай звідси, на хмельницькому боці вже не почують – далеко. А молодята з навколишніх сіл, як і раніше, приїжджають на міст через Збруч для весільних фотосесій.
На збручанських берегах усе ще стирчать гнилими зубами залишки середньовічних замків – і їх значно більше за рештки прикордонних стовпів. Принаймні, автору вдалося віднайти такий релікт лише біля фортечної брами в Окопах Борщівського району. З польського боку стовпи були 3,5 м і пофарбовані в косі біло-червоні смуги. З радянського боку смуги були червоно-зеленими. Польським прикордонникам полегшила роботу історія: в той час стояли ще старі залізні австрійські стовпи. Всього й роботи було – замінити на них таблички з гербом.
Прикордонна застава в Окопах, згідно з інформацією міс­цевих жителів, нібито займала старі замкові вежі. Службу тут ніс 14 батальйон КОП (корпусу охорони прикордоння) війська польського. Хоча архівні фотографії 1920-х рр. із такою інформацією сперечаються: на них видно будинок із вежею над мансардою з дерев’яним балко­ном. Такі типові застави будували вздовж східного кордону від Вільнюса і до Окопів за проєктом польського архітектора Тадеуша Новаківського. Інше фото демонструє герби Польщі та Поділ­ля на валах біля воріт фортеці в Окопах – ландшафтним дизай­ном теж займалися солдати КОП.
Біля Шидлівців Гусятинсь­кого району досі зберігся невеликий кар’єр-каменоломня, де поль­ські прикордонники від­ловлювали «комуністичних диверсантів» із лівого берега. «Диверсанти» найчастіше були колгоспниками, яким обридло світле соціалістичне майбутнє, і вони подалися в пошуках кращого життя через Збруч. Перебіжників не зупиняв навіть страх перед радянськими прикордонника­ми – з боку УРСР кордон охороняли ретельніше. Коли в 1930-х в Україні почався голод, усе більше народу намагалося втекти на правий берег. А там священники закликали людей збирати продукти для голодуючих. Один з обозів із 10 возів з продуктами прибув у Підволочиськ. Там люди просили радянських прикордонників якщо не пустити їх із возами за Збруч, то хоча б взяти продукти, щоб роздати нужденним. Прикордонники факт голоду в Україні заперечували і обоз завернули.
Кажуть, якось селяни з «польського» берега виготовили щось на кшталт катапульти – і за її допомогою відправляли на підрадянське Поділля харчі.

ВІКНА ПІД ЗАБОРОНОЮ

Про те, що на самому початку ХХ століття через Збруч переправляли ленінську газету «Іск­ра», до 2018 року нагадувала мозаїчна автобусна зупинка в Гукові Чемеровецького району Хмельницької області. Зупинку декомунізували, тепер там безликий профнастил. Але сюжет на мозаїці все одно відображав не всю правду: газету через річку переправляли, звичайно, але не ідейні більшовики, а підприємливі контрабандисти, переважно вихідці з численної єврейської громади містечка Скала-­над-Збручем (нині – смт Скала-Подільська Борщівського району). Про контрабанду золота у Скалі до цих пір розповідають легенди. У них фігурують золоті злитки, які місцеві господині досі знаходять іноді в зобах гусей і качок. Мовляв, у Збручі птаха заковтнула дорогоцінний шматочок. Але, згідно з пресою того часу, іудейська громада Скали була дуже бідною. Навіть сяк-так збережені в містечку дві синагоги вражають скромністю. Нізвідки було взятися такій кількості золота, щоб воно до наших днів вбивало водоплавних. Хоча контрабандисти були. Навіть «Страж­ниця» КОП, що розмістилася в скромному будиночку біля руїн місцевого замку, їм не дуже заважала. Замок достояв до наших днів, застава давно не існує.
Старожили пам’ятають і предтечу Берлінської стіни – високу кам’яну огорожу вздовж радянського берега річки в селах Куд­ринці, Підпилип’я та Завалля Кам’янець-Подільського району та Шидлівцях, Збрижу чи Бережанці на Чемеровеччині. Висота загорожі була близько 3 метрів. Ще два десятиліття тому подекуди залишалися рештки радянського муру. У цих селах кордон ішов по живому. В багатьох на польському березі залишилася рідня. Щоб хоча б поспілкуватися з близькими, доводилося йти за село, де стіни вже не було, і пе­рекрикуватися через річку. Досить умовна демаркаційна лінія пролягала по середині Збруча. Селяни могли плавати і прати в річці, але не заходячи на середи­ну. Перейшов невидимий кор­-дон – прикордонники стріляли без попередження. Так згадують місцеві, але в статуті польсь­ких прикордонників чітко прописувалося: перш ніж застосувати зброю, до перебіжників слід тричі голосно звернутися – і лише потім стріляти. З радянського боку теж спочатку був попереджувальний постріл у небо, а лише потім до­зволялося бити на поразку.
Було декілька випадків, коли людину так відфутболювали то радянські, то польські прикордонники – аж поки крапку в її історії не ставив постріл пістолета того з прикордонників, у котрого раніше увірвався терпець.
Під заборону потрапили навіть вікна: в нових будівлях їх заборонялося робити в бік кордону, а вже існуючі слід було закривати.
Так само збереглися і згадки про те, що радянські поля над Збручем потрібно було обробляти, лише повернувшись до Польщі задом. Щоб під час монотонної роботи нехороші думки про еміграцію, бува, в голову не лізли.
Та тільки вони все одно лізли. З 1 листопада 1926 р. по 1 лис­топада 1927 р. польські прикордонники затримали 9509 пе­ребіжників із радянського раю.
У зворотному напрямку, до за­повітів Ілліча, потяглося за той же період 745 осіб. 19 разів нелегали відкривали стрілянину  по прикордонниках, шість разів банди нападали на прикордонних територіях, тричі військові влаштовували облави і засідки на діючі на пограниччі банди.
За той же період було поранено 34 порушники польсько-радянського кордону. Двох застрелено при переході кордону. Ще п’ятьох – під час погоні. Від бандитських куль загинули троє поль­с­ьких прикордонників. Їм, до речі, самим заборонялося купатися в Збручі. Заборону порушували як від палкого бажання скупатися, так і при спробах втекти на територію СРСР. Дезертирів вабило на радянський берег: кого – ілюзія щасливого життя (агітатори барвисто описували і зарплати, і роздачу безкоштовної землі перебіжникам), кого – любов, а кого – дідівщина в казармі.

ТЕРИТОРІЯ ПРОПАГАНДИ

Кордон був і територією максимальної концентрації пропаганди. Перший в околицях Во­лочиська трактор щоранку ви­їжджав на поля над Збручем – щоб на буржуазному березі за­здрили успіхам більшовицького сільського господарства. У вихідні біля річки влаштовували народні гуляння з музикою – при цьому слідкували, аби музиканти грали саме в потрібний бік, щоб «полякам» було чути, як весело живеться в СРСР.
На правому березі теж не дрімали. Землі, заселені етнічними українцями, намагалися полонізувати: навіть відправленим сюди солдатам-прикордонникам було зрозуміло, як мало місцеві поселення були схожі на польські. Замок на горі Стрілці в Кудринцях у 1930-х прикордонники намагалися перетворити на музей. Ідея прийшла в голову майору Мечиславу Стецевичу. Він вважав, що пів години в му­-зеї більше дадуть у плані патріотичного виховання, ніж довга пропагандистська проповідь на плацу. Офіцер ініціював реставрацію однієї з веж. Поки тривали відновлювальні роботи, музей розмістили на заставі. Відвідувачу вручали брошурку, написану майором, – щоб правильно все зрозумів.
Діяли на правому березі й пересувні кінематографи, що показували солдатам як розважальні, так і пропагандистські стрічки. Прикордонники, які скучи­ли за рідною мовою, часто влаштовували при заставах само­діяльні театральні трупи або скидалися на купівлю радіоприй­мача.
Збереглися фото 1934 року зі святкування десятиріччя застави КОП у Турильчі Борщівсько­го району: прикордонники з вів­чарками позують на тлі зруй­нованого палацу поміщиків Іванівських і йдуть парадом, за кот­рим спостерігають селяни.
На радянському березі Збруча, в селі Гусятин, збудували пафосну колонаду, на якій напи­сали чи то гасло, чи то погрозу: «Соціалізм зітре всі межі капіталізму». Так більшовики натякали на Аркадію радянського життя. Сьогодні цей інструмент пропаганди використовується якраз правобережним Гусятином, райцентром на Тернопільщині, як в’їзний знак. Гусей біля нього завжди багато.

Ірина ПУСТИННІКОВА.