Субота, 20 Квітня 2024 р.
25 Жовтня 2019

ДНІ СТЕР, АЛЕ НЕ ПАМ’ЯТЬ

Григорій Павленко разом із режисером фільму про ньогоСвітлу пам’ять про чудову і дуже порядну людину, Почесного жителя села Демшин, засновника народного музею історії села, патріарха аматорського кіно та фото Григорія ПАВЛЕНКА вдалося увіковічити в документальному фільмі Дмитра ГЛУХЕНЬКОГО «Той, хто дні стер».

19 жовтня в кам’янецькому готелі «7 Днів» відбувся перший допрем’єрний показ стрічки.
У конференцзалі був аншлаг, слова подяки, щирі сльози під час перегляду. А ще дуже і дуже багато роздумів про плинність часу, життя і вимирання села, яке втрачає молодь і хоронить майбутнє, забуття, збіги, долю, нездійснені мрії та війну, що червоною стрічкою пройшла як життям Григорія Івановича, так і фільмом про нього. Автор і режисер Дмитро Глухенький 10 років створював своє дитя. За цей час сталося чимало подій, які відкорегували документальну картину: помер головний герой, почалася нова війна. Топ-лінію фільму – Другу світову – довелося про­довжувати сучасною війною, яка забрала життя правнука Григорія Павленка – Олександра Горного. Їхній пам’яті, власне, і присвячена стрічка.

ЖИТТЄВІ ЗНАКИ ЗОРІЄНТУВАЛИ НА ФІЛЬМ

Знаково, що про відому на Ка­м’янеччині людину – завідувача музею, керівника кіно-фотостудії в с.Демшин Григорія Павленка – зняли саме фільм, адже і в доробку самого Григорія Івановича понад 180 стрічок. Залюб­лений у рідний край, він знімав його красоти, а також людей під час різноманітних народних гулянь та святкувань.
Завідувач музею пережив німецький полон, війну, в сімде­сятих роках почав збирати згадки про лихоліття, аби донести їх до нащадків. У музеї понад тисяча експонатів: форма військових, зброя, фотографії, вирізки із газет того часу, листи-­трикут­нички з фронту тощо.
Аншлаг на допрем’єрному показіСтворення музею стало справою всього життя. А День Перемоги було найпочеснішим святом року.
В одному з інтерв’ю для «Подолянина» герой згадував: «До 1944 року був у полоні. Невимовною радістю стала зустріч із радянськими військами. Нас ви­шикували і запитали: «Хто ба­-жає помститися ворогу, а хто хоче повернутися додому?». Ми всі пішли на фронт. Нам дали одяг, зброю. Я був у роті обслуговування особливого відділу. В нас була 3-тя лінія оборони Берліна. І досі пам’ятаю той день, коли оголосили перемогу. Ми всі плакали від щастя, знайшли бочку вина 1925 р. і святкували день Перемоги».
Ще навесні, гуляючи велич­ними залами музею, а їх аж 5 – «Пам’яті», «Бойової слави», «Народних ремесел», «Краєзнавчий», «Кіностудія», – клубок у горлі не давав дихати: «Як так? Тут титанічна праця, безцінні експонати. Чому вони так далеко від людського ока, в забутому холодному приміщенні?». І хоча нинішня завідувачка музею Галина Чорна всіма силами пітримує заклад, береже його, але тут практично немає відвідувачів. Дуже сподіваємося, що після показу стрічки «Той, хто дні стер» як у столиці, так і за кордоном люди зацікавляться цим забутим краєм.
А режисер зробив усе для цього. Якісні кадри мальовничих пейзажів Дністра, подільських красот так і манять до себе. Хочеться зануритися в ту річку або влягтися на травичку і насоло­джуватися тишою й красою. Гарні картинки поєднуються з кадрами сільського життя. Он Григорій Іванович на своєму вело­сипеді приїхав знімати, як місцеві дів­чатка виконують веснянки. Народні вбрання, яскраві кольори, гарні танці переплітаються на старих стежинах…
Знаково також, що свого часу доля звела Григорія Павленка з молодим київським режисером, випускником Національного університету театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого Дмитром Глухеньким, який також закохався у ці подільські краї… Творці були на одній хвилі, тому й подружилися.
– Одного разу мені випала робота для Кам’янець-Подільської районної адміністрації, тому залюбки поїхав знайомитися з дивовижним Поділлям, – розповідає Дмитро Глухенький. – Ми заїхали в село Демшин – знімати місцевий музей. Нас зустрів дідусь із добрими очима і почав проводити екскурсію. Все було прогнозовано, аж поки він не відчинив таємних дверей. «А це моя кіностудія», – сказав Григорій Іванович. А в мене відвисла щелепа від побаченого. Там були гори кіноплівок, камер, проєкторів, фото­негативів. Ми домовилися, що я ще якось заїду, подивимося та пере­­знімемо декілька його фільмів. Так почалася історія довжиною 10 років.
Спершу в Демшині всі думали, що я приїхав ловити рибу на Дністер. І я справді ловив…, але миті.
А ще найбільше мені подобалося просто відчувати доброту людей, з якими зустрічався. Для мене це була країна натхнення. І я навіть мріяв там жити – досі мрію. Бо там не лише райська природа, вольная воля, а й чудові люди, яким я вдячний за щирість щодо себе і моїх друзів. Багато із цих прекрасних людей є в моєму фільмі. Григорій Іванович бачив частину з нього, а ось кінець стрічки намалювала доля.

ДО ПЕРЕМОГИ ЩЕ ДАЛЕКО

Стрічка унікальна й тим, що її диктувало саме життя. Вражає, як режисеру вдалося передати святкування Дня Перемоги в одному селі за часів різних президентів. Дмитро неодноразово відзначав цей день саме в Демшині. Вітання Януковича з екранів – а на сільській сцені ріже вухо, як школярі співають «Этот День Победы», за Порошенка вже віднайшли гарну українсь­ку пісню «Перемога».
Галина Чорна вітає Дмитра Глухенького з успішним стартом показів До сліз вражають моменти стрічки, на яких після концерту до Дня Перемоги Григорій Павленко прямує до своїх любих кіз, обіймає їх і випускає пастися, а сам іде святкувати разом з односельцями. Проникливо звучать тости-побажання ветера­-нів, яким, на жаль, не судилося здійснитися: «Щоб наші внуки ніколи не знали війни!».
Хоча озвучування в картині мало, але режисеру вдалося повільними старечими рухами, не завжди розбірливими фразами, сумними поглядами передати ті щемливі моменти, які беруть за душу. Дмитро Глухенький у фільмі також використовував кадри з кінохронік Григорія Павленка. Завдяки цьому поєднанню простежується, як швидко пішли із цього світу герої Другої світової. На чорно-білих плівках під час урочистого параду на трибунах десятки фронтовиків. Згодом у кольоровому цифровому відео на святі вітають лише двох ве­теранів. Власне закінчується фільм кадрами Дмитра, де він розмовляє з єдиним ветераном села.
Вмирають Герої, виїжджає молодь, гине молоде покоління на війні – це ще одна проблема, яку висвітлив режисер. Мало кому вдавалося стримати сльози від кадрів із Алеї Слави на міському кладовищі. Сучасні Герої там усміхаються зі світлин, серед них і правнук Григорія Павленка – 22-річний Олександр Горний, який загинув у зоні проведення АТО 1 грудня 2017 р.
А паралельно із сучасними кольоровими фрагментами – чорно-білі з Демшина, де в білому згортку з пологового несуть додому маля…
Дмитра Глухенького нази­вають гідним продовжувачем зміс­товного українського кіно, сповненого філософською поетикою, що бере свої традиції від славетного Олександра Дов­женка. Своїм фільмом про плинність часу він довів, що хоч життя і минає, але пам’ять закарбовується, бо ж камера в руках героя фільму – це зброя проти забуття.

Фотографії взято із фейсбук-сторінки Дмитра Глухенького.