Середа, 20 Листопада 2019 р.
1 Листопада 2019

«БАГАТСТВА НЕ ХОЧУ, ХОЧУ МИРУ!»

Головний старшина Володимир КутасЦьогоріч інженерні війська відзначатимуть ювілей. Адже 20 років тому вийшов Указ Президента України, відповідно до якого третє листопада офіційно визнано Днем інженерних військ.
Військові інженери – народ універсальний. Їм під силу приборкати вогонь, воду і навіть землю. Адже вміють знешкоджувати і встановлювати вибухонебезпечні предмети, зводити поромні переправи та облаштовувати укриття. Їхні досвід, знання та золоті руки цінують і в мирному житті, і особливо під час війни на передовій.

Кам’янець-Подільський є кузнею інженерних кадрів уже не одне десятиліття. Нам є чим пишатися: Кам’янець-Подільська інженерна бригада – єдина в Збройних силах України. Командир бригади – полковник Олександр РЕКА.
Зокрема, в одній із частин на посаді головного старшини служить наш земляк прапорщик Володимир КУТАС, який із дитинства марив військовим ремеслом.

АРМІЄЮ НАДИХНУЛИ ТАНКІСТИ

– Народився я на Херсонщині. Коли мені було 3 роки, побачив фільм «Чотири танкісти і пес». Так перейнявся, що просив маму називати мене не Володею, а Яником, – ділиться спогадами Володимир Іванович.
На Кам’янеччині, в селі Ду­бинка, наш співрозмовник разом із батьками оселився 1975 р. Під час навчання в Кам’янець-Подільському індустріальному технікуму 1984 р. Володимира призвали на строкову службу, яку проходив у внутрішніх військах. Спочатку служив у навчальній частині м.Шяуляй (Литва), а через півроку перевели до Києва, в оперативний полк-резерв мі­ністра внутрішніх справ.
Під час служби в армії (1986 р.)На його долю випало пережити масштабну українську трагедію, наслідки якої й сьогодні відчуває весь світ.
Із нагородами– І досі пам’ятаю, як о четвертій ранку 26 квітня 1986 року, це була субота, нас підняли за тривогою, – розповідає Володимир Іванович. – Понад дві сотні військових передислокували виконувати зав­дання у Чорнобильській зоні. Особовий склад охороняв громадський порядок як у Чорнобилі, так і на контрольно-пропускних пунктах.
27 квітня ми приїхали на місце і розбили табір у лісі. Весна, сонечко, пташки цвірінькають, а ми, молоді-зелені, які про радіацію ма­ло що знали, попадали на траву. Піді­йшов наш начмед із дозиметром, що відповідно реагував на підвищену дозу радіації, й сказав: «Страшно не те, що є, а те, що буде». Пояснив, які наслідки можуть чекати.
Про дні, проведені в зоні відчуження, Володимир Іванович може розповідати довго. Згадує, що із захисту мали лише респіратор, але з роками усвідомив, що жодне обмундирування тоді на 100% не захистило б від ра­діації, адже вона проникала через усе, крім свинцю. Спочатку евакуювали дітей, а вже потім – дорослих. Ніхто з мешканців Чорнобильської зони навіть не припускав, що рідні домівки залишають назавжди. Люди гадали, що це лише на декілька днів, залишали речі й навіть домашніх тварин.
– Моторошно було патрулювати місто не вночі, а вдень: ідеш, навколо тиша, людей немає. Із тварин бачив лише собак і ворон.
Одного разу під час денного патрулювання перед БТРом вибігла собачка, сіла, подивилася жалісними очима, випрошуючи їжу. Нагодували її й після цього завжди возили із собою хліб.
Але, попри нелегкий життєвий іспит, роки в армії співрозмовник згадує з теплотою в голосі та щирою усмішкою. Коли перебував у Києві, то не обминув увагою й рідну військову частину, в якій нині розташовується Нацгвардія України.
– Дехто вважає, що роки, проведені в армії, прожиті даремно. Насправді це не так. У нашій частині дідівщини не було, навпаки, старші солдати опікувалися молоддю, навчали досягати гарних результатів. Я багато чому навчився. Ми брали участь у парадах, а ще охороняли громадський порядок під час проведення XII Міжнародного фести­валю молоді та студентів. І досі спіл­куюся з однополчанами телефоном, деякі живуть в Україні, Білорусі, Росії, Німеччині тощо, адже в нашій роті були солдати більш ніж 10 національностей. Військова друж­-ба – найміцніша.

ТРИ МРІЇ

Володимир Кутас (ліворуч) у складі патруля військової служби правопорядкуПісля строкової служби за­лишитися у військовій частині не зміг через сімейні обстави­-ни, тому спробував уже вдома влаштуватися на військову служ­бу. Але, як зізнається, це радше нагадувало кола пекла. Оформлявся прапорщиком у Скалу-Подільську, Польщу, в російське селище Роздольне – крайню точку Землі. Але всі спроби виявилися марними. Восени одружився і залишився працювати в селі Залісся Друге, де завжди потрібні робочі руки.
А на початку 1990 року Володимир Іванович пішов працювати в патрульно-постову службу міського відділу міліції. Каже, що неабияк допоміг йому тодішній командир взводу Володимир Ляшук. Служив у ізоляторі тимчасового тримання, в розшуку, командиром конвойної служби.
– Хоча працівник міліції – люди­на у формі, але в глибині душі хотів бути військовим, – зізнається чоловік. – Ще в дитинстві було три мрії: мати справжній футбольний м’яч, власний автомобіль чи мотоцикл і стати військовим. Із першої зарплати купив м’яч, згодом – і мотоцикл «Мінськ». Із третьою мрією було найважче.
Із міліцейських лав Володимир Кутас звільнився 1999 року і пішов служити у військову комендатуру старшим інспектором безпеки дорожнього руху. Маючи за плечима роки вислу­-ги, в травні 2011 року за сімейними обставинами звільнився і пішов на пенсію, але недовго насидівся вдома – запропонували роботу в Кам’янець-Подільській КЕЧ.
– Але Збройні сили України без Кутаса не залишилися – 2011 року на військову службу за контрактом призвався мій молодший син Ві­талій, – із гордістю каже Володимир Іванович.

У СТРІЙ ПОВЕРНУЛА ВІЙНА

Коли в країну прийшла неоголошена війна, син Віталій не­одноразово їздив за ротацією на схід у складі понтонного батальйону, Володимир Іванович почав думати, як повернутися у стрій:
У колі родини: Володимир Іванович, сини Віталій та Олександр, дружина Людмила – 2016 року народився внук, а син Віталік саме був на сході. Я прийшов додому, став над колисоч­кою – і так мені на серці защемило. Маю за плечима 24 роки служби, досвід, а сиджу вдома. Подивився на внука і кажу до дружини: «Людо, буду призиватися! Бо колись це дитинча виросте і запитає: «Діду, а де ти був?». І що я йому скажу?!».
І так на початку вересня 2016 р. до армії повернувся Кутас-старший. Призвався в одну з військових частин бригади на посаду командира відділення. А на початку лютого 2017 р. він у складі загону під керівництвом досвідченого командира вирушив виконувати завдання на Луганщину.
– Роботи інженерних підрозділів із боку не видно, але багато що залежить саме від інженерів. Без інженерів – жодного кроку. Їхню працю цінують ті, хто виконує зав­дання на передових позиціях, – каже Володимир Іванович.
Зізнається, що на сході кожен, хто виконує завдання, незалежно від роду військ, наражає себе на небезпеку. Всюди стріляють, залишаються вибу­хонебезпечні предмети, лихо чатує скрізь. Вразив його і побут тамтешніх жителів:
– Я – людина з села, тому одразу ж почав порівнювати, як живуть люди у нас і там. Вразило нехлюйське ставлення до власної садиби: не­ошатна хатина, все поросло бур’янами, огорожа із шиферу. Мені це було дико. Не кажу, що так усюди, є і гарні будиночки, переважно вихідців із Центральної чи Західної Украї­ни. Я спілкувався із тамтешнім населенням виключно українською і не зустрічав нікого, хто б мене не розумів. Одні дивилися косо, ін­ші – зі співчуттям, хтось – за Україну, інші сплять і бачать «русскій мір», який прийде – і тоді все падатиме їм із неба.
Одного разу нам назустріч котив велосипед чоловік. Коли порівнявся із нами, привітався «Слава Украї­ні!». Ми відповіли.
А після 8 Березня, їдучи із зав­дання, зайшли в магазин на околиці Щастя. Продавчиня – молода жінка, яка розмовляла російською. Я їй кажу: «А ви знаєте, як вітають у нас на Поділлі жінок? Щоб ви жили, багатіли, спереду згорбатіли. Щоб вас перейшли гроші, та ви від них не могли відбитися». Додаю їй, аби мої побажання здійснилися. На що вона відповідає: «А от кого родить, раз­ве что от солдат. Вы ж видите, у нас тут одни алкоголики и тунеядцы». Бачив там багато чого, але не про все хочу розповідати.
Із теплотою, шаною і подякою Володимир Іванович розпові­-дає про керівництво частини, бойових побратимів, волонтерів і меценатів, котрі роками не втомлюються допомагати захисникам. Неодноразово він поривався знову поїхати на схід, але поки що його знання і досвід потрібні в мирному Кам’янці. Адже і тут роботи вистачає.
– Після ротації частина проходить відновлення, доукомплектування, злагодження, ремонтується техніка, готується особовий склад до чергових відряджень, проводяться заняття з сержантським скла­дом із правової, спеціальної підготовки тощо. А ще займаюся благо­уст­роєм приміщень, де дислокується частина. Приємно, що в нашій частині майже дороблено ремонт. І це завдяки всьому особовому складу: від солдата до командира, – розповів прапорщик.

СІМ’Я – НАДІЙНА ОПОРА І ПІДТРИМКА

Володимир Іванович каже, що він – найщасливіша людина у світі, адже здійснив дитячу мрію, має надійну сім’ю, радіє
за синів і тішиться щебетливи­-ми внуками. Старший син Олександр мешкає із родиною в Києві, має двох доньок. Молодший Віталій – військовий, виховує двох синів.
У вільний час військовослужбовець полюбляє рибалити, ходити в ліс по гриби, працювати біля господарства. Із коханою дружиною, з якою разом крокують по життю вже 33 роки, вирощують кролів, курей, качок. Саме в родинному колі співрозмовник знаходить затишок та підтримку. Але, попри сімейну ідилію, він не може залишатися спокійним у час, коли в країні вже шостий рік триває війна. Щодня хвилюється за українських захисників, робить усе можливе, аби в країні було спокійно, і молиться про здійснення ще однієї мрії.
– Бажання маю одне – мир в Україні. Хочу, аби наші хлопці повернулися додому живими і неушкодженими, щоб їх щодня бачили діти, батьки та кохані. Багатства не хочу. Якщо в країні буде мир, злагода, спокій, здоров’я, відповідно –
всі ми будемо багатими. Я ніколи не виміряв багатство грішми, бо вважаю, що і так усе маю: сім’ю, де мене чекають і проводжають уранці на службу, куди йду з радістю.