Неділя, 15 Грудня 2019 р.
15 Листопада 2019

ПІСНІ З КАМ’ЯНЕЦЬКИХ САДІВ

Золоті, але поморщені від важкої праці руки, які ввібрали в себе найщиріші запахи хліба, меду, чорнослива, пряженого молока… Скільки роботи за день вони переробляють, лише одному Богу відомо, і лише він знає, які є сила волі, терпіння й бажання жити краще у простого селянина.

Анатолій Григорчук у власному саду17 листопада відзначати­мемо День працівників сільського господарства, свято людей, які постійно в роботі, і які, забуваючи про власні потреби, вкладають усі сили й здоров’я у справу, що, на жаль, не завжди приносить прибутки. Все ж вони щиро вірять, що настане час, коли життя буде кращим.
Український селянин про­кидається вдосвіта і не йде пити каву, а поспішає до хліва, аби нагодувати й подоїти корову, роздати ще звечора зварену картоплю з грисом свиням, курям, качкам, кролям. Доки роздасть, треба вже й про обід подумати – для них, а не для себе. Сам колись поснідає, а може, й заразом пообідає, або, як часто виходить, об’єднає всі три трапези в одну – вечірню, коли нагодоване господарство посне… Добре, що хоч заготівельник молока приїжджає під ворота, й не тре­ба через усю вулицю йти з бідонами. «За копійки бере літр молока, вода в магазині дорожча, але що зробиш. Та ж не до міста везти і самому продавати – проїздиш більше… Це стосується й картоп­лі, сушені, горіхів, – подумає сам до себе, поплюється й сам себе заспокоїть. – Добре, що хоч комусь вони потрібні, запитують, забирають. Уже копійка в хаті є. Там свині підуть, одну для себе на свята заріжемо, другу продамо. Вже буде що доньці й сину до міста пере­дати: і м’ясо, і декілька тисяч. Що там у місті вони мають…».
От так, із думками про приємне, порається вже в городі, звідти біжить до саду, бо й там лад треба навести. І в такій шаленій круговерті минають дні, тижні, місяці й роки… Не встиг обернутися, а вже й діти виросли, сивина накрила голову, а того покращення або хоча б днини для відпочинку все немає і немає, бо треба, треба, треба.
Ми змалювали портрет пересічного селянина, йому відповідають тисячі українських чоловіків і жінок, які несуть почесне звання – Господар. Про їхні трудові будні нечасто пишуть у газетах чи розповідають по телебаченню, але вони не скаржаться, мовчки садять, вирощують і годують. Споді­ваємося, що бодай цієї неділі викроять час і для себе, аби відзначити свято.

ЛЮДИНА-ОРКЕСТР, А ПІД ГЕНДЕЛИКОМ СИДІТИ НЕ ХОЧЕ

На щастя, в селах нашого району ще є порох у порохівницях, є щирі й порядні особистості, після знайомства з якими розумієш, що все у нас ще буде. Один із них наш герой – 57-річний мешканець с.Рогіз­-на Анатолій ГРИГОРЧУК, який розкрив не лише секрети свого господарювання, а й власне бачення щодо покращення рівня заробітків селян. Він – як людина-оркестр, адже важко уявити, що можна поєднувати стільки справ, уподобань і захоплень, які даються нелегко і недешево.
Чоловік із нуля виростив сад, сам щеплював сучасні сорти яблук, груш, слив, здавна займається бджолярстом, не так давно до нього черги стояли по бринзу й будз із козячого молока, персики, а ни­-ні – по чорнослив, висушений із величезних соковитих слив із кулак. Не повірите, але до цього всього за освітою Анатолій Васильович – слюсар-механік радіоапаратури, а тривалий час на прожиття заробляв музикою – грав на весіллях та інших урочистих подіях у рідній Рогізні й навколишніх селах. На запитання «Як вдається все це поєднувати?» відповідає просто: «Треба ж на чомусь заробляти, самому розвивати­-ся, дітям допомагати. Заро­біток у селі не вельми, але все ж краще хоч щось заробляти, ніж у генделику сидіти». Час­то, по­раючись у саду чи біля бджіл, чоловік підспівує і щирою українською піснею надихає на роботу не лише себе, а й односельчан.
Анатолій Григорчук з онукомРогізна споконвіку славилася неозорими садами, які вражали налитими сонцем сливами, грушами, яблуками. А який тут родить виноград, про нього цілі легенди складають, мовляв, лише з місцевих сортів вийде рогізнянське вино, що нічим не поступається французькому. А можливо, воно ще й краще. Будь-які ягоди чи фрукти, вирощені на берегах Дністра, справді мають неповторний смак і аромат. Тому місцеві цим і користуються. Чимало рогізнян не віддавали свої паї в оренду, а засадили їх плодовими деревами. Серед них і наш співрозмовник.
– Багато людей у нас сушенею заробляють на життя. Наше село здавна славиться цим, чи не в кожного на подвір’ї є лозня, сушимо все виключно на дровах фруктових дерев, – продовжує Анатолій Васильович. – Садок маємо і біля хати, ще мої батьки його закладали, заробляли з нього. Якось на сімейній нараді вирішили, що самі оброблятимемо власні три гектари (я мав свій пай, а мама – свій). Тому й засадили їх грушами, горіхами, яблунями й сливами, аби і родину вітамінами забезпечити, і сушеню зробити, щоб на продаж мати. Садок закладав поступово. Спочатку більше було персиків, але вони вимерзли, замість них посадив сливи, бо біля персиків більше роботи, більше кропити треба. Але як бджоляр зі стажем цього не люблю робити. Навіть бур’яни хімією не дуже хочу обробляти, аби менше її лити в землю, тому траву зазвичай кошу, а накоситися її потрібно добряче. До саду треба рук.
Сад почав гарно родити, напевно, лише торік. Проблема в тому, що бізнес із нього не такий уже й легкий, досить багато треба вкладати, а виручка заледве покриває витрати. Я десять років чекав, поки повноцінно зародять щепи. До речі, сам щеплював різні сорти, брав їх у кума – відомого садівника Володимира Франтійчука. Тому й маю лише слив 12 сортів, основу саду складають «cтенлей» і «Анна Шпет». Є десертні, дуже модні сорти. Мої сливочки родять від початку серпня і до середини осені. Всі вони різні як за смаком, так і за формами. Є маленькі, а є й здоровенні, такі, як курячі яйця.
Аби пересушити урожай, закупив десять складометрів дров, але за вересень-жовтень я їх усі й спалив. Здавав же чорнослив знаєте за якою ціною? Лише по 18 гривень за кілограм, незважаючи на сорт, розмір і смак. Як маленькі сливи сорту «черкуш», що за день висихають, так і десертні великі, а їх із тиждень треба сушити. Їхати до Кам’янця продавати не маю можливості. Ми з дружиною Раїсою самі на господарстві залишилися, діти вирос­ли. Поки в місті торгуватимемо, хто за нас тут працюватиме? Це ж кізочок, свинок треба обійти, за курей і бджіл уже мовчу. Та й дорога в один бік 32 гривні коштує. Не наїздишся. Сільське господарство, як бачите, дуже нерентабельне, особливо нині. Навіть раніше горіхи приймали дорожче, а сушеню возили в Крим, Донецьк, Росію. Самі разом із колегами, сусідами вантажили фури і везли. Нині цей ринок для нас закритий.

ПРОДУКТИ, ЗА ЯКИМИ Б ФЕСТИВАЛІ ПЛАКАЛИ

Найбільше господар пишається сливамиНа різноманітних конференціях щодо розвитку сільського господарства йдеться про те, що селянам необхідно об’єднуватися в спілки, асоціації, кластери і разом продавати продукцію навіть до Європи. Так не лише виживати зможуть, а й гідно зароб­ляти. Цю думку підтверджує Анатолій Григорчук на прикладі власних заробітків із медом:
– Тримаю бджіл з 1993 року, нині маю 45 сімей. Мед люди беруть у мене по літрі-дві. А от гуртового покупця немає. Можливо, інші області нашої держави, а то й інші країни потребують його, але ж виходу на нові ринки в мене самого немає, та й світ не знає, що в Рогізні живе Анатолій Васильович, в якого найсмачніший, екологічно чистий мед, зібраний бджілками-трудівнич­ками із квітів на берегах Дністра.
Якби ж ми з пасічниками-сусіда­ми об’єдналися, мали б більше продукції та шукали б тоді кращі ринки збуту.
Ідей у нашого героя чимало, і вони настільки цікаві, що його продукція користувалася б величезним попитом не лише на продуктових ринках, а й на різноманітних фестивалях. Чого варте лише недавнє захоплення ко­зами. Родина мала їх аж шість. Спочатку здавали цінне жирне козяче молоко заготівельникам за тією ж незначною ціною, що й коров’яче. Потім, відшукавши рецепти ще своїх бабусь, взялися робити з нього бринзу та будз, які мали добрячий попит.
– Сусіди й досі запитують про наші смаколики, – пишається господар, – але продали більшість кізочок, залишили лише дві. Важко було їх усіх обходити. Почався сад, бджоли багато часу забирають, а рук на все не вистачає. Уже стільки років на риболовлю немає коли піти, під боком Дністер, така краса, що хоч співай. Але таке життя, живемо в селі та й мусимо щось робити. Головне – аби були здоров’я і мир у країні.