«МИ З ВАМИ РІЗНІ, ХОЧА І МАЄМО БАГАТО СПІЛЬНОГО»

Не лише на екскурсію, а й задля обміну досвідом завітали у минулі вихідні до Кам’янця-Подільського білоруські журналісти з газети «Яновський край»: Ігор Гетман (головний редактор), Алексей Устимчук (редактор відділу верстки), а також керівник народного ансамблю музики та пісні «Полешуки» Іван Засимович. Як не дивно, а мовний бар’єр чи політичні теми зовсім не стали на заваді спілкуванню, навпаки, гості наполегливо просили розмовляти українською, бо її добре розуміють. Приємно здивувало й те, що мешканці, здавалося б, проросійської Білорусі активно вболівають за Україну, нашу самостійність і національну свідомість.

«Яновський край» – комунальна газета Івановської районної ради, виходить тиражем понад 6 тисяч примірників і надає інформаційні послуги мешканцям білоруського міста Іваново та Іва­новського району, який межує з нашою Волинською областю. Тому колегам були цікаві не лише розповіді про журналістські будні, якими «Подолянин» охоче поділився, а й побут українців, їхні заробітки, прожитковий мінімум, земельні проблеми тощо. Проте два найактуальніші запитання білорусів: «Чому ви, україн­ці, такі талановиті, розумні та ро­ботящі, так погано живете?», «Чо­му всі так масово проголосували за Зеленського?» – на жаль, так і залишилися без відповіді.
– Від міста Іваново до Кам’янця-Подільського лише 500 кіломет­рів, – розповідає Ігор Гетман, – багато чули про ваше туристич­не місто – і ось вирішили побачити його на власні очі. Заодно вирішили й обмінятися досвідом. На запит «Найпопулярніша газета Кам’янця» інтернет видав посилання на «По­долянин».
Чесно кажучи, ми вражені ва­шими краєвидами, місцями відпочинку, туристичними локаціями. Із вікна нашого готелю, що на вулиці Яна де Вітте, бачили вашу візитів­ку – Стару фортецю, дорогою до центру міста милувалися краєвидами каньйону. Картинки такі, що мало де побачиш. А чого варте ваше Лебедине озеро, видно, що в облаштування кожної дрібниці тут вкладають душу. Водночас здивовані вашими дорогами. Білоруси скаржаться, що в нас вони погані, але бачимо, що нам ще немає чого бідкатися.
Оскільки ми живемо на кор­доні з Україною, на наших підприємствах, у лікарнях, колгоспах працюють дуже багато українців. Є фабрика з вирощування тюльпанів, де практично всі з України. Навіть одну з руб­рик у нашій газеті планували при­святити українським заробітчанам. Ви – дуже роботяща нація, і ми раді, що ви їдете до нас, але дивуємося, чому всі свої сили й таланти вкладаєте в розвиток інших держав, а не своєї?
Коли мова заходила про україн­ську мінімальну заробітну пла­-ту, брак робочих місць, дорогі комунальні тарифи та ціни на продукти й одяг, виявилося, що гості з Республіки Білорусь непогано орієнтуються в українсь­ких реаліях. Проте з їхніми соц­гарантіями і низькими цінами завдяки активному власному виробництву вони не можуть зрозуміти, за що і як ми виживаємо.
– Дивимося ваші українські канали, бо наші супутники краще ловлять ваш сигнал, – продовжує Алексей Устимчук. – Ви щасливі люди, тому що можете дивитися фільми рідною мовою. Нам це дуже дивно, бо білоруською практично немає перекладів. Он, скажімо, «Гаррі Поттер» в українському ва­ріанті шикарний. Дивилися й «Слугу народу». Ми так розуміємо, що чимало українців голосували за Голобородька?
Нам дуже зрозуміла ваша мова і радіємо за вас, що ви нею розмовляєте, використовуєте у кіно, на телебаченні. В нас же переважає російська. Із чотирьох шкіл у нашому місті лише одна з викладанням білоруською. Недавно нам довелося і її відстоювати, бо хотіли зробити російськомовною. На щастя, предмети й нині викладають білоруською, проте на перервах учні розмовляють російською… Що там казати, молоді журналісти, які працюють у нашому виданні, також розмовляють і думають російською, рідної практично не знають. Усі ці чинники і змушують нас видавати газету двома мовами.
Гуляючи Кам’янцем-Подільсь­ким, ми з насолодою чуємо вашу солов’їну і пишаємося вами.
Цікавить білоруських колег і актуальне питання землі. Його проблематику їм важко зрозуміти, особливо не вкладається в голові, навіщо українцям продавати власні чорноземи. Розповідаю їм, що наділи в нас здебільшого розпайовані, селяни самі їх практично не обробляють, а здають в оренду. Гості переводять нашу середню орендну плату в умовні одиниці та не розуміють такі низькі розцінки.
– Ми часто подорожуємо як Ро­сією, так і Україною, – каже Ігор Гетман. – Нас постійно дивують необроблені російські поля. Для мешканців такої аграрної країни, як Білорусь, це дуже дико. У питаннях обробітку землі ми схожі з українцями, адже як у нас, так і у вас не бачили жодного клаптика, який би заростав. Але в Білорусі позалишалися так звані колгоспи, нині вони називаються акціонерними товариствами, які мають відсоток державної власності та відсоток учасників товариства. Такі підприємства активно працюють, надають робочі місця. Там мінімальні зарплати у працівників майже 200 доларів, але є стабільність, соцгарантії. Їм надають житло, яке після відроб­лених у колгоспі 20 років переходить у їхню власність. Причому активно зводяться нові будинки, цілі містечка, і робітники отримують нові квартири, а не розвалюхи. У сільському господарстві в нас не заробиш надприбутків, але завдяки землі селяни забезпечені роботою, мінімалкою, і не так масово, як у вас, виїжджають із сіл у пошуках кращої долі.
Спілкуємося з колегами і про свободу слова. У цих питаннях ми також одне одного не надто розуміємо.
– У нас стабільність, – продовжує головний редактор. – Серйозних передвиборчих баталій на наших сторінках немає. Якщо ж бачимо проблеми в різноманітних структурах, чи нам надходять на них скарги від читачів, то працюємо за схемою, прописаною нашим законодавством: пишемо статтю, в якій висвітлюємо проблему. Відсилаємо її об’єкту критики і даємо час на пояснення й вирішення проблеми. Залежно від її складності, вони мають час від двох тижнів до місяця. Якщо немає відповіді та вирішення проблеми, звертаємося до Комітету державного контролю, тоді розмова вже серйозніша, доходить навіть до звільнень чиновни­-ків. На мою думку, такий підхід до справи ефективніший, і ми повністю виконуємо свою соціальну функцію, а не лише вказуємо на проблему і подаємо відписку на неї.
Водночас ми не второпаємо, як ваші чиновники всіх рівнів влади дозволяють собі брати хабарі, не робити нічого для розвитку країни. Ви ж вільнолюбива нація, вам Майдан організувати – раз плюнути, тому дивно, як це корупціонери нічого не бояться. Білоруси спокійніші, ми не робитимемо революції, а підемо саджати картоплю, і при цьому влада цим не користується.
Ми з вами дуже різні, хоча й має­мо багато спільного, тому споді­ваємося на подальшу співпрацю, адже маємо що розповісти одне одному.