ЧУДОВИЙ КОЛЕГА І ВІРНИЙ ДРУГ

Напередодні світлого Дня Миколая Валерій СЛАБІНСЬКИЙ з особливим трепетом гортає сімейний альбом і згадує рідного дядька, вчителя-наставника Миколу Миколайовича, золоті руки якого врятували не одне людське життя. Подумки спілкуючись із ним, племінник дякує за життєвий дорого­вказ, який привів у хірургію, мудрі поради і підтримку. Про нього Валерій Воло­димирович може розповідати годинами з теплотою в голосі та щирою усмішкою на вустах. Адже розповісти має що. Микола Миколайович був не лише професійним хірургом, а й наставником для не одного десятка молодих фахівців, які після інтернатури роз’їжджалися всією Україною. Співав у хорі, був автором понад сотні раціоналізаторських пропозицій і десятка патентів. Стояв біля витоків створення науково-виробничої організації «Каммед», яку нині успішно розвиває і очолює Валерій Володимирович.
Цьогоріч 19 грудня Миколі Слабінському мало б виповнитися 90 років.
На жаль, 1992 року його серце перестало битися. Як стверджує народна мудрість, людина живе доти, поки живе пам’ять про неї. Про Миколу Слабінського ще довго пам’ятатимуть не лише рідні та колеги, а й сотні пацієнтів, яких він свого часу поставив на ноги.

ДИТИНСТВО ЗНИЩИЛА ВІЙНА

Народився Микола Миколайович 19 груд­ня 1929 р. в с.Заставля Дунаєвецького району. Був старшим сином у багатодітній родині, де виховувалися четверо діток: два хлопчики і дві дівчинки. Батько працював водієм, а мати – домогосподаркою.
Недовго маленький Миколка тішився безтурботному дитинству. Коли навчався у 5 класі, розпочалася Друга світова війна – страх і сльози, страждання, голод і холод, розруха… Коли фашистських загарбників вдалося вигнати, закінчив курси водіїв і почав працювати. Відвідував вечірню школу. Тут знайшов свою долю – молоду вродливу дівчину Валентину Капушинську. Вона була сиротою із Сибіру, її батьків репресували. Валентина приїхала на Дунаєвеччину до родичів і працювала на ткацькій фабриці.
По завершенню вечірньої школи закоха­ні разом вступили до Буковинського мед­інституту. Згодом стали на весільний руш­ничок і все життя прожили душа в душу.
Здобувши вищу освіту, за направленням молоде подружжя поїхало в с.Летава. Валентина Григорівна працювала акушеркою-гінекологом, а Микола Мико­лайович у невеличкій лікарні розпочав оперувати. Пізніше перебралися до Ка­м’янця-Подільського, де й осіли на все по­дальше життя.

ПРИВІВ ПЛЕМІННИКА У МЕДИЦИНУ І НАУКУ

Згадуючи дядька, Валерій Володимирович зізнається, що саме завдяки його настановам і обрав медичний фах:
– Я не мріяв бути хірургом, хотів стати моряком. Але так сталося, що батько і дядько мене переконали, і я вступив до Буковинсь­кого медінституту. Дядя Коля завжди цікавився моїм навчанням, першими операція­-ми, на яких я був асистентом, завжди радів кожному досягненню. Сьогодні не шкодую, що обрав цю професію.
Інтернатуру Валерій Володимирович проходив у Кам’янці-Подільському під наставництвом завідувача хірургічного відділення міської лікарні Миколи Сла­бінського. Власне згодом тут і розпочав працювати.
– Пам’ятаю, як мене, молодого хірурга, Микола Миколайович включив у перелік доповідачів під час традиційного засідання міського об’єднання науково-медичної спільноти. Медики різних спеціальностей збиралися раз на місяць, аби обговорити цікаві випадки, поділитися власним досвідом і напрацюваннями. І цим мене так зацікавив, що згодом і я захопився науковою роботою та винахідництвом. Якби він не привчив мене до науки, ймовірно, «Каммеда» не було б, – ділиться спогадами Валерій Слабінський.
Сьогодні з усмішкою пригадує і першу операцію, виконану в тандемі з Миколою Миколайовичем:
– Видаляли апендицит, я мав бути асистентом. Заходимо в операційну, і він мені каже, щоб помінялися місцями. Бере зажим і показує: «Розрізай звідси і сюди». Не знаю, як оперував, але весь спітнів. Це була перша самостійна операція, зроблена під його керівництвом.
Микола Слабінський володів найскладнішими оперативними методика­-ми і казав, що стандартних операцій не існує, й навіть найлегша може виявитися найскладнішою. Тому завжди сам мав переконатися, що хворому ніщо не допоможе, крім хірургічного втручання. До речі, кожну операцію сам доводив до завершення і навіть пов’язку клеїв власноруч.
– Микола Миколайович лікував у комплексі, – продовжує його племінник. – Коли здійс­нював обхід, ніколи не квапився і не метушився. Він – єдиний хірург, котрий мав фонендоскоп. Спеціально для нього його виготовили на СКБ МЕТ. Завжди вислуховував хворого, оглядав і казав, що хірург – це вища стадія терапевта. До нього можна було звернутися з будь-якою хворобою, він встановлював діаг­ноз і призначав лікування.
Ніколи не відмовляв людям, які зверталися по допомогу. Попри втому, домашні клопоти чи інші справи, завжди знаходив час для хворого.
– Пам’ятаю, як під час нічного чергування о другій ночі привезли дівчинку з апендицитом. Її батьки добре знали Миколу Миколайовича і хотіли, аби оперував саме він. На той час я вже був кандидатом медичних наук, хірургом І категорії, проводив операції на шлунку, жовчному міхурі. Намагався пере­конати батьків, що все буде добре, я впораюся, адже завтра в Миколи Миколайовича – операційний день (тоді планові операції проводилися щовівторка і щоп’ятниці). Хвору почали готувати. Дивлюся – заходить дядя Коля. Прооперував і о 5 ранку пішов додому, щоб через декілька годин знову стати в операційний стрій. Був безвідмовним завжди.
За межами операційної Микола Слабінський вів активне життя. Співав у хорі, що діяв при лікарні, виступав у літньому театрі. Вдома й на дачі все намагався робити власноруч.
– Коли дядя Коля отримав квартиру неподалік від лікарні, я навчався у 9 класі. Мені доручили оббивати плитку в туалеті та ванній кімнаті. Я це зробив, приходжу і бачу, як він після роботи плиточку кладе. Донині вона так і стоїть. А вже через рік я сам у себе вдома переклеїв шпалери. Прийшов дядя Коля, подивився і каже: «Ніби моїми руками». Для мене була неабияка похвала.
Дядя Коля і мій батько купили собі автомобілі. Й ціле літо ми разом із ним будували гаражі неподалік від сільгоспмашу. Батько лише приїде, підвезе будматеріали і поїде. А ми працюємо. Загалом любив працювати руками, бо у цей час відпочивав головою.

ДЛЯ НАС ВІН БУВ ДОРОГОВКАЗОМ

Збігло вже понад два десятиліття від дня смерті Миколи Миколайовича. А колеги й досі згадують талановитого хірурга і дружелюбну людину.
Микола ЗЮБРИЦЬКИЙ, лікар-хірург ви­щої категорії, кандидат медичних наук:
– Моя хірургічна діяльність розпочалася 1974 року на базі Кам’янець-Подільської міської лікарні, в яку приїхав після закінчення медінституту. На той час тут працювали видатні постаті. Серед них яскравою зіркою був і Микола Слабінський. Уже на відстані десятків років можна з упевненістю сказати, що в нього були золоті руки в поєднанні з мудрою головою. А це неабияка рідкість у хірургії. Він був не просто лікарем, який знав хірургію, він підходив до неї творчо, не любив легковажного ставлення до роботи. Розумів, що кожна операція – це певний ризик для життя і здоров’я хворого, глибоко усвідомлював її наслідки.
Саме тому перед кожною операцією знову повертався до запитання, чи правильно встановлений діагноз, адже в той період на озброєнні хірургів не було УЗД, комп’ютерної томографії, ендоскопічного дослідження. Вирішальну роль в діагностиці відігравав досвід і клінічне мислення. Він продумував етапи кожної операції, аналізував виконану роботу, ділився успіхом із колегами і глибоко переживав невдачі.
Хірург вищої категорії, блискучий клініцист, винахідник, наставник і талановитий педагог зробив значний внесок у розвиток хірургії гострого і хронічного холециститу, виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, варикозної хвороби, хірургічної інфекції м’яких тканин. Він був одним із піонерів відновлення методу ультрафіолетового опромінення крові при гнійно-септичних захворюваннях.
Микола Миколайович – автор оригінальної концепції механізму розвитку такого грізного ускладнення, як неспроможність швів кукси дванадцятипалої кишки у хворих після резекції шлунка. Ним була сформована думка про вплив підвищеного тиску в просвіті кишки на розвиток нового ускладнення. Саме ним запропонована і реалізована ідея дренування кукси дванадцятипалої кишки в післяопераційний період для запобігання цьому ускладненню. В результаті був розроблений і сконструйований унікальний зонд для дренування кукси кишки, за який Микола Миколайович отримав патент СРСР. Цей винахід знайшов підтримку хірургів на території всього колишнього Радянського Союзу, в подальшому був удосконалений і донині промислово виготовляється під брендом Слабінського. Це був перший винахід такого рівня серед хірургів Хмельницької області, а разом із лікарем-невропатологом Валентином Грубляком вони стали першими винахідниками в історії міської лікарні. Микола Миколайович запропонував і низку раціоналізаторських пропозицій, серед яких пристрій для обробки рук хірурга перед операцією, пристрій для активного дренування абсцесів тощо.
Пам’ятаю випадок оперативного лікування такого рідкісного паразитного захворювання, як ехінококоз печінки. Я брав участь у проведенні цієї операції як асистент. Було ухвалено правильне рішення – видалення лівої долі печінки разом з ехінококовою кістою, оскільки елементи цього паразита блокували ма­гістральні жовчні протоки і викликали меха­нічну жовтяницю. Це була перша в історії хірургії Кам’янця-Подільського резекція печінки. Завдяки цьому хвора залишилася живою.
Микола Миколайович був гарним учителем. Певний час він поєднував роботу в хірургічному відділенні з навчанням студентів медучилища. На його заняттях завжди було цікаво. Він терпляче пояснював і показував, як правильно виконувати ті чи інші медичні процедури. Як ніхто, розумів, що висококвалі­фікована медична сестра – це один із важливих факторів унікальної роботи хірургічного відділення.
Микола Миколайович залишив після себе добру, світлу пам’ять та відчуття непоправної втрати в серці тих, хто його знав і з ним працював.
Анатолій СЬОМКО, лікар-уролог, кандидат медичних наук, заслужений лікар України:
– Микола Слабінський був доброю людиною і гарним другом. Протягом тих 20 років, коли ми працювали разом, він завжди допомагав колегам. Ніколи не бачив його сердитим, щоб він виходив за рамки рівноваги. Завжди знаходив силу тамувати гнів, поганий настрій чи неприємності.
Одного разу видаляли гемангіому печінки у 26-річного хлопця із Чемеровеччини. Після цього надрукували нашу першу статтю, адже випадок був унікальним. Загалом разом опуб­лікували низку статей у науковій пресі.
Не один раз доводилося разом відвідувати різні конференції, з’їзди і семінари. Наприкінці 1979 року в Києві цілий місяць жили в одному номері та за весь цей час не мали навіть тимчасового непорозуміння. Це свідчить про те, що з цією людиною можна йти в розвідку. Тоді не лише переймали досвід передових столичних хірургів, а й ходили в театри, пізнавали культурне життя Києва.
Були ми й сусідами по дачі в Ісаківцях. І я шкодую, що втратив такого прекрасного сусіда. Недарма кажуть, що гарний сусід ближчий, ніж родич. Усе робили разом: і дороги підсипали, і огорожі навколо дачі ладнали, і завжди допомагали один одному. Не раз вечеряли разом, відпочивали, рибалили. Бу­вало, що наввипередки плили до середини Дністра – він тоді ще був широкою річкою.
Пам’ятаю, як святкували його 50-річний ювілей. Це було в кафе «Поділля». Він стареньких батьків посадив у центрі столу, щоб усі їх бачили. Він їх дуже поважав і шанував.
Микола Слабінський дуже любив молодшого брата Володимира, передчасна смерть якого так його вразила, що він не переніс інсульту і, на жаль, із мозкової коми так і не ви­йшов. Я втратив чудового колегу, вірного друга і щирого сусіда…