«ЩО РОБИТЬ НАШЕ «Я?». РОЗМОВА ІЗ ПСИХОЛОГОМ

Саме над цим запитанням уже сотні літ працюють учені, психологи, науковці у сфері психіки, дослідники людської свідомості. Певно, кожен із нас у житті задумувався: чому я вчинив саме так? Що робити, коли заплутався? Як зрозуміти власне «Я»? Відповіді на ці та інші запитання точно знає доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Мирослав САВЧИН.
5 грудня він відвідав Кам’янець-Подільський у рамках Всеукраїнського науково-практичного семінару «Психічне здоров’я персоналу освітніх організацій та його профілактика». Професор написав понад 450 наукових статей, тез, методичних рекомендацій для практичних психологів, учителів і студентів.

– Мирославе Васильовичу, Ви добре знаєтеся на проблемах психологічної підготовки вчителів. Які найголовніші критерії при підготовці цих кадрів?

– Насамперед учитель повинен володіти певними компетенціями, а ще особистими здатностями. Тут важливий етап інтеграції володіння першим і другим, це має бути здорова особистість педагога і здоровий стиль професійної діяльності. Здорова особистість – це адекватна в духовному, моральному, со­ціальному, психологічному і психічному планах. Помилково зводити здоров’я тільки до тілесного.

– А яким повинен бути ідеальний учитель?

– Змінюються умови, вимоги, учні… А відтак мусить змінюватися і підлаштовуватися вчитель. Учні стають набагато складнішими, підростає Z-покоління, яке володіє кліповим мисленням. Про сучасних школярів кажуть, що вони з’явилися на світ «із мишкою в руці». Тому у школі зустрічаються не тільки позитивні феномени. Все це вимагає зусиль педагога, він повинен бути здо­ровим, мати сильне, здорове, цілісне, нерозколоте власне «Я», щоб справлятись із цими завданнями.

– Чим небезпечне психологічне вигорання на роботі?

– О! Це дуже цікаве запитання. Проблема має великі економічні наслідки, тому що за психологічним вигоранням іде професійне, а після нього може настати і особисте виго­рання. Тобто, скорочується професійний вік людини, знижується рівень її продуктивної діяльності. Це дуже небезпечно. Якщо йдеться про, наприклад, учителів, то вважаю, що держава, суспільство загалом і батьки учнів зокрема повинні створювати якомога комфортніші умови для цієї роботи. Адже вчитель – дуже нелегка праця, бо відбувається постійна взаємодія людини з людиною.

– У чому полягає розроблена Вами психологічна концепція відповідальності особистості?

– Над цією концепцією я працював чверть століття. Тут усе чітко і просто – це предмет відповідаль­ності, мотиви, способи, дистанція і результат. Для будь-якої людини надважливо, аби була самовідпо­відальність, щоб людина відповідала перед своїм сумлінням. Потріб­-но думати над власними вчинками, адже людина має відповідати не лише за себе, а й за світ, в якому живе, за близьких і рідних, тоді все буде окей.
Що робить наше «Я»? Воно переживає, думає, організовує наше життя. Але воно має дві дивні здатності. По-перше, воно може ніби збо­ку вибудовувати своєрідне дзер­ка­ло, щоб подивитися на себе. У психології це називають рефлексією. По-друге, наше «Я» може ніби покинути своє гніздо і піти назустріч іншим «Я», іншим ситуаціям, духовній реальності. Це називають трансцендентністю. І по-третє, наше «Я» може впливати само на себе, тобто змінювати себе – навчати, виховувати і розвивати.

– А що означає хворе «Я»? І як його вилікувати?

– Як не дивно, наше «Я» може бути здоровим, сильним і, на жаль, хворим, а відтак може бути зціленим або ні. Якщо людина не знає, чого хоче, розгублена в житті та у власних цілях – їй необхідний фахівець. Дуже небезпечно втратити той момент, коли «Я» стає слабким, адже наслідки запущеного хворого «Я» дуже серйозно можуть вплинути на особистість.

– А чи є серед розроблених Ва­ми психологічних методик такі, які людина може використовувати самостійно, допомагаючи собі знайти відповіді на важливі запитання?

– Небайдужа до себе людина завжди намагається пізнати глибини власної психіки, зрозуміти психологічну зумовленість різноманітних проявів життєдіяльності. Я не фахівець самометодик, вважаю, що правильна інтерпретація – це справа професіонала. Наразі працюю над двома фундаментальними методиками: перша – для виявлення світоглядних орієнтацій, визначає ставлення людини до себе, до інших людей, природи, життя, Бога. Інша – дозволяє виявити духовний потенціал людини. Обидві вони допомагають не лише розібратися в собі, а й покращують працездатність, додають натхнення, адже коли людина знаходить відповіді на запитання, що довго мучили, вона розквітає, немов троянда.

– Чи доводилося Вам працювати з людьми, які повернулися з війни?

– Працюю з ними систематично. Це важко, тому що доводиться виконувати ту роботу, яка повинна
була бути виконана при підготовці бійця до фронту, під час бойових дій і відразу після них. Людина потрап­ляє до мене з посттравматичним синдромом, який лікувати дуже важко і довго. Мені вдалося з’ясувати цікавий факт: бійці, в яких був високий духовний потенціал і які поверталися з фронту без синдрому, допомагали на фронті іншим, рятували колег, фактично стали для когось психологами, а комусь навіть врятували життя. За таким прикладом потрібно готувати не лише бійців, а й кожну людину: щоб кожен із нас у будь-який момент міг вряту­вати ближнього (у фізичному чи моральному сенсі). Дуже важливо дба­ти про духовний розвиток усього на­шого суспільства. Це великий резерв для вдосконалення цивілізації.

– А чим небезпечний посттравматичний синдром? Хто може його вилікувати?

– Наслідками. Людина може втратити сенс життя, перспективи, це призводить до конфліктів у сім’ї, оточенні. Людина не повертається до професійної діяльності, втрачає контакти з рідними, близькими.
Мені просто плакати хочеться від такого.
Вилікувати може, звичайно ж, психолог, а ще, як я вважаю, соц­працівники і духовні люди, священники. Ще Платон заявляв, що людина – це дух, душа і тіло. А сучасна наука та цивілізація розглядають не­повну людину, тобто без духов­ності. А духовність – це центр осо­бистос­ті, це її великий потенціал для життя. І це не лише про Бога. Ду­ховність – це здатність вірити. В інших людей, світ, природу. Це здатність любити, творити добро і боротися зі злом, творити свободу, бути відповідальним. Це здатність надія­тися, терпіти, виправлятися, каятися. Духовність є основою морального здоров’я, соціального, психологічного, психічного і тілесного.

Ольга БАНАХ.