Середа, 29 Січня 2020 р.
3 Січня 2020

«ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА, ПРИЛЕТІЛА ЛАСТІВОЧКА…»

Прочитати цей рядок, не співаючи в голові, не може жоден українець. «Щед­рик», відомий не лише в нашій країні, а й усьому світі, масово виконується на Різдво в США та Європі під брендом англомовної колядки «Carol of the Bells». Але попри таку світову популярність досі маловідомим зали­шається українське коріння різдвяної мелодії.

Тіна ПересунькоДля Кам’янця «Щедрик» – це не просто колядка, а частинка душі, адже з лютого до березеня 1919 року тут його співала легендарна Українська республіканська капела під орудою диригента Олександра Кошиця. Місто стало початком для капели, після якої вона вирушила у світове турне, аби за допомогою культурної дип­ломатії розповісти про Україну. За п’ять з половиною років (1919-1924) у Європі та за океаном колектив дав концерти в майже 20 країнах світу (Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія, США, Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Канада та Куба). Виступи капели охопили у цих країнах майже 200 міст, понад 200 концертних залів. Усього було дано понад 600 концертів.
Такі цифри наводить наукова співробітниця Інституту української археогра­-фії та джерелознавства ім.Михайла Грушевського Тіна ПЕРЕСУНЬКО в книзі архівних документів «Світовий тріумф «Щед­рика» – 100 років культурної дипломатії України», який побачив світ 2018 року.
А наприкінці листопада 2019 року науковиця завітала до Кам’янця з презента­цією однойменного проєкту – «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України».
У ексклюзивному інтерв’ю для «Подолянина» дослідниця розповіла про актуа­льність культурної дипломатії в наші дні, відкрила таємниці українського «Щедрика» та повідала невідомі захопливі історії світового тріумфального турне капели.
– Пані Тіно, як тема культурної або громадської дипломатії пов’язана зі знаменитим «Щедриком»?
– 100 років тому культурна дипломатія була такою ж, як і тепер. Тоді Україна, як і сьогодні, вела війну за незалежність. Як нині, тоді українське керівництво потребувало за­кордонної підтримки, політичної та військової. Тогочасний керівник – голова Директорії УНР Симон Петлюра – сподівався, що пра­давня українська культура, осучаснена аранжуваннями українських композиторів (Леонтовича, Лисенка, Стеценка тощо) переконає світ, що Україна – це не Росія, а український народ має право на державну незалежність.
Попри те, що українська музична презентація викликала справжній тріумф у Європі та Америці, а на шпальтах світової преси ви­йшло понад 1300 тріумфальних рецензій із відгуками про Україну та українську культуру, світові лідери так і не підтримали політичної незалежності України.
Афіша капели з підписом: «Українська республіканська капела на замовлення Міністерства мистецтв та національної культури України здійснила концертне турне по Європі та Америці»Прагматичні політики налагодили дипломатичні відносини з СРСР. 1921 року Українська Народна Республіка остаточно була окупована більшовицькою Росією на довгі 70 років. Українська культура і будь-які свідчення української суб’єктності стали загрозою для окупаційного російського режиму. В січні 1921 року більшовицький агент убив композитора Миколу Леонтовича, автора всесвітньо відомого «Щедрика». А в травні 1926 року – застрелено в Парижі Симона Петлюру. Всі подальші роки Україна переживала червоний терор, коли сталінським режимом було знищено українську культурну інтелігенцію – найкращих акторів, режисерів, письмен­ників, співаків (режисера-модерніста Леся Курбаса, художника Михайла Бойчука, поета Валер’яна Підмогильного, колишнього мініст­ра освіти та мистецтв Антона Крушельницького з родиною й тисячі інших).
Якби диригент Олександр Кошиць повернувся після світових тріумфальних гастролей до Києва, напевно, його так само чекав би розстріл. Дивно звучить. Але будь-яка країна світу пишалася б такими митцями, берегла б та примножувала їхню творчість. У підрадянській Україні після російської окупації будь-які прояви українського мистецтва, що нагадували б відмінність від російсько-радянського наративу, знищувалися, а митці розстрілювалися. Так в українській та світовій історіографії з’явився термін «Розстріляне відродження», запропонований польським інтелектуалом, редактором журналу «Культура» Єжи Гедройцем.
– Розкажіть детальніше про свій проєкт.
– Проєкт спрямований на те, щоб уперше оприлюднити архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади, які стосуються політики Української Народ­-ної Республіки в галузі культурної дипломатії. 24 січня 1919 року було ухвалено закон про створення Української республіканської капели, яка фінансувалася з Державного бюджету. Значне її фінансування допомогло поширити вітчизняні культурні продукти, зокрема «Щедрика», більш відомого у світі як «Carol of the bells», за межами країни. Історичні факти, представлені в рамках проєкту, свідчать, наскільки сильними були міжнародні зв’язки України в культурній сфері та яку важливість це мало для створення іміджу України за кордоном.
Матеріали проєкту ми вирішили оприлюднити у форматі мандрівної виставки і збірки архівних документів, що будуть поширюватися й експонуватися в державних, дипломатичних та культурно-освітніх установах Украї­ни й світу.
– То все ж чому «Щедрик» став «Carol of the bells»?
Тіна з представниками міської організації «Просвіти» Анатолієм Паладійчуком (ліворуч) та Славком Полятинчуком (праворуч). Листопад 2019 р.– Уперше «Щедрик» було виконано в Украї­ні на Різдво у грудні 1916 року хором під орудою видатного українського диригента Олександра Кошиця. До цього композитор Микола Леонтович писав твір понад 10 років. Перша редакція «Щедрика» з’явилася 1910 року, остання – 1919 року. Роками композитор намагався досягти досконалої гармонії довкола всього чотирьох нот, і це йому вочевидь вдалося.
Це аранжування Леонтовича народної колядки, яка в українському фольклорі виконувалася на різдвяні свята впродовж століть. Але варто пам’ятати, що первісно текст і примітивна мелодика пісні були створені ще в дохристиянські часи і виконувались навесні – у березні, коли, згідно з давніми народними традиціями, наставав Новий рік. У «Щедрику» звучать слова – «Щедрик, щедрик, щедрівочка – прилетіла ластівочка. Стала собі щебетати, господаря викликати…». Яка ластівка на Різдво? Звісно, це була рання весна. Але зі зміною часу і традицій весняний текст трансформувався у різдвяний. А особливо після створення англомовної версії Пітером Вільховським у березні 1936 року в Нью-Йорку, а також після того, як українська колядка об’їхала весь світ і була представлена в США у жовтні 1922 року хором Кошиця.
У англомовній версії «Щедрик» уперше прозвучав у березні 1936 року в Нью-Йорку в «Madison Square Garden» під час американського з’їзду вчителів музики у виконанні хору під орудою американського диригента українського походження Пітера Вільховсь­кого (Peter J. Wilhousky). Саме він написав англомовний текст до української колядки, перетворивши її на американську.
21 листопада 1936 року Вільховський зареєстрував відповідний патент у компанії «Carl Fisher». Відтоді український «Щедрик» поволі втрачає статус українського. Хоча, аналізуючи американську пресу наступних десятиліть, можна сказати, що впродовж 40-60-х років авторство музики Миколи Леон­товича переважно зазначалося під час виконання чи запису «Carol of the Bells». Далі воно втрачалось, аж поки пісня не стала просто американською колядкою «Carol of the Bells».
Загадка популярності цього твору – в його простоті, універсальності та витонченій дос­коналості. «Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки «ажурна», ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним ка­мінням», – писав про творчість Леонтовича український композитор Кирило Стеценко.
– У своєму виданні Ви розповідаєте про подорожі Української республіканської капели Олександра Кошиця. Яка, на Вашу думку, найголовніша заслуга колективу?
– Упродовж 1919-1924 років українські співаки під керівництвом Олександра Кошиця виступили в 17 країнах Західної Європи, Північної й Південної Америки з місією популяризації бренду України у світі. «Щедрик» став своєрідним інструментом «Soft Power» україн­ської дипломатії 100 років тому, а світові державні гастролі Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця – першим проєктом культурної дипломатії в історії України.
«Щедрик» справді став хітом українських прем’єр упродовж 1919-1924 років у 10 країнах Західної Європи та 7 країнах Америки. Тому невипадково, що після того, як хор припинив своє існування в травні 1924 року, «Щед­рик» продовжив життя в американському просторі. Адже впродовж американського турне хору Кошиця українці виступили у 36 штатах, 115 містах США, давши концерти не лише у найпрестижніших концертних залах на кшталт «Carnegie Hall», але й у відомих університетах і музичних коледжах (наприклад, Harvard University, Yale University, Princeton University тощо).
Це геніальна комунікаційна і композиторська робота Леонтовича. Думаю, багато додали його глобальній популярності англомовний текст і чітка кореляція з Різдвом. Прив’язаність до святкового періоду, до глобалізованої англійської мови, до американської індустрії кіно і шоу-бізнесу дали «Щедрику» те, чого не змогла дати українська держава після радянської окупації.
Сотні аранжувань у хоровому та акапельному стилях, рок, метал, джаз, кантрі, класика тощо, в тому числі у виконанні баскетболістів NBA – це вже феноменологія «Щедрика». Я б хотіла, аби студії «Щедрикознавст­ва» з’явились як в Україні, так і за кордоном. Оскільки це справжній мистецький, культурний, комунікаційний феномен, який варто досліджувати і розвивати.
– Які плани на майбутнє в Кам’янці-Подільському?
– Грандіозні! У вересні 2020 року місто прий­ме перший масштабний фестиваль хорового мистецтва імені Олександра Кошиця!

Ольга ГОЛУБ.
P.S. У лютому 2019 р. в «Подолянині» вийшла серія публікацій Олега Будзея про перебування учасників Української республіканської капели, керованої Олександром Кошицем, у Кам’янці-Подільському і світове турне. Статті доступні на сайті газети (podolyanin.com.ua).