Четвер, 16 Вересня 2021 р.
17 Січня 2020

ЖЕМЧУГОВ: «Я ПОТРІБЕН СВОЇЙ УКРАЇНІ»

Україна – єдина, соборна, неподільна. На жаль, коли вже шостий рік на сході триває справжня війна, українці знову змушені це доводити ціною власного життя.

Володимир Жемчугов (у центрі) з кам’янецькими військовослужбовцямиСаме 22 січня, у День Соборності України, три роки тому український партизан, учасник російсько-української війни Володимир ЖЕМЧУГОВ отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка». Володимир Павлович – це нинішнє уособ­лення соборності України. Народившись на Луганщині, маючи російське коріння, успішний бізнесмен у Грузії не зміг спокійно спостерігати, як росіяни підло завдали удару в спину і захопили його рідний край, тому без вагань вступив у нерівний бій з окупантом.
Попри полон, важке поранення, втрату зору і кінцівок обох рук, тортури, він не став на коліна перед ворогом і продемонстрував усім незламність патріотичного духу. Кадри звільнення відомого партиза­-на з полону і його гідна відповідь британському проросійському журналісту Грему Філліпсу облетіли весь світ, не залишивши нікого байдужим. На запитання путінського пропагандиста: «Кому ты нужен сейчас безрукий?», Жемчугов відповів: «Я нужен Украине, я нужен моей Родине. Украина своих не бросает».
Після довготривалого лікування в Німеччині Володимир Павлович фізично не зміг повернутися на війну, однак пішов воювати на інформаційному фронті. Нині місією свого життя називає просвітницьку роботу. З дружиною Оленою та проєктом Мінінформполітики торік об’їздили 13 регіонів України, провели понад 60 заходів. Під час зустрічей із молоддю презентують документальний фільм «Бранці Кремля», розповсюджують стоси патріотичних книг і годинами спілкуються зі студентами, курсантами та всіма охочими.
Торік у грудні Кам’янець-По­дільський став 15 містом, де по­дружжя Жемчугових провели пресконференцію та декілька зустрічей. Володимира Павловича довго не хотіли відпускати зі сцени ні глядачі, ні журналісти «Подолянина». Його розповідь про війну без прикрас зачіпає за живе, тому без му­рашок по тілу слухати це неможливо. Чоловік аргументо­вано пояснив, чому і звідки при­йшла війна, специфіку Донбасу, не­одноразові спроби анексії Криму і російські методи захоплення не лише територій, а й людських мізків.

«БУЛО СОРОМНО, ЩО МЕНЕ СПРИЙМАЛИ ЯК РОСІЯНИНА!»

Володимир Жемчугов народився 1970 р. в м.Красний Луч. Його батько – росіянин, мати – білоруска, котрі в 60-х роках приїхали на Донбас будувати шахти. Після закінчення школи служив у радянській армії. Закінчив Алчевський гірничо-металургійний інститут, недовго працював шахтарем. Після розвалу СРСР пішов працювати в комерційні структури, а згодом створив власний бізнес у Грузії. Зізнається, що об’їздив чи не весь Кавказ і був вражений, наскільки там усі знають свій родовід до 10 покоління й досі пам’ятають, як російський цар, а згодом комуністи і російська армія нищили їх, убиваю­чи дідів-прадідів. Маючи український пас­порт і футболку з написом «Ukraine», для кавказців він був росіянином, бо мав російське коріння та прізвище Жемчугов.
– 2014 року з дружиною планували повернутися в Україну. На Луганщині залишилися мати та рідні. Приїхали у відпустку і побачили, що там коїться. Я перевіз маму в Тбілісі, залишив там із дружиною, а сам повернувся і почав захищати свій дім, – розповідає чоловік. – Пережив війну в Грузії 2008 року і знав, на що здатні росіяни.
Пам’ятаю, як жителі Тбілісі евакуювалися, бо російська армія була за 10 кілометрів від міста. Я поїхав у свій офіс, щоб вилучити інформацію з комп’ютерів. Зі мною був грузин, програміст Саша. Йому саме зателефонував рідний брат, нацгвардієць, аби попрощатися. Розповів, що російська армія оточила Цхінвалі, багатьох офіцерів убили. Декільком вдалося заховатися у підвалах, але росіяни закидали туди гранати. Як же мені було соромно, що мене сприймали як росіянина!
Сьогодні я не можу фізично воювати з Росією, але буду це продовжувати інформаційно, доки є сили.

НА КРИМ РОСІЯ ЗАЗІХАЛА ТРИЧІ

Після спогадів про пережите в Грузії Во­лодимир Павлович поділився власними думками щодо схем загарбання українського Криму. Виявляється, їх було три:
– Уперше це сталося 1994 року, коли обирали першого і єдиного президента Криму Юрія Мєшкова. ФСБшники у цей перехідний період запланували захопити там владу. Але українські спецслужби тоді спрацювали доб­ре – й українське керівництво дізналося про це. З Києва перекинули спецназ – і в росіян нічого не вийшло.
Друга спроба відбулася 2003 року. В Керченській протоці є острів Тузла, і Росія почала будувати там дамбу. І тоді наші спецслужби спрацювали й дізналися, що на тому боці зібралося потужне військове формування, готове зайти на територію України. Президент Леонід Кучма особисто передзвонив Путіну і сказав, що, в разі провокації, українська сторона завдасть удару у відповідь.
На жаль, третя спроба взимку 2014-го вда­лася. Починаючи з жовтня 2013 року, тутешні мешканці не розуміли, чому всі санаторії в Сімферополі, Ялті, Севастополі заселені кремезними чоловіками. У лютому 2014-го вони всі вийшли під Верховну Раду Криму. Ця масовка приїжджих із Краснодарського краю видавала себе за кримчан і влаштувала бійню. На захист Криму стали кримські татари й українці-патріоти. Але Путін дав наказ – і вночі на БТРах, зі зброєю ввійшли російські військові без розпізнавальних знаків. Почалася гібридна війна.
Про те, що насправді коїлося на півострові, йдеться у стрічці «Бранці Кремля», з якою ми їздимо по Україні. Вона про політв’язнів – українських громадян, котрі перебувають у в’язницях Росії. Хоча це юридичний нонсенс, бо не можуть громадяни однієї країни бути загратовані в іншій країні як політичні в’язні.
Насправді Росія напала на нас. Уже не один рік у Гаазькому суді Україна це аргументує і надає докази. Російські полонені солдати кажуть, що їм дали наказ зняти погони і йти воювати. Але досі це ніхто не бере до уваги.

ЧИ БУВ ДОНБАС УКРАЇНСЬКИМ?

Володимир Жемчугов отримує державну нагороду. 2017 р.Володимир Павлович, котрий виріс на радянській пропаганді, яка переконувала, що ми – найкращий, найбагатший і миролюбний народ, а навколо – одні капіталісти, що заздрять великій нерушимій державі, ще з юних літ розумів, що щось тут не клеїться. Задумався, коли в кінотеатрах почали показувати французькі й італійські фільми. Звертав увагу, як європейці одягаються, що їдять, на чому їздять, і розумів, що прості люди там живуть краще, ніж у Радянському Союзі. Рідному Донбасу до Європи було дуже далеко.
– У радянські часи таких місцевостей, як Донбас, котрі розбудовували і заманювали молодь з усього Союзу, було декілька: цілина, Тюмень, Байкало-Амурська магістраль. Люди їхали, бо мали високі зарплати, власні квартири і повні магазини з продуктами, – розповідає Володимир Жемчугов. – А до цього, після Другої світової війни, Донбас був розбитий, його відбудовували полонені німці, які ще працювали на шахтах і добували вугілля. Довгожителі розповідають, що жили вони в бараках, обтягнутих колючим дротом. Після смерті Сталіна німців відпустили. А на їхнє місце завезли кримінальників, але вони вже не так добре працювали. У жодній іншій області України не було стільки місць для по­збавлення волі, як у нас. На Луганщині 16 в’яз­ниць, на Донеччині – аж 18. Тому регіон і був бандитським, адже після відбуття покарання зеки так і залишалися жити у цих краях.
Пам’ятаю, як у 70-80-х роках активно впро­ваджувалася «м’яка» русифікація. Всі розмовляли російською. Якось до нашого класу перевели хлопця з села, який розмовляв українською. Над ним усі насміхалися. В ті часи була пропаганда: якщо розмовляєш українською, то ти – колгоспник, недолуга, невихована людина. Навіть у Мінську, Кишиневі, Тбілісі, Баку також не розмовляли рідними мовами. Бо російська була не лише модою, але й запорукою кар’єрного росту.
Хоча мова була одна, але менталітети – різні. Наш гість зрозумів це під час служби в армії, яку проходив у Москві. Він чітко усвідомив, що українці відрізняються від росіян. Вони мали загострене відчуття справедливості й чітко відстоювали свої позиції, тому, демобілізувавшись, свідомо замінив радянський паспорт на український. Строкова служба українця припала на 1991 рік, коли в Москві стався путч.
– Хоча я не був біля будівель центральних органів влади, де солдатів примушували БТРами чавити мирних жителів, які вийшли на вулиці, аби відстояти свої погляди, але зрозумів, що коїться щось лихе. Нам наказали охороняти деякі об’єкти столиці. Їдучи на завдання, зупинилися біля магазину, щоб купити щось смачненьке. Нас миттєво ото­чили містяни, почали закидати камінням із криками «Убирайтесь отсюда!» – згадує Жемчугов.
Від планів повернути Україну під своє крило Росія не відмовлялася всі ці роки. Часто на високі посади призначалися їхні люди. Корупція і контрабанда процвітали, і всіх це влаштовувало. Пересічних громадян підкуповували безкоштовними концертами і братаннями. Волосся дибки стає, коли дізнаєшся про махінації й суми, які ходили на кордоні.
– Наш район – прикордонний. Контрабанда процвітала з 1991 року. Колонами йшло пальне з Росії, а з України – борошно, цукор. Усі отримували свою долю і так тривало десятиліттями. Ситуацію використало ФСБ, про­вівши спецоперацію ще 2006 року, «підкинувши» на кордон понад мільйон доларів. Підполковник СБУ Пасічник «героїчно» вилучив ці кошти і віддав державі, за що отримав нагороду і підвищення. А 2014 року він пере­йшов на бік ворога як «міністр державної безпеки» ЛНР. Загалом тоді 90% луганських СБУшників перейшли на бік Росії, і це нікого не шокувало.

«БЕРІТЬ ЗБРОЮ І ЗАХИЩАЙТЕСЯ ВІД БАНДЕРІВЦІВ»

За вибір на користь України наш Герой ніколи не пожалкував. І тому не зміг спокійно стояти осторонь і дивитися, як його рідний край зливають місцеві мешканці за пляшку горілки, кусень ковбаси і злощасних 30 срібняків. Прикро, що дати відсіч нахабам не було кому, крім патріотів. Адже у цьому краї практично не було українських військових частин, що вже говорити про «Урагани», «Смерчі» та іншу смертельну техніку, яка з’явилася тут уже під час війни.
– У квітні 2014 року з Грузії приїхав у Красний Луч. Мене зустрічали друзі. На одному із перехресть побачив якісь барикади і натовп. Я підійшов, запитав, чому тут стоять і що вимагають. Почув, що все нормально, так тут працюють, а наприкінці дня отримують горілку, цигарки і декілька сотень гривень. Мене це занепокоїло – і я почав їздити по знайомих, казав, що треба щось робити, аби не повторився кримський сценарій. Треба цих мітингувальників на блокпостах гнати, доки вони не мають зброї. Але тоді почали знаходити наших товаришів у лісопосадках, на дорогах із простреленими головами і зв’язаними скотчем руками. Тоді ми зрозуміли, що вже пізно щось робити, треба хоча б захистити себе і свої сім’ї.
Із допомогою контрабандистів кордон на Луганщині перейшов генерал армії козачих військ Микола Козіцин із російськими солдатами. В кожне місто заходили по 20-30 професійних спецназівців 30-40 років. В Антрациті разом із купкою місцевих проросійських активістів оточили міськвідділ поліції. Керівник там був зрадником – і наказав підлеглим скласти зброю. «Народні повстанці» одразу ж кинулися грабувати магазини та банкомати, витягували людей із машин і відбирали авто, житло, почався безлад. Місцевих залякували, мовляв, прийдуть бандерівці, всім російськомовним повідрізають голови – спочатку матерям, потім дружинам і дітям. Тож, беріть зброю й захищайтеся. «Захисникам» видавали автомати Калашникова, три ма­газини і ящик із патронами на двох. За та­ким сценарієм розвивалися події і в інших містах сходу. Й вийшло, що купка бандитів зі зброєю тримала в страху весь край. Донські козаки любили випити і згодом почали масово торгувати російською зброєю. Влітку 2014 року ціни були такі: кулемет Калашнікова коштував 300 доларів, РПГ – 400, пістолет Макарова – 700, граната – 50, патрони – максимум по долару. Ми купували все це і озброю­валися.
Українська армія підходила, але спочатку стояла без їжі, нормального спорядження та бойової техніки. 19-річні хлопчики нічого не тямили у війні, тож і проти бандитів не було кому йти. Росіян було більше, вони мали потужну техніку, були сильнішими. Обстрілю­вали навіть житлові квартали. В них не було нічого святого. Вони фотографувалися на фоні знищених українських танків, із тілами вбитих наших солдатів.
Я – цивільна людина, в кожного є певний психологічний бар’єр, який важко переступити, щоб вбити іншу людину. Але після того, як я побачив знущання росіян, вбитих молодих українських військових, уже не було жодних бар’єрів.
Згодом наша армія стала сильнішою і повноціннішою, до останнього відстоювали позиції та добровольчі батальйони. Коли це побачили козачки, перелякалися і накивали п’ятами. Тоді замість них увійшли регулярні російські війська, чеченці. Всі були без погонів, на техніці – без розпізнавальних знаків. Розпочалися криваві бої…

ВІЙНА У ПІДПІЛЛІ ЗАКІНЧИЛАСЯ ПОЛОНОМ

Партизанська війна для Володимира Жемчугова та його однодумців розпочалася у серпні 2014 року. Беручи цигарки, спиртне, йшли до бойовиків і вивідували, скільки їх, яку мають зброю. Переглянувши відео в інтернеті ще із часів чеченської війни, власноруч виготовляли ра­діокеровані міни, закладали фугаси й так підривали російські колони. Виловлювали ополченців за різних ситуацій. Виявляється, вони сміливі тільки тоді, коли їх багато і в руках зброя.
Він успішно провів 30 спецоперацій зі знищення військових об’єктів ворога та його особового складу. Під час виконання одного із завдань Володимир Павлович зазнав поранення і потрапив у полон. Сепаратисти звинуватили його у підри­ві залізничної колії в районі Лутугине та електроопори у Хрящуватому.
– Наприкінці 2015 року на Луганщині два аеродроми були окуповані бойовиками. Один із них треба було знеструмити, заклавши вибухівку під вишку. Я все зробив і мав повертатися тією ж дорогою, якою прийшов. Але побачив колону, котра вночі перевозила зброю з Ростова, і пішов в інший бік, не знаю­чи, що там навкруги пастки. Натрапив на розтяжку, почув стук і вибух. Це була граната РГД. Я не помер, виповз на дорогу, сподіваю­чись, що мене переїдуть КаМАЗами, бо не хотів потрапляти в полон. Знав, як там з особ­ливою жорстокістю знущаються над нашими. Робили це спеціально, щоб цей жах донісся до місцевого населення, і воно боялося навіть подумати про опір.
Улюблена їхня тортура – польовий телефон. «Плюс» прив’язують до лівого вуха, а «мінус» – до правого, і так динамлять, що в голові мізки закипають. Над нашими жінками особливе знущання: свердлять груди чи живіт дрилем, мовляв, чекають, чи потече з хохлушки сало через дірку. Чеченці беруть танковий акумулятор, вибивають зуби, «плюс» кладуть на язик, а «мінус» – на статевий член. Більше двох разів ніхто не витримує.
На жаль, полон і катування мене не обминули. Бойовики зрозуміли, що маю стосунок до партизанського руху. Тримали рік у полоні. Декілька місяців пробув у Луганській обласній лікарні в окремій палаті під охороною і з допитами. А потім мене відвезли в Луганську в’язницю, без рук і сліпого посадили в камеру з кримінальними злочинцями. Постійно наголошували, що Україна і дружина про мене забули, і я нікому вже не потрібен. Але я у це не вірив. 2016 року українська влада мене обміняла, віддавши Росії двох офіцерів СБУ, зрадників України.
Після полону лікувався в Німеччині. Мені частково відновили зір, встановили протези, то тепер можу нормально жити. Декілька разів був у канцелярії Ангели Меркель, у Бундестазі ФРН, конгресі США, зустрічався з багатьма політиками. Казав їм: «Ми ж воюємо і за вас. Чому ви нас не підтримуєте в повному обсязі?». Один відомий німецький політик, прізвище якого не буду називати, пояснив позицію заходу: «Ми, німці, вважаємо, що була фейкова країна НДР. Після Другої світової війни Радянський Союз завоював частину цієї території та створив там щось на кшталт ЛНР-ДНР, Придністров’я, Осетії. Росія нічого нового не вигадала, а спрацювала за накатаною схемою. Ми знаємо, що Росія не шкодує своїх солдатів і їхнього життя, а нам дороге життя наших. Тому треба ще вам почекати років 10-15. Бо ми всі цей час ще будемо залежні від російського газу і нафти. Коли ж припинимо їх купувати, Росія збанкрутує і розпадеться на багато республік. Країна Московія повернеться в історичні кордони московського князівства, Московської області». Але ми, українці, не маємо часу чекати і мусимо власною кров’ю відвойовувати свій суверенітет.