Вівторок, 07 Липня 2020 р.
7 Лютого 2020

СИРОТІ СІМ’Ю ЗАМІНИТЬ ЛИШЕ СІМ’Я

Декілька років тому в Україні активно заговорили про нове для нас поняття – деінституціалізацію у сфері захисту прав дітей. Простими словами – це реформування системи догляду за дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування, де в пріоритеті сімейне виховання.
Натомість дитячі будинки й інтернати реформою визнані шкідливими.

І, здавалося б, усе добре і правильно, бо дитині однозначно краще бути у благополучній сім’ї, бачити її модель і жити за правилами повноцінного суспільства, а не інтернатівського. Але якщо в розвинених країнах процес деінституціалізації стартував у середині ХХ століття і полягав у поступовій відмові від великих дитячих закладів виховання одночасно з розвитком усиновлення, то в нас вирішили за десяток років «провернути» реформу і до 2026 року позбавитися від усіх сиротинців. Але чи поменшає неблагополучних сімей? Адже трапляються такі «родини», дивлячись на які, розумієш, що дитині все ж краще в інтернаті, ніж із тими, хто її народив. І черг на створення будинків сімейного типу в нас поки що немає. Тому про те, наскільки можливо нам відмовитися від інтернатів, «Подолянин» запитав у спеціалістів і проаналізував методи виховання на прикладі закладів сімейного типу Кам’янець-Подільського району.

ЗАМКНЕНЕ КОЛО, ЯКЕ НЕОБХІДНО РОЗІРВАТИ

Iван Правник– Я вже 15 років працюю у сфері захисту дітей, – розповідає директор Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Кам’янець-Подільської РДА Іван ПРАВНИК. – Щойно прийшов на роботу, написав у газеті статтю про виховання дітей у будинках сімейного типу. На публікацію одразу ж від­гукнулася мешканка Гути-Чугорської, вчителька початкових класів Валентина М’ялковська. За рік вони із чоловіком Олександром Володимировичем організували такий будинок. Я часто буваю у них вдома, ми – як одна сім’я. Тому за 14 років уже можемо робити певні висновки, аналізувати, де і як дітям краще жити, які результати приносять ці методи виховання.
У нашому районі є 8 прийомних сімей, де проживають 17 діток. Загалом в одній прийомній сім’ї можуть виховуватися від однієї до чотирьох дітей. Маємо два будинки сімейного типу, в які дозволяється брати до 10 прийомних дітей. У наших проживають 15 сиріт. Для од­нієї такої величезної сім’ї недавно за кошти держави придбали два будинки. На кожну дитину держава щомісяця виділяє кошти – близько 4000 гривень. Підтримка від держави є, але, звісно, ідеальний варіант, коли ще батьки працюють. Згідно з дер­жавними програмами, сиротам, які не мають власного житла, його ку­пують. За попередні три роки в нашому районі придбано 7 будинків.
Загалом у Кам’янець-Подільсь­кому районі зареєстровано 105 сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. В Орининському інтернаті, який залишився єдиний на Кам’янеччині, перебувають четверо наших діток, інші виховуються в закладах сімейного типу по всій Хмельниччині. Де є місце, туди й направляємо малечу, але лише в межах області. Поза її межами тільки одна дівчинка, яка живе в родичів.
Сироти, які виховувалися в інтернатах і закладах сімейного типу, дуже різняться. «Сімейні» не такі безпорадні. Вони спокійно почуваються в суспільстві, знають, що є певні служби, які можуть допомогти, але найголовніше – в них змалку закладено: аби добре жити – треба працювати. І коли подорослішають, мають опору – сім’ю, до якої завжди можна приїхати, зателефонувати і попросити поради.
Моя думка завжди була такою, що треба робити все можливе, аби відмовитися від інтернатів, на які,
до речі, також із бюджету виділя­ють­ся значні кошти. Необхідно створити умови, аби люди, які бажають створити будинок інтернатного типу, мали державні гарантії, щоб це було їхньою професією, за яку б ішов стаж і була гідна оплата. Завдяки такому підходу, ми виховаємо людину, котра піде на роботу, сплачуватиме податки і принесе державі користь.
Інтернат не дає таких позитивних показників, як сім’ї. Діти виходять звідти непристосованими до життя, бо з дитинства знають, що їм працівники принесуть їжу і віднесуть посуд. А як її приготувати, як прибрати, як комунікувати в соціумі? Цього не знають. Часто все закінчується тим, що випускники народжують дітей, знову віддають їх в інтернат – і утворюється замкнене коло. А його треба розірвати. Бо діти повинні жити в благополучних сім’ях.

ЯКБИ ЇХ НЕ БУЛО, НЕ БУЛО Б І НАС УСІХ ТАКИХ

Чотирнадцять років тому подружжя М’ялковських із ГутиЧугорської вирішило карди­нально змінити власне життя. Маючи одного рідного сина Руслана, взяли 4 діток із притулку, потім до них ще і ще. Так ви­йшло, що за всі ці роки мають уже 14 дітей.
Коли їх брали, Віталику було 3 роч­ки, Сашкові – 4, Русланові – 6. Ліля була найстаршою – восьмирічною. Але дивлюся нині на нашу Глафіру, якій недавно минуло дев’ять, то Ліля тоді мені здавалася вже дорослою. Може, тому, що ті були такі манюнькі, – згадує Валентина Василівна.
Ви запитаєте, як мені живеться з ними? Але я більше хотіла б почути, як їм живеться зі мною. Не жалкую, що зробила такий відповідальний крок у житті. Варюся у цьому соку понад 10 років і хочу це робити, хочу жити для них, заради них. Тому й повчаю часто, прагну, аби мене чули і розуміли, що я їх «не задовбую», а мені не все одно, як вони житимуть далі. Зі свого життєвого досвіду, з кумами, які тримали їх до хрес­ту, весь час даємо певні настанови. Якось запитую в сусідки: «Надю, ти бачиш нас збоку, як це виглядає? Чи правильна наша сім’я?». Вона відповідає: «Валю, щиро тобі скажу: вони тобою так уже керують, а ти йдеш у них на поводку, але тобі це подобається!».
У нас тато дуже добрий, і мені надзвичайно пощастило з чоловіком. Він у нас, як дві мами вкупі. Коли залишається сам із ними вдома, то як мама готує їсти, а як тато – ремонтує і господарює. У нас немає розподілу на жіночу і чоловічу роботу. Треба зашити – зашиє, знає, що діти люблять їсти, що ні. Хто бутерброд із маслом, а хто без, кому ковбасу варену, а кому – суху. Доки я прасую і збираю їх до школи, він їх нагодує.
На розмову з «Подолянином» подружжя прийшло разом з одним із синів – Олександром.
– Сашко наш – військовий, гордість не лише сім’ї, а й держави, – продовжує тато. – І хоча із нашої сім’ї за документами він уже виведений, бо досяг повноліття, але коли приїжджає із Хмельницького зі служби, їде до нас. Не вештається деінде. Подобається мені в ньому, що він байдужий до алкоголю, гріш­ми не розкидається. Коли жили разом, куди я – туди він, усе йому було цікаво. Приємно, що й нині телефонує, запитує порад, а я завжди з радістю готовий прийти на допомогу.
Сашу ми взяли в 4 роки, – продовжує мати. – Він боявся на землю стати. В інтернаті спав на двоповерховому ліжку, нагорі. Вихователі змушували їх сидіти на ліжках і не швендятися, тому він звик більше на висоті жити… Вихователі просто відбували зміну і йшли, а дітей мало чому вчили. Він прийшов до нас і не знав, що таке кошеня, як його любити, гладити, що треба поважати собаку, а не кидати в неї палицями. Зате нині наш хлопчик такий хазяйновитий. Уміє сапати, копати, косити, варити, корову доїти. Я їх вчу змалечку, кажу: «Хлопці, ви підете в зяті! І мені будуть вдячні і ваша дружина, і теща. Не тому тебе візьмуть, що ти є такий Саша, посадять під образами і молитимуться на тебе, а шануватимуть за те, що ти – господар». Ми з чоловіком маємо вищі освіти, але все життя живемо в селі, важко працюємо заради того, щоб їх підняти на ноги. Не всі ж можуть у місті жити.
Ми – подружжя освітян, напевно, тому й ставимо дітям високі планки, можливо, й зависокі. Але якщо не прагнути до кращого, то опустимося нижче від плінтуса. Тому і отримуємо гідні результати: старша дів­чинка Ліля закінчила університет, магіст­ратуру, нині має гарну роботу і сама вже допомагає проблемним сім’ям. Старший наш Руслан, рідний син, став науковцем, викладає у ПДАТУ, молодший Руслан закінчує університет у Тернополі, має пропозиції викладацької роботи.
Молодших дітей навчаю на прикладі старших. Саджу за стіл і кажу, мовляв, дивіться на наших Русланів, Лілю, Сашка. Як вони до нас приїжджають, які гарні роботи мають. Як же я люблю, коли на свята збираємося всі разом.
Сімейні свята згадує і дочка Ліля:
– Кожній дитині потрібні батьки. І я щаслива від того, що в мене вони саме такі: люблячі, справедливі,
мудрі, щирі, найкращі. Вони є нашою опорою, а в майбутньому всі ми станемо для них тією опорою і підтримкою. Я не уявляю життя по-ін­шому, за свій життєвий шлях завдячую батькам. Якось при гостях мама сказала, що я така донька, про яку вона мріяла. А більшої похвали мені й не треба.
У їхню родину я з рідним братом, двоюрідними братом і сестрою потрапили з притулку. До цього жили з бабусею, яка з нами всіма не справлялася. Я була найстаршою, пам’ятала свою маму, бабцю. І якщо молодші одразу адаптувалися до сім’ї, то мені тут усе було чуже. Але з роками втягнулася, прийняла їх за батьків і донині це мої мама і тато.
Їх треба було б називати вихователями, а ми – їхні вихованці. Але в нас такого не було, в нас – повноцінна ба­гатодітна сім’я.
Завжди дивувалася і захоплювалася, скільки це треба мати сили, волі, терпіння, аби чужим дітям стати рідними. Не кожна людина здатна на таке. Тому ми всі їм дуже вдячні. Якби їх не було, не було б і нас усіх таких.

ЯК СТВОРИТИ БУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ

– Сім’я М’ялковських – позитивний приклад форми сімейного виховання. Щоправда, і в них не зав­жди все гладко, є певні проблеми, але вони гідно їх вирішують, – каже Іван Правник. – Але ми переконалися, що, в порівнянні з інтернатною системою, прийомна сім’я – гідна альтернатива інтернатам.
За словами Івана Григоровича, оформити будинок сімейного типу чи взяти на виховання діток не так важко. Насамперед тре­ба мати бажання. Обов’яз­ко­во пройти навчання в обласному центрі соціальних служб, сім’ї та молоді. Там систематично проводять заняття для опі­кунів, при­йомних батьків, наставників. Потім видається сертифікат, що лю­дина може взяти певну кількість дітей. Є, звісно, вимоги до місця та умов проживання.
– У нас існує черга на всиновлення, – продовжує співрозмовник. – Діточок до 6 років зазвичай заби­рають у сім’ю одразу, старші по­трап­ляють у прийомні сім’ї. Учнів середньої та старшої школи рідко хто бере в сім’ю. Для них і запровадили інс­титут наставництва. Курси наставників пройшли свідомі люди з міста і району. Вони можуть приїжджати до дітей в інтернати, спілкуватися, брати на вихідні додому.
Торік в області закрили 2 інтернатні заклади, обмежили кількість дітей і в нашому Орининському. Але повністю відмовитися від них немає як, бо є питання тимчасового проживання. Якщо дитину вилучаємо із неблагополучної сім’ї, вона десь має жити, доки шукаємо для неї заклад сімейного типу. А як 5-6 діток залишаться сиротами, а таке буває, їх роз’єднувати не можна, а всіх взяти одразу мало хто може. Тому однозначно інтернати повинні залишатися, але наголошую, що лише для тимчасового проживання.