Понеділок, 28 Вересня 2020 р.
8 Травня 2020

ОДИН ІЗ МІЛЬЙОНІВ СПОГАДІВ ПРО ВІЙНУ

Маленька Людмила з мамою, старшою сестрою Ніною і братом Петром після війниЦього року ми відзначатимемо 75-ту річницю, відколи закінчилася Друга світова війна. Мільйони людських жертв, героїчних вчинків, скалічених доль, знищених домівок… І з кожним роком усе менше тих, хто виганяв окупанта з рідної землі, хто своїми руками працював задля перемоги і хто пам’ятає, як це було.

Цьогоріч згадувати полег­лих наших дідів-прадідів, дякувати живим за перемогу в далекому 1945 році ми будемо вдома подумки чи у телефонних розмовах. Через поширення коронавірусу заборонені всі масові заходи. Але, попри це, у дев’ятий день травня ми почепимо на одяг новий, запроваджений шість років тому сим­вол перемоги – червоний мак.
І хоча, на жаль, поки що не вдалося втілити в життя гасло «Ніколи знову» й вигнати зі сходу України нахабних ворогів із сусідньої країни, ми згадуватиме­мо не лише тих, хто загинув у ро­ки Другої світової, а й тих, хто поклав життя у нинішній війні.
Майже кожне покоління не з розмов знає, що таке війна. 85-річній Людмилі ГУСАКОВСЬКІЙ (дівоче прізвище – Лівіцька) випало пережити ли­холіття Другої світової війни,
а нині зі щемом у серці спостерігати за подіями, що відбуваються на Донбасі. Сьогодні її найсокровенніше бажання – мир і спокій в Україні. Бо війна нахабно забрала в неї безтурботні дитячі літа, мало не вбила рідного батька, але таки відібрала брата.

ПАРТИЗАНАМ

Гортаючи стоси чорно-білих фотокарток із сімейного архіву, переглядаючи вицвілі від часу метрики, вже сивочола Людмила Іванівна, яка в Кам’янці-Подільському проживає з 1950 року, знову лине в дитинство і аж здригається від тих спогадів. Коли розпочалася Друга світова, їй було сім років.
– Народилася я в невеличкому селі Старошийка, що за 30 кіломет­рів від Житомира, – розповідає спів­розмовниця. – 22 червня 1941-го став чорним днем для нас. Чоловіків масово забирали на фронт. У мого тата була проблема з сухожиллям руки, тому його не чіпали. Крім того, він був єдиним їздовим у колгоспі, а ще сіяв, орав, доглядав коней, тобто не боявся важкої праці. Але якщо не пішов на фронт, то згодом почав допомагати партизанам, уночі тишком-нишком возив їм харчі до лісу, що поруч із селом. Однієї ночі повертався додому, і його застукав шуцман-односельчанин та доніс німцям, які вже прийшли до села і газдували. Наступного ранку, коли я з молодшим братом допомагали матері копати картоплю, до нашого двору під’їхала підвода з німцями, які вивели батька з хати і повезли. Я і брат кинулися навздогін, плакали, кричали, просили їх не чіпати татуся, але марно. Знесилені, заплакані ми повернулися до хати. Дізналися, що батька мають повішати за зв’язок із партизанами. Не опустила рук моя бабуся по маминій лінії. Вона була сильна духом, із міцним характером. Пішла до перекладачки, яка працювала на німців, впала їй у ноги, благала відпустити зятя. Казала, що сталася плутанина, в нього четверо дрібних діток, і просила його помилувати. Дивом німці дослухалися і таки відпустили батька. Коли він повернувся, ніхто не стримував сліз.

ПІД ОДНИМ ДАХОМ ІЗ НІМЦЯМИ

Не лише в селі панували німці, на деякий час вони оселилися в хаті співрозмовниці. Сім’я Лівіцьких встигла до війни покласти невеличку хатинку з дерев’яних колод, стягнуту глиною, накриту соломою, на дві кімнати. Але родина мешкала лише в одній, а інша кімната стояла вщент забита соломою – харчем для худоби. Там місяць переховувалася єврейка із двома маленькими дітками. Лівіцькі її приютили, давали їжу, а всім дітям суворо наказали мовчати. Але, коли німці почали ходити по хатах з обшуками, вночі голова сімейства на підводі вивіз жінку і її дітей у безпечніше місце.
Людмила Іванівна з онуком– Одного дня 1943 року німці при­йшли до нашої хати й там оселилися, – продовжує Людмила Іванівна. – Старими ковдрами перегородили кімнату, а нам залишили ли­-ше піч і одне ліжко. Пробули в нас до визволення Житомирщини, а ста­лося це у грудні 1943-го. І досі пригадую цю криваву ніч.
Німці відчули небезпеку та ки­нулися навтьоки. Хапали все, що бачили: курей, гусей, яйця, сало, сир. Прибігли до нашої хати, змусили маму общипати птицю й приготувати. Й самі все смажили, шкварили і збирали клунки. «Гир-гир, гир-гир», усе на плечі – й гайда. А до села вже надвечір почали надхо­дити наші солдати, які зіткнулися із втікачами німцями. Зав’язався жахливий бій: постріли, зойки, язики полум’я. Мати похапцем схопила теплі речі, нас – і кинулися тікати до лісу. Але не добігли, а сховалися за селом у канаві, чули свист куль і нелюдські крики. Коли все стихло, тихенько вилізли і попрямували до села. Аж вранці прийшли до двору і побачили між нашою хатою та хлівом справжнісінький танк. Тільки зайшли до хати, як із двору почули крик: «Німці повертаються! Тікайте!». Знову втеча. Відбігли недалеко, до густих кущів, і там заховалися. З’ясувалося, що то наші солдати відбили у німців танк і на ньому в’їхали в село.
Під час визвольного бою чимало полягло і німців, і наших солдатів. Але німецькі трупи ніхто не забирав, і вони декілька днів пролежали в селі, зокрема й на нашому городі з десяток мертвих німців. Чоловіків не було, тож змусили збирати тіла дівчаток-підлітків. Моя старша сест­ра Ніна разом з іншими дівчатка­ми зносили їх на підводу. За селом на горбу викопали величезну могилу і всіх поховали. Окупанти принесли нам усім чимало сліз і болю. Але, коли мама побачила ті мертві тіла на городі, заплакала й промовила: «Це ж теж чиїсь діти, і їхні мами чекають на повернення синів».

ЖАХЛИВА СМЕРТЬ БРАТА

Коли село позбулося фашистського ярма, в родину Лівіцьких прийшла нова біда:
– У мене був брат Мишко, на чотири роки старший. Коли село ви­зволили, підліткам дали зброю, про­вели швидке навчання – і вони мали чергувати в селі, на випадок, якщо десь залишилися диверсанти. Вони відчергували і сіли під сніпок. Що хлопці робили з рушницею – й досі невідомо. Але я залишилася без брата – йому від пострілу рознесло голову, – зі сльозами на очах пригадує сімейну трагедію дитина війни.
Після пережитого ця тендіт­на жінка невеличкого зросту з особливим трепетом відзначає 9 Травня. Щороку вона приходить із букетом квітів на старе кладовище, що на Руських фільварках, аби вклонитися невідомим солдатам, які поклали своє життя на війні.
– Дев’ятого травня 1945 року була сонячна погода, – каже Людмила Гусаковська. – Жінки, одягнуті в німецькі чоботи, штани, саме працювали в полі. Вони запрягли худобу і йшли за плугом, як у село надійшла радісна звістка про пере­могу. Що почало коїтися: одна плаче, бо залишилася вдовою і без синів-красенів, інша – сміється, хтось танцює, співає… Емоцій ніхто не стримував.
У наше село повернулося лише з десяток чоловіків – більшість за­гинули на фронті. Односельчанин Дмитро втратив ноги, але мав золоті руки і шив усім взуття. Завдяки йому мали що взути. А одяг моя мама перешивала з усього, що знаходила. Ще перед війною вона зарізала свиню і м’ясо виміняла в єврейки на швейну машинку «Зінгер», яка й досі у мене стоїть. То я мала блузку, перешиту з німецького парашута.
Моя співрозмовниця зізнається, що дитинства в неї не було. Війна, важкі післявоєнні роки, голодомор, непідйомні податки – гіркі спогади, які й нині крають душу.
Людмила (праворуч) із тіткою Катериною та двоюрідними братами, 1951 р., м.Кам’янець-ПодільськийНе були веселими, безтурботними й шкільні роки. Адже в перший клас маленька Людмила пішла саме у перший рік війни. Школу в її рідному селі Старошийка спалили. У колишній панській хаті поставили нашвидкуруч збиті з дощок столи і лави, й молодші школярі до четвертого класу тут училися. А далі мусили ходити в сусіднє село аж за три кілометри, де вчилися у дві зміни. Тож вставати доводилося ще вдосвіта. Особливо важко було добиратися взимку.
– Не те що будильника, й годинника не було, – пригадує жінка. – То батько виходив удосвіта на вулицю, дивився на небо і якось по зірках визначав, коли нам виходити. А деяким однокласникам доводилося йти аж сім кілометрів і через ліс, у якому водилися вовки. То батьки їм давали запалені факели. Не всі мали змоги взяти харчі до школи, аби не бути голодними. Моя мама ще мала жменьку борошна, то я хоч якісь млинчики чи пиріжки їла.
А чим ми писали – й досі в голові не вкладається, хоча почерк маю хороший. Знаходили пір’я від гуски, прив’язували до палички – й так щось шкрябали. Чорнил теж не було, то вичавлювали сік із бузини чи буряка. Але буряковий трохи постоїть і вже тягнеться.
Книжку мали одну на все село. Та що там книжки, як і писати не було на чому. Вишукували якісь папір­ці, зшивали їх і робили такі зошити. Не мали й лінійки, знаходили якусь більш-менш рівну паличку і так крес­лили.
Уроки робили вдома при каганцю, читали на печі, бо холодно було.
А вже у старших класах куди нас тільки не ганяли: на картоплю, льон, садити дерева. Скільки роботи було біля того льону: спочатку його збирали, молотили, мочили в річці, стелили над річкою, щоб висихав, потім знову збирали. Це була гибель для нас, дітей. Але яка ж то краса, коли той льон зацвіте! Очей не відвести від тієї блакитної хвилі. Тому в мене на подвір’ї завжди саджу декоративний льон.
А від спогадів про тодішні зими Людмила Іванівна аж здри­гається. Мороз тріщить, сніг у пояс, а одягнутися немає в що, бо мали лише один кожух і тепле взуття на всю родину.
– Зими були такі, що на вулицю не могли носа показати. Виходимо з хати, а там сніговий тунель, через який треба хоч до хліва прорватися. Про криницю годі й казати, а води ж то хочеться. То брали сніг, топили в ложках і так спрагу втамовували.
А через які поневіряння пройшли всі селяни в голодні післявоєнні роки.
– Після війни теж було нелегко, особливо в голодні роки, як 1947-й. Наша родина ще якось перебива­лася, а ось іншим односельчанам було сутужно. Аби не вмерти з голоду, вони обривали листя з липи, сушили і робили млинці. В лісах уже не залишилося дичини, в річці – риби. У нашому селі хоч і голодували, але, на щастя, ніхто не помер. Утім понад п’ять моїх молодих односель­чан уже після війни підірвалися на мінах.
Як ми бідували, через що довелося пройти – одному Богу відомо. Уже на старості літ моя мама, яка отримувала пенсію, якось сказала: «Дивися, доню, як стало добре жити, але вже немає коли! І ліжко у мене велике, два матраци, маю ковд­ри теплі й подушки м’які, чистеньку постільну білизну, а ось часу на життя – обмаль».