НЕ ДАЙ БОГ НЕ ЗНАТИ, ЩО ТАКЕ МИРНИЙ ЧАС

29 травня – Міжнародний день миротворців

У свої 28 років корінний кам’янчанин старшина Іван ІЛЬКОВ не лише опанував зброю, а й професійно оволодів саперною справою. Адже твердо переконаний, що кожен чоловік повинен стати на захист своєї сім’ї та своєї країни. За військову кар’єру, яка розпочалася у Центрі розмінування разом із війною на сході України, він встиг поборотися за мир не лише на рідній Батьківщині, а й далеко за її межами.
У Міжнародний день миротворців випала слушна нагода ближче познайомитися із нашим земляком, який неодноразово виконував завдання у зоні проведення АТО (ООС) та один рік провів у складі миротворчих сил НАТО в Афганістані. Але про все по порядку.

ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ПОЛК І РОТА СНАЙПЕРІВ

Уперше до війська Іван потрапив 2011 року.
– Саме був весняний призов, і я прийшов до військкомату, – розповідає Іван, який сьогодні служить у Центрі розмінування інструктором. – Упродовж декількох років грав у баскетбол, бо мав високий зріст (1,80) і непогані фізичні дані. Там це помітили і запропонували проходити строкову службу в окремому полку президента України. 19 квітня ми приїхали в Київ, де пройшли курс молодого бійця. А далі можна було оби­рати підрозділ для подальшої служби. Я вирішив піти в роту снайперів і поїхав на пів року в навчальний центр «Десна». Чому в снайпери? Бо це найцікавіше, найдинамічніше і водночас найважче. Тоді були мирні часи, а ми мали допуск не лише до снайперської, стрілецької зброї, а й гранат і мін. Відверто, було важко. Навіть попри те, що мав непогану фізичну форму: нічні й денні стрільби, марш-кидки на 15 кілометрів, виснажливі тренування. Коли приїхав до навчального центру, важив 72 кілограми, а коли їхав – 64. Став не лише стрункішим, а й витривалішим – пробігав 10 кілометрів, не збиваючи дихання.
Пройшовши строкову служ­-бу, хлопець повернувся до рідного Кам’янця. У 2012-2013 ро­ки був цивільним працівником Збройних сил України, трудився у Центрі розмінування сапером у відділі утилізації боєприпасів, гарантійний термін зберігання яких добіг до кінця. З головою занурившись у вибухову справу, залюбки опанував нові знання щодо роботи з вибуховими речовинами і боєприпасами, набив руку, утилізуючи їх, й отримав кваліфікацію «Сапер».
Спокійне життя закінчилося тоді, коли на Майдані розпочалася революція, а згодом – і війна на сході України. Іван зрозумів, що зволікати не можна, і уклав контракт із ЗСУ. Скільки безсонних ночей і хвилювань довелося пережити, скільки молитов за повернення сина живим і неушкодженим прочитати, знає лише його мати Алла Валентинівна. Добре розумів, що від­бувається, його батько Володимир Миколайович (на жаль, уже покійний), міліціонер у відставці. Він пишався вибором сина, адже зумів виховати його мужнім захисником і справжнім пат­ріотом.
– 14 квітня 2014 року тодішній виконувач обов’язків президента України пан Турчинов видав наказ про початок АТО, – продовжує старшина Ільков. – 24 квітня я уклав контракт зі Збройними силами України і вже 27-го поїхав у зону проведення АТО, в свою першу ротацію. Тоді все відбувалося швидко. Розуміли, що чекати не можна, бо втрачаємо країну.
Квітень-травень 2014 року – час активних наступальних дій. Кадрові війська і добровольчі загони просувалися вперед, відвойовуючи у нахабних нападників все більше українських земель. Так тривало майже до кінця літа.

ВОРОГ СІЯВ ПАНІКУ

А далі був розроблений інший сценарій, і все перейшло в політичну площину – план про припинення вогню, «зелений коридор» сепаратистам і так далі. Політичні рішення Іван воліє не коментувати. Але зізнається, що в ті часи ситуація на сході була вкрай напруженою і нестабільною.
– Згодом під час чергових ротацій на сході країни (а їх до миротвор­чої місії мав чотири) почав займатися мінуванням-розмінуванням, бо карта бойових дій швидко змінювалася, – продовжує мій співрозмовник. – Я виконував завдання в загоні протидії саморобним вибуховим пристроям. Противник мав доступ до промислових боєприпасів, і це спрощувало йому завдання. Все готове було під рукою: промислові гранати, міни, артилерійські снаряди. Ті, які я бачив, – радянсь­кого виробництва. Їх було вдосталь, адже ворог мав мету – посіяти па­ніку, бо наляканими людьми лег­ше маніпулювати і простіше контролювати. Траплялося, що у центрі міста вибухав звичайний побуто­вий предмет, як-от рюкзак. Тому працювали і в різних містах на сході, але більше роботи мали в полях та лісах.
Тут наші сапери перевіряли лісосмуги, знімали ворожі розтяжки-сюрпризи, знешкоджували міни. Роботи завжди вистачало. Але найгарячіше, як зізнався чоловік, було у Дебальцевому:
– Тривалий час велися бої за Дебальцевський плацдарм. Річ у тому, що там розміщувався важливий залізничний вузол. Одного вечора отримали завдання облаштувати мінне поле. Працювали під мінометним обстрілом і дуже швидко. За годину впоралися із завданням.
Щодо найприємнішого завдання, то це очищення сільськогосподарських земель на звільнених територіях. Фермери хотіли повертатися на поля, обробляти землю, сія­ти і збирати врожаї. Одного разу, закінчивши роботу, збиралися їхати в місце дислокації. До нас піді­йшов фермер і запитав, чим може допомогти. А це було наприкінці літа – початок осені, саме яблука достигли. Ми попросили по яблучку, натомість він дав нам аж два мішки. Це було зворушливо і приємно.
Аби бійці були одягнуті, взу­ті та з необхідним військовим спорядженням, особливо в перші місяці війни, над цим потрудилися волонтери. З усіх куточків України вони привозили на схід усе необхідне, а ще напрочуд хвилюючі листи, щирі малюнки і дитячі саморобки.
– Приємно було читати листи, особливо взимку, коли менше роботи через сніг. Увечері ми вмощувалися біля польової буржуйки й читали їх, переглядали малюнки і навіть комікси. У деяких листах дітки писали нам свої номери телефонів, ми з ними зв’язувалися, дякували їм і вчителям за такі подарунки, увагу і турботу. Переважно це були діти 9-12 років. У такому віці вони дивляться новини, знають, що в країні триває війна. Ми говоримо не про підлітків, а про дітей, які вдень дивилися мультики, а ввечері на­писали листа чи щось намалювали.
І це по-справжньому проймало.
А ще бодай на декілька годин забути про страхіття війни допомагали й артисти, які не боялися і приїжджали у зону проведення бойових дій. Особисто я побував на виступі українського репера ЯрмаКа, – каже військовий.

НАДВОРІ – ЯК У ДУХОВЦІ

Коли в Івана з’явилася мож­ливість спробувати себе і пройти відбір на участь у миротворчій місії, не вагаючись, погодився. Адже мав за плечима певний багаж теоретичних знань. Пройшов курси: канадських інструкторів з основи протидії СВП та «сапер-розвідник» (ЕОR) у Латвії. Англійську добре знає, тож успішно поповнив команду миротворців, яка вирушила на рік до Афганістану.
– Поїхали 26 вересня 2017 року. Коли вийшов із літака, з’явилося відчуття, ніби вдома хтось відчинив духовку, де печеться печиво. Повіт­ря було гарячим і сухим. Без кондиціонера там не обійтися: є в приміщеннях, автомобілях і навіть костюмах для саперів, – ділиться враженнями миротворець.
Два тижні новоприбулим да­-ли на акліматизацію, а далі – зав­дання за графіком. Підрозділ, до якого входив Іван разом із ще декількома кам’янчанами, направили на військову базу в міс­то Герат. Потрапив у групу з протидії вибухонебезпечним предметам. Окрім знешкодження вибухівки, військові займали­ся ще й патрулюванням доріг. Ви­конували завдання пліч-о-пліч з італійськими саперами, і приємно, що не поступалися їм ні в знаннях, ні в практиці.
– Виявляли недавно встановлені вибухонебезпечні предмети або ж старі іржаві, що залежалися у грунті. Якщо на сході України траплялися промислові вибухонебезпечні предмети, то в Афганістані більше саморобних імпровізацій, які можна виготовити в домашніх умовах. Чимало бачили замінованого транс­порту – мотоцикли, автомобілі. Залишати територію військової бази не дозволялося, тому місто бачили лише з вікон броньовика. Цікаво було рік їздити в патрулі й не бачити жодної ямки на дорогах. І це в країні, де десятиліттями триває війна.

ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ НЕ ЗНАЄ МИРУ

Іван розповідає, що їм пощастило, адже Герат вважається спо­кійним регіоном. Але одного разу вони потрапили в ситуацію, яка таки полоскотала нерви. Під час виконання завдання їхній автомобіль заглох у місті. Тутешнє населення почало скупчуватися, ситуація ставала напруженішою. На підмогу прийшли італійці, які взяли автомобіль на буксир і доставили на базу.
Під час миротворчої місії, що тривала один рік, кам’янчанин знайшов чимало нових друзів як серед італійців, так і серед афганців. Із ними й досі підтримує зв’язок через соцмережі. Тутешні жителі працювали на базі перекладачами, кухарями, прибиральниками і залишили у співрозмовника лише приємні спогади:
– На базі кухар був місцевим. Він вільно володів не лише рідними офіційними мовами пушту і дарі, а й англійською та італійською. І ще просив нас навчити його розмовляти українською та російською. Жителі Афганістану, в яких не все гаразд з освітою, біда з інтернетом, немає підручників і репетиторів, здобувають знання самотужки, бо розуміють їхню цінність. Це викликає неабияку повагу.
Дехто з них взагалі не знає, що таке мир. Як-от мій знайомий Карім. Саме на його 35-річчя в нас зайшла мова про бойові дії і про те, наскільки вони затягнулися. Він поцікавився, коли я уклав контракт з армією. Відповів, що 2014 року, коли в Украї­ні розпочався конфлікт на сході. Тобто, вже чотири роки в моїй країні триває війна. Його відповідь взяла за живе: «А мені вже 35, я народився в Афганістані, і все моє життя тут іде війна. Я взагалі не знаю, що таке мир, ніколи ще не жив у мирний час».

НЕ ГОЛОВНЕ КУДИ, А ГОЛОВНЕ – ІЗ КИМ

Але, попри тривалу війну, особливий клімат і нелегкі випробування, тутешнє населення навчилося виживати і знаходити своє місце під сонцем.
– Приємно здивували ферме­ри, – ділиться враженнями Іван Ільков. – Вони в умовах пустелі важко працюють на полях, аби мати врожай. Борються за кожну краплю води, будують навколо свого поля високі паркани, аби вітер не висушував землі, притіняють земельні ділянки. Їм нелегко, але вони не здаються. Вирощують картоплю, вона там гарно родить і досить велика, а ще в них дуже смачна ци­буля.
Природа там особлива: каміння і лисі скелі. Лише біля водойм рос­туть дерева і кущі. В містах є алейки, бульвари, де ростуть хвойні дерева, які постійно штучно поливають. Там вода – на вагу золота, бо мало річок, струмочків, озер, а є лише дуже глибокі свердловини.
Але мені пощастило побачити сніг в Афганістані. Щоправда, пролежав він недовго, два тижні, й було досить прохолодно – вночі позначка на термометрі опускалася навіть до мінус 14.
Миротворцям з однієї країни дозволяють відзначати разом державні свята. Іван розповідає, що День Незалежності України святкували із земляками, які при­їхали до них з військової бази, що в Кабулі. Хлопці накрили великий стіл і з радістю зустріли земляків.
По-сімейному зустрічали і новий 2018 рік. У їдальні отримали овочі й приготували смачні наїдки. Звичайно, не обійшлося і без традиційного олів’є.
А ще завдяки нашим хлопцям іноземці відчули справжній смак українського борщу.
– Коли їхали до Афганістану, кам’янчани-волонтери заготовили нам сухі овочі на борщ, прихопили із собою й банку тушонки. На місці лише купили картоплю і наварили борщу, яким пригостили наших нових друзів. Американці, щоправда, не розуміли, як його їсти – вони брали хліб і мочали його в борщ. А італійцям наша страва сподобалася, – каже кам’янчанин.
Загалом перша миротворча місія залишила в Івана Ількова приємні спогади. Навіть попри п’ять терактів, які відбулися в Ка­булі у день виборів президента. Саме цього дня наші земляки поверталися додому і чекали на літак. Аж до них дійшло відлуння від трьох вибухів.
На запитання, чи повернулися б знову до Афганістану в складі миротворчого контингенту, Іван Ільков відповідає, не задумуючись:
– Так, але лише з тією командою, з якою там уже побував. Ми були різного віку, мали різні військові звання, але всі стали справжніми друзями і єдиною командою. З цими козаками-кам’янчанами можу їхати в будь-яку точку і в будь-яке відрядження.