ВІЙСЬКОВІ БУДНІ ДЕСАНТНИКА

У 15-річному віці він став на стежину самостійного життя, вступивши до Кам’янець-Подільського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 21 рік отримав звання офіцера і диплом, а у 22 став командиром роти. Сьогодні нашому земляку, старшому лейтенанту Владу МАРКЕВИЧУ лише 24. Але за його спиною – кількамісячні перебування на війні, три ротації на схід та близько сотні підлеглих. А попереду – довгоочікувана перемога, вірність присязі і українському народу, успішна служба в Збройних силах України.
І доки під мирним блакитним кам’янецьким небом наша громада бореться із коронавірусом, за тисячу кілометрів звідси не припиняється війна. Якщо в нас є вихідні та святкові, то на сході – розвідки, обстріли, кров…
Про нашого земляка, який служить у славнозвісній Житомирській 95 окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ, нам розповіли наші ж волонтери, котрі не втомилися допомагати протягом 6-літньої війни, не опустили рук, а продовжують підтримувати бійців на війні. У березні Влад повернувся з чергової ротації в Житомир. Відстань у декілька десятків кілометрів не стала на заваді, аби поспілкуватися із військовослужбовцем.

ПРОЙШОВ ГАРТ У ЛІЦЕЙ

Влад родом із Кам’янця-Подільського. Навчався в дев’ятій школі, а після закінчення 9 класу вступив до тутешнього військового ліцею. Зізнається, що в сім’ї, де переважно всі держслужбовці, він єдиний військовий. Щоправда, його прапрадідусь свого часу був капітаном корабля.
– Перший місяць у ліцеї було вкрай важко: без мобільного телефону, звичних прогулянок із друзями, – розповідає мій співрозмовник. – Натомість усе зачинено, а телефони видають лише у визначені години. Але вже через два місяці втягнувся і жодного разу не пожалкував, що обрав цей шлях у житті. Насправді ліцей дає сильний ви­шкіл, формує дисципліну, перевиховує. Для юнаків, які мріють про військову службу, цей заклад стане в пригоді. Адже тут викладають цікаві предмети, які знадобляться на службі. Крім того, навіть із ледаря тут зроблять фізично загартованого козака. У школі я не відзначався гарною фізичною підготовкою, не відвідував спортивних секцій. Але в ліцеї потоваришував зі спортом. Скажімо, не здав нормативу – забудь про вихідні в колі родини чи друзів. На тебе чекає самостійна підготовка, тренування, доки не виправиш оцінки і не підтягнеш фізичної форми. І з часом ти вже звикаєш до цього, втягуєшся. І навіть нині я прокидаюся вранці, роблю пробіжку, приймаю душ, приводжу себе у форму і йду на роботу.
Одного разу на предметі «Захист Вітчизни», коли розглядали різні роди військ ЗСУ, Влад почув про еліту-еліт – десантні війсь­ка – і зрозумів: «Ось воно, моє. Учитимуся на десантника». Втілити мрію вдалося, вступивши до Військової академії (м.Одеса) на факультет високомобільних десантних військ та розвідки.
– Одеса – славнозвісне місто. Коли вступив, регіональний фонд був напрочуд яскравий. Курсанти фактично з усієї України, багато діалектів, акцентів. Перші три місяці з першого разу не завжди могли зрозуміти один одного, доки не потрапили на курс молодого бійця (сміється). Згодом ставало все зрозуміло з погляду, – ділиться спогадами Влад. – Колектив десантників – згуртований, сильний і злагоджений. «Ніхто, крім нас!» – це не лише девіз, а правило життя. Ті, хто служить у ВДВ, ніколи не зрадять бойового товариша та рідну землю. Якщо бодай хтось один потрапляє в біду, всі стають горою і витягують людину з халепи. Під час навчання, коли бігли у строю, і хтось відставав, усі зменшували темп і підтягували товариша. Ми своїх ніколи не кидаємо і завжди підтримуємо один одного. Вірите, дуже приємно служити в колективі, де з 20 людей 19 підуть за одного. А не так, як часто це трапляється в житті: ти хоч умирай – повз пройдуть сто людей, але жоден не допоможе.
Про курсантські роки, проведені в морській перлині, Влад може говорити годинами. З теп­лотою згадує не лише однокурс­ників, а й викладачів, постійні тренування в умовах, наближених до бойових, які дали неоціненний досвід, загартували тіло і дух, виплекали справжнього десантника.
За участь у спортивних змаганнях і військових навчаннях у Влада є чимало грамот і медалей, додалося нагород і під час служби.
– Навчання в академії було досить цікавим, підготовка здійснювалася на високому рівні, – продовжує військовослужбовець. – Уже на ІІІ курсі до навчальної програми вносили поправки відповідно до досвіду проведення АТО. Четвертий курс був прискорений. Я навчався три роки і 7 місяців.
За цей час навчання в академії в мене було більше як 12 стажувань у бригадах ВДВ, хоча молодші від нас курсанти мали по 5. Визначена кількість курсантів прибувала до військової частини, і нас призначали на відповідні посади: на І курсі були командирами відділень, на ІІ – заступниками командира взводу, на ІІІ – командирами взводів, а на IV – заступниками командирів рот. Ми вчилися, усвідомлювали, як працює структура, як нею керувати. Загалом 95% з мого випуску прагнули вчитися і самим досягти успіхів у житті. Лише 5% навчалися задля диплома. Всі ж розуміли: розпочалася вій­на, ми закінчимо навчання і піде­мо на війну. Якщо чогось тепер не довчиш, там тобі ніхто не дасть книжки, аби почитати. Ти потрапиш у реальні бойові дії і потрібно буде керувати людьми, ухвалювати правильні рішення, від яких часто залежатиме чиєсь життя.
Уже з другого курсу до нас приходили бойові офіцери, за плечима яких була участь в АТО та поранення, через яке вони не могли продовжувати службу в частині, а приходили у відділ бойової підготовки на кафедру тактики. Вони ділилися власним досвідом, доводили до нашої свідомості не лише стандартні радянські погляди на види бою, а вчили всьому, чого набули на війні. І таким чином досвід війни вливався в наші голови.
Під час стажувань наш співрозмовник об’їздив чи не всі полігони: Яворівський на Львівщині, «Олешківські піски» на Херсон­щині, «Широкий лан» на Мико­лаївщині, «Дівчики» на Київщи­ні, на Тендерській косі, а також на Житомирщині, Харківщині та Дніпропетровщині. Також брав участь у різних навчаннях, зокрема і в міжнародних «Sea Breez».
Успішно склавши комплекс­ний іспит перед екзаменаторами, серед яких був присутній тодішній командувач Десантно-­штурмових військ ЗСУ генерал-лейтенант Михайло ЗАБРОДСЬКИЙ, 25 березня 2017 року лейтенант Маркевич вирушає на місце проходження подальшої служби.

ОМРІЯНА 95-ТА

Уже 27 березня офіцер прибув на місце – у 95 окрему десантно-штурмову бригаду, що дислокується в Житомирі, на посаду командира взводу ІІІ роти першого батальйону.
– Дали мені 2-тижневу відпустку. І коли я повернувся, ми розпочали готуватися до виконання навчально-бойових завдань. За задумом командувача ВДВ генерал-лейтенанта Забродського, батальйон мав зробити великий рейд по всій Украї­ні. За 8 днів ми об’їздили 7 полігонів, майже всі, де я побував під час стажування в академії. Найбільший марш, який зробили на своїй же техніці, це 750 кілометрів: від Житомирщини і до Волині. Усюди на нас чекали бойові завдання, стріль­би, маневри, форсування тощо. Ці 8 днів були насиченими по самі вінця. Спали лише в ешелоні: щойно завантажили техніку – всі попадали спати.
Не встигли повернутися на місце дислокації, як на десантників чекало нове 3-місячне відрядження, а після нього – наймасштабніші в Україні військові навчання «Rapid Trident».
– На Яворівському полігоні проводилася індивідуальна підготовка за програмою США. У нас були інструктори з Америки, Канади, Литви, Польщі та Молдови. Для окремих підрозділів – окремі інструктори. Окрім військових знань, вдалося за два місяці добряче підтягнути англійську, адже спілкувалися іноземною. Дізнався про цікаві нюанси. Зокрема, велику роль для бійців відіграють наперед підготовлені місця відпочинку. Скажімо, так робили під час Першої світової війни. Командири вели військо і наперед знали, де буде місце привалу. Там облаштовували місця для сну та готували їжу військові, які заздалегідь прибували на місце. Пізнавальною виявилася і практична стрільба канадців, як вони відточують майстерність, як за цим слідкують, які вправи для стрільби виконують. Також перекидання військ, розвантаження бойової техніки і догляд за нею, підтримка один одного, спілкування жестами тощо.
А ще кухня там була відмінна.

НА СХОДІ АДРЕНАЛІН ЗАШКАЛЮЄ

У вересні 2017 року, після повернення з Львівщини, на Влада Маркевича чекало перше відрядження на схід. Деякий час перебули у таборі в Слов’янську, у резерві. А взимку вирушили до Авдіївки.
– Це було перше бойове завдання на сході України, – ділиться спогадами військовослужбовець. – Ми тримали передній край Авдіївки, шахту «Бутівка-Донецька» і військову частину, яка там була. Мене командир батальйону призначив начальником бронегрупи, мали бойову техніку, підрозділи ППО. Моє завдання – не допустити прориву через лінію оборони. У разі прориву ворога, мали негайно вирушити на будь-який небезпечний напрямок і відкривати вогонь. Коли їхали на перше завдання, ноги підкошувалися і у водія, і у наводчика. Мені теж було лячно, але розумів, що не можу дати слабинку. Коли виконали завдання і дали гідну відсіч, адреналін зашкалював і страху вже не було. А лише впевненість у тому, що наша нова військова техніка може їздити, влучно стріляти, давати велике вогневе ураження. До речі, на наших нових БТРах 30-міліметрові пушки, виготовлені на кам’янецькому «Заводі точної механіки». І я вам скажу, що наша техніка себе гарно зарекомендувала.
Попри перемир’я, українські позиції бойовики обстрілювали безжально і з міномета, і зі стрілецької зброї. Щовечора, як пригадує Влад, розпочиналися «феєрверки», рикошети, осколки.
– Коли виїжджали на відпрацювання в напрямку Ясинуватської розвилки, там був ДОТ, якого прозвали «Черепаха» через схожість із цією твариною. То стабільно раз у два тижні його розбирали і знаходили сотні різних снарядів, – каже Влад Маркевич.
Під час першої ротації війсь­ковому вдалося успішно вико­нати всі поставлені завдання. Щоправда, більшість із них є засекреченими, як і третя ротація, і говорити про них десантникам заборонено.
Після повернення в травні 2018-го роботи теж вистачало.
А восени Влада Маркевича призначили командиром першої роти в першому батальйоні. Зізнається, що понад рік доводилося повертатися з роботи не раніше як опівночі. Оскільки на той час був некомплект, то наш земляк виявився єдиним офіцером у роті, й уся робота лягла на його плечі та чотирьох сержантів. Але з усіма труднощами хлопці впоралися на відмінно. Як і з навчаннями, на які довелося поїхати, щойно Влад прийняв посаду. На Яворівському полігоні відбувалися змагання, і саме його рота представляла обличчя ДШВ. З-поміж 12 взводів хлопці вибороли ІІІ місце.
– Усі мої підлеглі – хороші хлопці, більшість із них мали бойовий до­свід, загартовані війною, тому до труднощів їм не звикати. Коли прий­няв роту, в грудні поїхали в Мелітополь охороняти кордони. Там почав спілкуватися із підрозділом. І менш ніж за тиждень сформувався потужний колектив, який працював, як злагоджений механізм. Коли до мене прийшли командири інших взводів і побачили, як усі дружно виконують поставлені мною зав­дання, здивувалися. Відверто, колектив важко було збити, але це вийшло. На жаль, багато хто з підлеглих звільнився з лав Збройних сил України.
Нині в моєму підрозділі хлопці різного віку – від 18 і до 52 років, та регіону – від Закарпаття і до Донеччини, Луганщини.
Якщо перша ротація на схід у Влада була бойовою, то наступна, на Станицю Луганську, – спокійнішою. Їхнім завданням було спостерігати за противником, який вів себе безкарно. Нашим навіть забороняли відкривати вогонь. Але, попри це, Владу і його хлопцям таки вдалося залити ворогу сала за шкуру, тому вони полювали на машину, на якій кам’янчанин їздив на наради. А ще хлопці покращували бліндажі, аби вони могли витримати не лише 82-міліметрову,
а й 120-міліметрову міну.

БЕЗЦІННА ПІДТРИМКА ВОЛОНТЕРІВ

Із теплотою військовослуж­бовець розповідає про волонтерів. Завжди підтримують «Ка­м’янецькі кікімори», зокрема, на схід до земляка приїжджала Людмила РАТОВСЬКА. Через дні, місяці з’ясувалося, що Влад зустрічається з її донькою. Ці не­втомні жінки-трудівниці передали для десантників 14 сіток. Плече завжди підставляють Тетяна КОШЕЛЄВА, Роман БРАЕСКУ-СЕМЕНИШИН, Микола КОНОНОВ.
Психологічно і фінансово не втомлюються допомагати нашим бійцям отець Юрій МАТВЕЙЦОВ і матушка Лілія, які й слова підтримки знаходять, і продук­ти харчування на передову передають.
А у прифронтовій Станиці Луганській доля звела ще з однією безстрашною волонтеркою, пат­ріоткою Наталією ЖУРБЕНКО, про яку знає вся Україна та Єв­ропа.
– Вона – єдина волонтерка на всю Станицю. Ця жінка безстрашно дивиться в очі зрадникам, встанов­лює пам’ятники загиблим українцям, скидає чужі стяги, натомість встановлює синьо-жовті, – розповідає Влад. – Якось у розмові зі мною зізналася, що їй уже нічого боятися, хату їй палили, а до постійних погроз вона вже звикла. До речі, товаришує вона і з «Кам’янець­кими кікіморами». До неї приїжджаєш, кажеш: «Наталіє Павлівно, треба те і те». Вона: «Хлопчики мої рідненькі, через тиждень усе дістану!». Її допомога – починаючи від цвяхів і закінчуючи генераторами й бензопилами.
Уже декілька місяців, як Влад повернувся з війни. Попереду в роти – посилена підготовка, а після Нового року – знову ротація на схід. Робочі будні настільки розписані похвилинно, що навіть немає можливості піти у відпустку. Із рідними і коханою дівчиною бачиться лише у вихідні, коли є можливість приїхати до рідного Кам’янця. Тут, зізнається, в колі рідних і друзів, блукаючи історичними вуличками, релаксує, набирається сили і бодай тимчасово, але забуває про жахіття війни.