РОМАН І ЛЮДМИЛА

З робочого місця – і на шлюбний рушничок, – гадаєте, що це неможливо? Але не для військовослужбовиці, сан­інструкторки, старшого солдата Людмили ГРЕБІНЮК, котра минулого четверга побралася із коханим Романом. Свідками щасливої події були найближчі друзі із підрозділу, що входить до складу інженерної Кам’янець-Подільської бригади.

Історія їхнього кохання нагадує сюжети мелодрам із хепі-ендом. Вона – на війні, він теж встиг побувати на війні, а повернувшись, поїхати на роботу до Чехії. Весь букетно-цукерковий період минув в інтернеті.
– 15 червня минув рік, як я познайомилася із Романом через спільних знайомих у соц­мережах, – розповідає Людмила. – Почали переписуватися. Він виявився цікавим співрозмовником. Уперше зустрілися перед Новим роком, коли він приїхав у відпустку. Разом провели 10 днів. Згодом Рома відверто зізнався про перші враження від зустрічі: «Ти стоїш, така красива, ніжна і зворушлива…
І я закохався». Через місяць Роману вдалося викроїти чотири дні й знову приїхати до мене. А далі на нас чекала розлука у 9 місяців.
Я поїхала в ротацію, а він – на роботу. Але, попри чималу відстань, ми постійно були на зв’язку. Коли ж повернулася зі сходу, Роман освідчився. Маючи коротку відпустку, ми поїхали до моїх батьків в Охтирку. У присутнос­ті мами і батька коханий подарував каблучку, і ми, щасливі, отримали благословення батьків. Мій тато надто суворий, і я хвилювалася, як він сприйме мого обранця. І дарма. Вони дуже швидко порозумілися.
Закохані скористалися послугою «Шлюб за добу» і узаконили стосунки у місті над Смотричем. Локацію обрали в туристично-інформаційному центрі, що навпроти Ратуші. Одну зі щасливих митей життя із новоспеченими молодятами розділили подруги по службі. Так, 9 липня народилася нова українська родина Тупичаків. Але замість медового місяця молодята знову змушені деякий час жити в різних містах. Людмила – на службі, Роман – у Чехії. Щоправда, вже через два місяці закохані будуть разом і розділять радість одруження цього разу вже в колі рідних і найближчих друзів у місті Лева.
Про коханого чоловіка Людмила розповідає з ніжністю і чарівною усмішкою на вустах. Її Роман родом із Львівщини, міста Борислава. У нелегкий для країни час, 2015 року, потрапив на схід танкіс­том-навідником. Людей його професії одразу ж направляють на передову. Майже півтора року він боронив рідну землю, воюючи на сході. Чимало довелося пережити там, але найважчим ударом для нього стала смерть батька, про яку він дізнався, перебуваючи в АТО. Коли ж повернувся додому, вирішив їхати на заробітки до Чехії. Маючи золоті руки і математичний склад розуму, швидко знайшов роботу із достойним заробітком. Шкода, що в рідній Украї­ні й досі немає гідних зарплат для робітничих професій.
– Попереду ще чекає знайомство із рідними чоловіка, його мамою і сестрою. Поки що з мамою спілкувалася лише телефоном. Вона – напрочуд гарна жінка, приємна в розмові, – каже Людмила.
Спілкуючись із Людмилою, дізнаюся, що 2017 року, почувши в новинах, що на сході бракує медиків, вона вирішила укласти контракт зі Збройними силами України. Вдома нікому про це не казала, адже мати була категорично проти, аби її донька поїхала на війну. Людмила зізналася про свій вчинок лише за два дні до відрядження на схід:
– І так я з цивільного життя одразу ж потрапила у військове, у частину А4568. Перша моя ротація минула в селищі Новоайдар і тривала три місяці. Якщо зізнаюся, що було страшно, то це м’яко кажучи. Дорогою вперше побачила блокпости і озброєних людей у військовому обмундируванні. Їхали через Станицю Луганську, там картинки не для людей зі слабкими нервами. Будинки зруйновані внаслідок обстрілів, обійстя потрощені й голі, зустрічалися лише поодинокі мешканці, переважно літні люди. Лячно і моторошно від побаченого. Але на війні до всього звикаєш,
і згодом речі, які спочатку шокували, здаються буденністю. Оскільки я вперше потрапила в такі умови, то тиждень мешкала в медичному кунгу. За тиждень адаптувалася до нового життя і перебралася в інше приміщення,
в якому військові створили пристойні умови для проживання, все обгородили, змайстрували літній душ, баню, вбиральню. Адже там вони перебували вже понад два роки.
Ця військова частина дислокувалася в Ні­жині, але коли створили інженерну бригаду, то вони потрапили до її складу. Власне через це я згодом опинилася в Кам’янці-Подільському.
Загалом старшому солдату Гребінюк за чотири роки служби довелося чотири рази побувати у відрядженні на сході. Згодом її військова частина пів року виконувала завдання в селищі Нікольське, що поблизу Маріуполя, третя ротація минула в місті Соледар, а четверта, найдовша, – в селищі Чаплинка. Мешкали в ад­мінбудівлях колишніх заводів і підприємств, які наші хлопці перетворили на пристойне житло. Якщо географія змінювалася, то завдання всюди стояло одне – дбати про здоров’я бійців.
– Дякувати Богу, за весь час, відколи я служу, була лише одна бойова травма. При виконанні завдань військовослужбовцю гранатою відірвало фаланги пальців. Це було найважче поранення в моїй практиці. Зазвичай хлопці приходили із застудами і незначними травмами. Щоправда, перебуваючи в Чаплинці, дізналися про всеукраїнський карантин через коронавірус. Мали все необхідне: деззасоби, маски, постійно обробляли приміщення, руки, тримали соціальну дистанцію, уникали контактів, тобто дотримувалися всіх рекомендацій.
Далеких відряджень не було. Саперна група виїжджала на розмінування на південний кордон між Росією і Україною. Наші хлопці туди їздили. Там, на лінії розмежування, пролягають електромережі, на які бойовики почепили вибухові «сюрпризи». Сапери знешко­джували ви­бухонебезпечні предмети, і елект­рики могли там працювати і ремонтувати.
Колеги Людмили розповідають, що під час ротацій вона не лише виконувала свої основні завдання, а й любила куховарити і пригощати всіх домашніми страва­ми. Готувала тісто і смажила пиріжки з картоплею та капустою, деруни, млинці, варила борщі. Уявіть, усе це на сотню війсь­ковослужбовців.
– Це ж зовсім не складно, тим паче, що я люблю готувати. А кухарів не завжди вистачає. Вранці поміряла температуру, всіх оглянула, дезінфікувала приміщення. Доки провела огляди, зварилася кар­топля (усміхається). Треба ж було чимось зайняти себе. Тим паче, що я мала помічника Миколу, з яким разом готували. Усі свята, як-от Новий рік, Різдво, Великдень, припали на нашу ротацію. Аби бодай якось розрадити хлопців, влаштовували святкові обіди. У нас навіть коптильню військові змайстрували. Продуктами були забезпечені вдосталь, та ще й волонтери із сусідньої Буковини на свята привозили різні смаколики, – скромно розповідає Людмила.
Під час розмови дізнаюся, що в мирному житті Людмила 10 років працювала медсестрою в чоловічому відділенні Сумської обласної спеціалізованої психіат­ричної лікарні. Ситуації там теж загартували жінку. Зізнається, що всіляке довелося пережити. Але переважно в закладі лікувалися одні й ті ж особи. Щоправда, один випадок таки врізався в пам’ять спів­розмовниці:
– Одного разу потрапив афганець. Чоловік був закодований і 10 років не вживав алкоголю. Але зірвався і пив три дні. У нього почалася біла гарячка. Доки його оформляли, йому вдалося забарикаду­ватися в палаті, де перебували ще троє хворих. Він думав, що пере­буває в Афганістані, постійно кричав і погрожував усіх застрелити. На допомогу ми покликали поліцейських, які постійно були по сусідству у відділенні судово-психіатричної експертизи. Вони швидко знерухомили чоловіка, тож ніхто не постраждав.
Через півтора місяця в Людмили закінчується вже другий контракт зі Збройними силами. І хоча прощатися з армією важко, але жінка каже, що тепер має чоловіка і потрібно будувати власну родину. Свій обов’язок перед Батьківщиною вона виконала, тепер на неї чекає ще один – жіночий, сімейний і материнський.