Понеділок, 10 Серпня 2020 р.
24 Липня 2020

ТЕПЕР УЖЕ НАШЕ: ПОДОРОЖ У МАЛІЇВЦІ ТА ПІДЛІСНИЙ МУКАРІВ

Усе, сталося: райони роздмухали в розмірах, Кам’янеччина приросла Дунаївцями, Чемерівцями та Новою Ушицею. Економічні плюси та мінуси такого рішення ще проявлять себе, а ми поки що поговоримо про туристичні принади нових територій Кам’янеччини. З усіх ексрайонів Хмельницької області Дунаєвеччина була абсолютним рекордсменом за кількістю старих панських садиб. У маршрут вихідного дня вирушимо саме туди – і подивимося чи не найкраще, що дісталося нам у сфері архітектурної спадщини.

НАЙГАРНІША НЕОГОТИКА ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Нам – по трасі Н-03 до Міцівців. Звідси – що у Підлісний Мукарів, що у Маліївці – лише по 7 кілометрів дуже поганої дороги. Асфальт тут клали ще за царя Тимка, а ремонтували востаннє за його спадкоємця Гороха. Але побачене буде варте зусиль. Поїхали.
Неймовірно витончений неоготичний костел св.Йосипа у Підлісному Мукарові розташований майже наприкінці села. Поки доберемося туди, послухаємо про історію поселення.
Римо-католики в селі проживали здавна: перший, ще дерев’яний костел у Мукарові було збудовано на початку XVII ст. Довго він не простояв: споруду знищили у часи турецького панування (1672-1699). Мінус будівля, плюс нова сільськогосподарська культура: після 27-річної турецької окупації в селі аж до початку ХХ ст. вирощували якісний турецький тютюн.
Мукарівський костел №2, теж із дерева, звели 1760 року. Йому судилося простояти практично століття. В ньому міг бувати французько-німецький авантюрист і мандрівник принц Шарль де Нассау-Зіген, про котрого «Подолянин» писав недавно.
Адже наприкiнцi ХVIII ст. володаркою Мукарiвського староства була дружина принца Ка­ролiна Гоздська. Пiсля смерті Нассау-­ВежаЗігена 1808 р. iмператор Олександр I вiддав Мукарiвсь­ке староство в оренду на 12 рокiв (1818-1830) Павлу Бутягiну, секретарю Росiйського посольства у Францiї. Бутягін був одружений на прийомнiй дочцi принца Нассау-Зiгена i Каролiни Гоздської – Єлизаветi. Подільська принцеса здобула блискучу освiту в Парижi, в салонi вiдомої французької виховательки панi Кампан, де її знали під псевдонімом Фолос.
А далі, у 1830-1842 рр., Мукарiвське староство стає власністю Кам’янець-Подiльського кафедрального римо-католицького собору. Логічно припустити, що якраз тоді кам’янецькі єпископи взялися будувати в селі новий показний костел із тесаного каменю. Та сталося це піз­ніше – у 1859-1871 рр. Ініціатором будівництва був священник Базилій Шах. 1933 року храм закрили. Костел відновив діяльність за німців, 1941-го. Повторно закрили святиню 1962 р. До 1989 р. в споруді був сільський музей. Коли святиню повернули католикам, архітектурний відділ Дунаєвецького району розробив план реконструкції храму і зведення дзвіниці (під керівницт­-вом Володимира Окінійчука). Чеська фірма «Рігер Клос» провела реконструкцію органа – за сприяння органіста Львівського органного залу Віталія Півнова. Львів’янин Стефан Адамський із колегами виготовив вівтар, сповідальні та рами хресної дороги.

ПАЛАЦ, ПЕЧЕРА, ВОДОСПАД

Костел у Підлісному МукаровіЩоб побачити те, що прославило Маліївці, треба також проминути майже все село. Ферми, хатки, знову ферми, але архаїчніші з вигляду. Якщо біля цих екскорівників звернути з асфальту на польову (а швидше, паркову) дорогу, то за метрів 150 побачимо…
Стоп! Не варто починати обід із десерту. Нехай морозиво льодяних струмків чекає свого часу. Прямуємо дорогою вгору. Он і брама. Перед нами – вже недіючий обласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Світанок». Він же – маєток поміщиків Орловських. В одному з палацових флігелів розташувався також місцевий геріатричний заклад.
1785 року Малієвецький ключ купив Ян Онуфрій Орловський, коронний ловчий. На той час йому вже належали чи не всі землі навколо Ярмолинців. Та головною резиденцією магнати обрали Маліївці. Після смерті Яна Онуфрія село дісталося в спадок його єдиному сину Адаму (1780-1848), плоскирівському маршалку шляхти. Коли і його земний час підбіг до кінця, Маліївці перейшли до його старшого сина Ігнація, який помер неодруженим 1899 р. Із 30 років граф страждав на невиліковну душевну хворобу. Тому маєтком опікувався його молодший брат Олександр (1817-1893). Так Маліївці мимохідь пов’язуються зі славним в історії Франції іменем: другою дружиною Олек­санд­ра Орловського була княгиня Клементина де Талейран-Перігор.
На початку ХХ ст. Маліївцями володів племінник Олександра Орловського Ігнацій Мечислав (14.08.1865-19.05.1929), ад’ю­тант генерала Юзефа Галлера, після Першої світової війни – почесний аташе при польській амбасаді в Парижі. Маліївці його цікавили мало. Село купує син Олександра Орловського від другого шлюбу Ксаверій Фран­цішек (1862-1926), який володів маєтком аж до революції.
Так колись виглядала зала палацу в МаліївцяхКожному магнату потрібно гар­ну хату. Орловські влаштували в Маліївцях саме таку.
Палац у стилі Людовика XVI з трохи кострубатими чи то атлантами, чи то сатирами, що тримають на плечах балкон другого поверху, збудовано 1788 р. над яром річечки Ушиці. Родинна легенда Орловських приписує авторство проєкту популярному архітектору Доменіко Мерліні. Іншим імовірним автором палацу вважають Якуба Кубіцького, з котрим Орловський міг познайомитись у Вишнівці під Тернополем. Ким би не був автор, свій проєкт він використав двічі: у Маліївців є брат-палац у Мурованих Курилівцях на Вінниччині.
На початку ХІХ ст. резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Класицизм, «шляхетна простота i спокiйна велич» царювали в тодішній архітектурній моді. Це чудово помітно в Маліївцях. Поет Раймунд Корсак написав про садибу: «O aedes, fausta es Nato, charissima amicis» («О доме, сине радісного мистецтва, де ніжно люблять друзів»). Колись тут зберiгалася розкішна колекцiя живопису, де були твори Генрiка Семiрадського, Яна Матейка, Юзефа Брандта, Юзефа Хелмонського, Юлiуша Коссака, Тадеуша Айдукевича та iнших. У палаці зберігалася «Свята родина» пензля Рафаеля, а також портрет останнього короля Польщi Станiслава Августа, виконаний популярним портретис­том Яном Лампi. На колекцію збагатилися не українські музеї, а полум’я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «на­ціоналізації». Ксаверій Францішек Орловський пiд час громадянської вiйни, коли Подiлля було окуповане Антоном Денiкiним, вивіз із маєтку найцiннiшi речi до Одеси. Звідти на французькому торговому кораблi «Дюмон д’Урвiль» направився до Марселя, а потім – до Парижа. Так частково врятувалася біб­ліотека Орловських у 10 000 то­мiв та родинний архiв, у якому зберiгалася переписка пап римських із польськими королями. Врятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї. Решта цiнностей (меблi, порцеляна, посуд) була розграбована. Не пощастило й гербам Орловських «Любич» та Стажинських «Доліва», які прикрашали фасад палацу, – збили. А домову каплицю закрили навіть не більшовики, а цар після польського повстання.
бальна зала в Маліївцях заразЗі східного боку палацу Роза Орловська 1826 р. влаштувала великий зимовий сад з оранжереєю. Із західного боку до палацу примикали стайні. Інтер’єри облаштували згiдно з лозунгом англiйського архiтектора К.Кемп­беля «принести красу храму в приватне помешкання». До сьогодні збереглася ліпнина в стилi рококо у виглядi пiдвiшаних на стрiчках музичних iнструментiв (рiжки, сопiлки, кларнети, гiтари), обвитих стеблами рослин.
Її побачити непросто: в бальну залу пускають не всіх. Значно простіше – симпатичну сходову клітину незвичної форми з бронзовими ажурними перилами. На початку ХХІ ст. парадна зала була в жалюгідному стані. Її поновили на кошти Міністерства охорони здоров’я. Хмельницький художник Володимир Карвасарний розписав інтер’єр приміщення античними видами, орієн­туючись на старі зображення палацу. А під час святкування 60-літ­тя санаторію в грудні 2005 р. на балкончику для музикантів виступав камерний оркестр у шатах XVIII століття.
Кожна резиденція мріє стати замком. Маліївці не виняток.
У них навіть є найсправжнісінь­-ка вежа із зубцями-мерлонами. Розташована вона в глибині яб­луневого саду. Під башту закамуфлювалася водонапірна вежа.
Палацовим парком (за переказами, він був у формі кленового листка) займався відомий ландшафтний дизайнер кінця XVIII ст. Д.Клігер. Площі 17,2 га достатньо, щоб розмістити два ставки, декілька приємних галявин і фонтани. Хоча «Білі лебеді» не Водоспадзбереглися, фонтан «Левина паща» працює й сьогодні. Парк заріс (остання реконструкція була 1979 року), але зберігає залишки колишньої вроди. Багато місцевих дерев – аксакали віком понад 100 років. Нині парк є частиною національного природничого заповідника «Подільські Товтри».
Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад із гротами-печерами. Народні перекази пов’язують їх з іменем Устима Кармалюка, як і кожну іншу печеру в радіусі 150 км. Орловські називали скелю іменем святого Онуфрія. Є й доведений факт: у печерах за віки до Кармалюка був скельний монастир. 1708 р. тут було засновано василіанську обитель, а ченці-василіани найбільше шанували власне св.Онуф­рія. Збереглися вівтарні ніші та віконечка, прориті в м’якому пісковику.
Водоспад – справа рук не людини, а природи, хоча сьогодні потічок на вершині скелі вдягнуто в металеві лати. Здавна вода з водоспаду відводиться у став за допомогою видовбаних зсередини колод. Якщо піднятися до вершини водоспаду, побачимо «феномент» – пам’ятний знак на честь Воздвиженської церкви (1673), зруйнованої 1933 року. Неподалік від «феноменту» – статуя безрукого святого. Його вважають св.Яном, але кошлата борода натякає, що перед нами – власне відлюдник Онуфрій. Загадка? Вона. Це добре: буде про що подумати дорогою додому. Буде стимул повернутися у цей чарівний куточок Кам’янеччини (вже так!).

Ірина ПУСТИННІКОВА.