Середа, 28 Жовтня 2020 р.
9 Жовтня 2020

ЯКІ ВОНИ – СПРАВЖНІ КОЗАКИ?

14 жовтня – День Українського козацтва


Із 2015 року 14 жовтня – день кількох свят: Покрови Богородиці, захисника Украї­ни та День українського козацтва. Що пов’язує Кам’янець із козаками – ну, крім магазину «Козак» на вул.Огієнка, кафе «Мрія козака» і пам’яті про фестивалі «Козацькі забави»?

ЗГАДАЄМО ІСТОРІЮ

Козаки на іконі ПокровиЗ історії ми знаємо, що протягом виз­вольних змагань 1648-1676 рр. запорожці під орудою ватажків Кривоноса, Гирі, Джеджалія та Савича декілька разів тримали наше місто в облозі, невміло обстрілювали фортифікації з гармат. А коли неприступну фортецю взяти не вдавалося, козаки від люті спалювали навколишні села та спустошували поля. У червні 1652 року сам гетьман Богдан-Зиновій намагався захопити місто, вмовляючи його захисників здатися на милість козаків. Часи були важкі, Поділля ледве оговтувалося від голоду та епідемій двох попередніх років, тож важко було як кам’янецькій залозі, так і козакам у їхньому таборі. За переказами, багато запорожців захворіли, напившись не надто чистої смотрицької води. А Хмельницький повернув свої сили від міста, буркнувши: «Я курники не люблю брати». Так сильно, здається, Стару фортецю не обзивав в історії більше ніхто. Ще раз найзнаменитіший український гетьман був під стінами нашого замку в липні 1655 р., та після дев’яти штурмів і майже місячної облоги знову відступив ні з чим.
Тож чи герої козаки для Кам’янця? Ким вони були і є для нашої країни? Невже і справді ходили у червоних шароварах та розпанаханих на грудях сорочках? Про це розмовляємо з відомими реконструкто­рами козацької доби – одеситом Сергієм ШАМЕНКОВИМ, ілюстратором військово-істо­ричних видань, уніформологом, художником, автором статей та книг на тему розвитку одягу; і киянином Святославом СИЧЕВСЬКИМ (відомим в інтернеті під прізвиськом матері Лихо), істориком та ремісником-експериментатором. Багато кам’ян­чан могли бачити наших співрозмовників у Старому місті та у фортеці під час фестивалів «Terra Heroica, «Земля героїв» та «Schoala Militaria», присвячених власне періоду розквіту козаччини – XVII століттю.

БЕЗ КОЗАКІВ УКРАЇНА БУЛА БИ ІНШОЮ

– Наскільки Україні потрібен міф про козака – захисника країни і мужнього лицаря? Чи не чекає на цей образ те саме, що сталося з іншими легендарними постатями (скажімо, Кармалюк із помічника знедоленим і борця із соціальною нерівністю давно вже перетворився на банального бандита)?
Герб з козаком на портреті ХмельницькогоСвятослав Сичевський (СС): – Історична наука сьогодні значно більше може сказати про Велике князівство Литовське та Річ Посполиту. Без сумніву, українська історія має знайти в собі місце й для шляхтичів, які чимало зробили для розвитку та заселення наших земель, й для міщан і селян, руками яких робилися ці перетворення. І для козака. Побудова історичного фундаменту суто на козацтві неперспективна. Проте треба зазначити, що в певний момент козацтво стало силою, яка змогла створити автономне утворення, до славної старовини якого апелювали всі діячі національного українського відродження. Тож якби не козаки, то Україна в тій уяві, в якій вона нині існує, ймовірно, не відбулася б, була би дещо інша Україна. Тому козацтво завжди займатиме важливе місце в схемі історії України. Просто цю схему час розширити. Крім того, й саме козацтво – явище багатогранне та різноманітне. Воно змінювалося і в часі, і в просторі. Тож козаки кінця XV ст. й козаки кінця XVIII-го, або козаки січові та гетьманські – це все не зовсім одне й те саме. Сьогодні ж в уяві посполитих усе це змішалося в один спрощений образ, із чим варто поборотися історикам та популяризаторам історії.
Сергій Шаменков (СШ): – Так, образ козака, безумовно, потрібен, але краще відійти від радянського типажу та розтиражованої пропаганди. Потрібно замислитися, ким реально були люди, які йшли в козаки. Звісно, саме козацтво було різне в різний час. Козакувати йшли і шляхтичі, і колишні шляхтичі-баніти, і замкові бояри (не нобілітована шляхта, але професійні вояки з покоління в покоління), і чоловіки з міщанських родин із прикордонних містечок та замків. Це був строкатий, але переважно професійний люд. Детально його описала у своїх наукових працях історик Наталія Яковенко. Безумовно, там була і якась частина вже спадкових козаків, які жили навколо запорізьких січей, та якийсь елемент збіглих селян, але цей прошарок не був вирішальним. Тому так важливо перестати «класово правильно» дивитися на козацтво слідом за радянсь­кими штампами і почати бачити яви­ще сучасними науковими категоріями. Я вважаю, що продуктивніше розвивати шляхетсько-боярский слід в історії козацтва, бо це історія не колишніх холопів, а логічне продовження розвитку наших еліт.
– Поділля дуже далеко від Дніп­ра і Хортиці. Чи були козаки на Поділлі – так, щоб не проїздом чи в поході?
СШ: – Були, але невеликими загонами, які формувалися під час пов­стань. Якась частина могла і взагалі в результаті йти назавжди з цих земель.
СС: – Козаки, звісно, були і на Поділлі, і з Поділля. Ми бачимо це в різні часи, наприклад, під час війни Богдана Хмельницького (подільські повстанці та Максим Кривоніс, Уманський полк тощо). І у XVIII ст. Поділля було ареною козацьких дій. Не забуваймо, що були ще козаки надвірні, які служили у приватних військах магнатів Речі Посполитої – Вишневецьких, Острозьких, Заславських, Потоцьких, Корецьких.
(Від себе додамо, що і бать­ко гетьмана Богдана, Михайло Хмель, був надвірним козаком у містечку Товстому в сучасному Заліщицькому районі Тернопільщини. З Надвірних козаків був і наш земляк, подолянин Северин Наливайко, уродженець Гусятина на Збручі).

ЧЕРВОНІ ШАРОВАРИ ЧИ ВУЗЕНЬКІ ГАЧІ?
ЯК ВИГЛЯДАЛИ КОЗАКИ

Козацьке весілля, 1780– Улюблене «прокляте» питання всіх реконструкторів доби козаччини в Україні: як виглядали та що носили козаки? Більшість знайома з цим образом з мульт­фільмів, гопаків чи романтизованих героїв картин Рєпіна. Чи так вони виглядали насправді? Чи були відмінності у вбранні козаків у різних частинах України?
СШ: – Це не прокляття, це прос­то такий стан речей, логічний розвиток процесу. Уявіть собі, що ще на початку 2000 років не було жодних притомних праць із цього питання взагалі. Тому реконструктори шили та майстрували все «на хлопський розум», а то й просто косплеїли козаків із кінострічок. Тепер уже ви­йшло декілька книг і десятки наукових статей, з яких на підставі історичних джерел можна зробити висновки. І висновки такі: в різні пе­ріоди існування козаки виглядали по-різному, згідно з пануючими модами та уявленнями. Якщо казати про реконст­рукцію часів Хмельницького, то на цей період картинка вже вималювалася більш-менш. Згідно зі згадками та документами, козаки на війні вдягалися дуже просто та невибагливо, коштовні чи красиві речі берегли на свято або й взагалі збували: продавали чи й пропивали. Козаки щодо одягу були аскетами, суворими вояками, а не розніженими та розрядженими. Основний їхній одяг – це серм’яжний жупан або народний і ще більш прос­тий його аналог – серм’яга, також біла чи сіра. В якості поясного одягу були вузькі штани-убранє, які обтягували ногу, або більш широкі трубоподібні штани-гачі. Шаровари з’явились у гардеробі, згідно з документами та зображеннями, наприкінці XVII ст., після переможної для Речі Посполитої Віденської битви 1683 р. з турками. Ніякого бойового гопака жодним історичним дже­релом не зафіксовано. Це новотвір 1990-х. На відомій картині Іллі Рєпіна, де козаки пишуть листа турецько­му султану, немає історично достовірного одягу. На більшості схожих кар­тин зображені вже речі ХІХ століття або самого кінця XVIII, коли вже не було ніяких запорізьких козаків.
Козак Мамай, XIX ст., Національний художній музейСС: – Козацтво з кінця XV до початку XIX ст. було явищем різно­манітним. Воно мінялося в часі та відрізнялося за регіоном. Те саме ми можемо сказати про костюм, озброєння та загалом про вигляд козаків. В уяві поспільства ж козак усіх часів та різновидів виглядає однаково (червоні шаровари, роз­христана сорочка – Ірина Пустиннікова). Це так тому, що (і зараз вас здивую) насправді ніхто довгий час не займався науковим дослідженням костюма та озброєння козаків. Історик Дмитро Яворницький написав про костюм лише окремі сторінки. Він разом із першими дослідниками та колекціонерами старовини жив у часи, коли історична наука як наука тільки народилася. Тому вимагати від істориків того часу історичної достовірності не варто, як і від картини Іллі Рєпіна. З того часу ми знаємо набагато більше. Проте і в подальший час серйозно одяг та озброєння козаків не досліджувалися. В радянський час історія костюма не особливо віталася. Така тема для дослідження вважалася буржуазною, акцент був лише на класовій боротьбі. Певним чином про костюм дозволяли писати театральним костюмерам, але вони не дуже заглиблювалися в історичні джерела. Дещо дозволялося архео­логам, наприклад, цілий прорив зробив Ігор Свєшніков, провівши розкопки на місці битви під Берестечком. Тому не дивно, що в масовій уяві козаки виглядають скоріше так, ніби вони зійшли з творів митців ХХ століття та зі сцени театрів.
А загалом найцікавіші дослідження вигляду козаків різного часу відбуваються саме в наш час, практично нині. Серйозний внесок у це роб­лять сучасні дослідники, які торкаються теми одягу, наприклад, Олексій Сокирко, Петро Сас, Ярослав Тинченко, Сергій Шаменков, Євген Славутич. Це люди, які нині й творять наукове знання про одяг козаків. У наші дні. Й молоді дослідники можуть встигнути приєднатися до цього процесу. А загалом питання дуже об’ємне, навряд чи на нього можна знайти коротку відповідь. Скажу тільки, що козаки були частиною тих державних утворень та суспільств, в яких жили. І переймали насамперед їхню моду, яка, звісно, мінялася в часі, як мінялася мода і в усіх країнах світу.

КОЗАЦЬКІ ЦЕРКВИ ТА ТУРЕЦЬКІ ФОРТЕЦІ

– Усі, хто займається пам’яткознавством чи вивчає історію української архітектури, знають, яким руйнівним цунамі були козацькі походи на Поділля та Галичину. Але в народних переказах усе навпаки: начебто велетенську кількість храмів побудували власне козаки під час походів. Наприклад, дерев’яну Троїцьку церкву (1600) у львівському мікрорайоні Сихів. Те саме кажуть про церкву з ХІХ ст. у селі Брага над Дністром у нашому Кам’янець-Подільському районі. А яку церкву козаки не збудували, так у тій шаблі освячували або перед битвою молилися. Хоча, зрозуміло, в козаків у походах не було ні часу, ні можливостей зводити храми. А от і кам’янецький, і кудринецький замки в пам’яті народу зафіксовані як «турецькі». Чому за фортецями і укріпленнями на Поділлі закріпилися назви «турецькі» (хоча турки були тут лише 27 років – із 1672-го по 1699 р.), а за церквами – «козацькі»?
СШ: – Турки, вочевидь, добудували чи набудували нові укріплен­-ня, і так в народній та науковій уяві й зафіксувалося. Напевно, тому, що потім уже не було сенсу з розвитком артилерії перебудовувати їх чи відбудовувати. Отже, вони так і залишились «турецькими». А щодо храмів, думаю, це пов’язано з модою на козацтво на Галичині у ХІХ ст., коли галичани почали підтягувати на себе козацтво та козацькі традиції. Ось чому в народі пішли такі уявлення: декілька поколінь – і все, як було насправді, вже не доведеш. Тим більше, це хороший аргумент, аби показати, що козаки – божі люди, а от турки – завойовники.
СС: – Щодо народних назв – це окрема галузь досліджень. Наприк­лад, за останніми дослідженнями, й галицькі пісні про козаків прийшли в Західну Україну з Центральної України відносно пізно. Тому заснування церков та населених пунктів варто визначати за документальними згадками, а не легендами.
– В Україні дуже багато війсь­ково-історичних клубів займаються європейським Середньовіччям, відтворюють одяг і побут досить умовних бургундців чи фландрійців. А от відтворювати побут козаків охочих менше. Можливо, річ у фінансовій стороні питання?
СШ: – Річ у тому, що так легше. Про європейське лицарство є багато книжок, багато речей збереглося, є чимало статей та досліджень. А з нашої історії, скажімо, XIV століття, існує лише декілька книг та статей. Наразі наші уявлення про ту епоху весь час поповнюються, бо виявляють нові знахідки чи іконографію, аналізують. Тому в бургунд­ців та гентців величезна фора в десяток років. Але з часом, якщо рух «живої історії» як хобі не вимре, буде більше реконструкторів із Великого князівства Литовського – і європейські тенденції поступово здадуть позиції.
Цього року пандемія завадила проведенню чергового фестивалю «Schoala Militaria», який якраз і доносить до широких мас справжній образ і вигляд козака. Та, віримо, кам’янчани і так значно краще за більшість українців орієнтуються у цій темі – завдяки зусиллям істориків та реконструкторів, які ще з 2005 року демонструють Поділлю і світу правдиву історію України.
Відтворювати костюми козацт­ва чи гайдуків коштує не менше, але все формується спочатку на чому? На книгах, на кінострічках, на експонатах у музеях. Вони збуджують уяву. Середньовіч­чя – це ще й романтика: лицарство, дами, турніри. А козацькі часи, XVII ст. – це вже жорстка різанина, не все вже таке блискуче-красиве. Була ще й така тема, коли любителі ролевих ігор за книгами Толкієна кину­лися з толкієнізму в середньовіччя.
У багатьох не було коштів на повноцінні обладунки та реконструкцію лицарства. Тому вони пішли хитрим шляхом: робити середньовічне міське ополчення. Де все значно дешевше.
А оскільки уявлень про українське середньовіччя не було, то й обрали красиві та пафосні теми на зразок бургундців та нідерландських ополчень Генту.

Ірина ПУСТИННІКОВА.